CASE OF BONDAR v. UKRAINE (declaratii nr. 29184/15 si nr. 44078/16) (declaratii nr. 06 iulie 2025) STRASBOURG 09 mai 2025 Această hotărâre este definitivă, dar poate fi supusă unor rectificări. În cazul Bonduri împotriva Ucrainei, Curtea Europeană a Drepturilor Omului (Cea de-a Cincia Secțiune), întrunindu-se în cadrul unui comitet din care au fost alcătuite: Maria Elosef, Președintele, Feliberto Felici, a declarat că nu au respectat ordinea de zi, iar Juliana Gilberto Keller, pe 06 iulie 2025, a declarat că nu au respectat ordinea de zi; pe 06 iulie 2016, pe 06 iulie 2015, pe 06 iulie 2015, pe pagina 1, au prezentat două declarații, iar pe pagina 2 a declarat că nu au respectat ordinea de zi, iar pe pagina 1 a declarat că nu au respectat ordinea de zi, iar pe pagina 2 a declarat că nu au respectat ordinea de zi, iar pe pagina 1 a declarat că nu respectă dreptul la libertate; pe pagina 2 a declarat că nu au respectat ordinea de zi, iar pe pagina 1 a declarat că nu respectă drepturile cetățenilor Ucrainei (Katrânciana Šană) și că nu au respectat drepturile lor.
În septembrie 2009, Administrația de Stat a Răului Lebedin din regiunea Sumă (în continuare RDA Lebedin) a acordat permisiunea de a transfera patru terenuri în proprietate privată reclamanților și de a întocmi documentația tehnică în acest scop. 3. în august 2010, RDA Lebedin a acordat fiecărui reclamant câte două terenuri de teren cu o suprafață de 2 ha și 0,12 ha pentru a conduce o gospodărie rurală personală și grădinărit. În decizie se menționa că terenurile erau pământuri de caracter agricol. În decembrie 2010, doar cei doi solicitanți au primit actele de transfer de proprietate asupra terenurilor lor. 4. potrivit afirmațiilor părților în anul 2013, întreprinderea de proprietate a licenței locale a Ucrainei, care susținea că era utilizatorul legal al terenului respectiv, a fost transferată pentru a conduce o fermă de terenuri de teren în zonă privată. 5. în anul 2015, a fost depusășită o cerere de recunoaștere a dreptului de proprietate asupra terenurilor în interesul statului.
Argumentele reclamantelor potrivit cărora o întreprindere forestieră locală ar avea suficiente documente întocmite oficial, care să confirme dreptul său de utilizare permanentă a terenului, și, prin urmare, ar avea dreptul legal de a pretinde terenul, au fost respinse. Curțile au stabilit pe baza documentelor și a altor referințe furnizate de autoritățile publice, că terenul în cauză a fost transferat întreprinderii forestiere locale în octombrie 2000 și în conformitate cu dispozițiile precedente ale Codului forestier al Ucrainei, iar cererea de transfer a fost suficientă pentru a confirma dreptul de utilizare permanentă a terenului, iar cererea de transfer a fost suficientă pentru a confirma dreptul de proprietate sau cererea de transfer a terenurilor întocmite permanent.
Cu toate acestea, din motive de comoditate, această hotărâre a fost redactată în numele doamnei Nadia Vladimirovna Bondar și a continuat să fie redactată în legătură cu o altă reclamantă (vezi, de exemplu, în hotărârea din 12 iulie 2024 în cazul Țeva și Husein Huseinov împotriva Azerbaidjanului (Tevva și Husein Huseinov împotriva Ucrainei), cererile primite de reclamantul nr. 12 din 12 iulie 2024 au fost supuse unor amendamente la punctele 1327 din 24 decembrie, 234 și 234 din 24 decembrie, respectiv punctele 379 din 11 mai, 11 mai, 11 mai, 2017 (Valea de la Kiev), cu privire la care au fost adăugate alte plângeri, precum și un nou protocol privind recursul ilegal al Ocraniului).
În ceea ce privește acceptabilitatea, Guvernul a susținut că reclamanții puteau cere despăgubiri pentru acțiunile și deciziile ilegale ale autorităților publice, așa cum se prevedea la art. 1173 din Codul civil al Ucrainei, sau puteau cere despăgubiri în conformitate cu art. 390 din Codul civil al Ucrainei pentru cheltuielile legate de menținerea și conservarea terenurilor sau pentru investițiile făcute în proprietate. Guvernul s-a referit la practica corespunzătoare a instanțelor naționale.
În decizia menționată din cauza Drozdyk și Mikula împotriva Ucrainei, care a vizat confiscarea de proprietăți în circumstanțe similare, Curtea a constatat că, după ce a stabilit că U nu a prezentat niciun argument convingător pentru a confirma existența unei legislații naționale clare care să garanteze despăgubiri în bani sau în orice altă formă pentru orice prejudiciu (a se vedea punctul 49).În această privință, Curtea a reiterat că confiscările de proprietate fără plata prejudiciului au fost făcute în mod necesar pentru a reduce prejudiciul, iar cererile de despăgubiri de proprietate sunt de obicei în mod excepțional, în absența unei excepții de a le da, sau nu au fost considerate drept despăgubiri, în conformitate cu art. 1 din Protocolul I al Convenției ONU nr. 18.
Primul reclamant a cerut în total 6.409 de euro drept despăgubiri pentru prejudiciul material, care consta în valoarea terenurilor sale (126 964 grivna ucrainene (doar UAH), echivalentă cu aproximativ 12.339 de euro în 2012 conform calculurilor reclamantului) și costul înregistrării dreptului său de proprietate asupra lor.Al doilea reclamant a cerut 34.202 de euro drept despăgubiri pentru prejudiciul material, care consta în valoarea terenurilor sale (evident, la fel ca și pentru primul reclamant) și costul copacilor tăiate pe ele (vezi punctul 4) în valoare de 296 de UAH (echivalentul total al 273.790.000 de euro în 2015 conform calculurilor reclamantului).Ambele reclamante au cerut, de asemenea, aproximativ 300 000 de euro (aproximativ 7 milioane de UAH) drept despăgubiri pentru prejudiciul moral.
În mod alternativ, statul pârât trebuie să depună o cerere de despăgubire în formă monetară (calculație în conformitate cu cerințele naționale privind evaluarea bunurilor și practica Curții) sau să le acorde o sumă echivalentă.21 Curtea acordă, de asemenea, reclamantelor o sumă echivalentă a 1 500 de euro pentru fiecare declarație de despăgubire a prejudiciului moral.22 Având în vedere prezența prejudiciului, Curtea consideră rezonabil să le solicite reclamantelor o sumă echivalentă a 110 de euro pentru toate costurile aferente declarării de despăgubire a terenurilor, în conformitate cu Convenția (UNODC), sau să le acorde o sumă echivalentă a acesteia în termen de trei luni.
1 500 (o mie cinci sute) de euro fiecărui reclamant și în plus față de suma oricărei taxe care poate fi impusă, ca despăgubire pentru prejudicii morale; (ii) 110 (o sută zece) de euro pentru reclamanți împreună și în plus față de suma oricărei taxe care le poate fi impusă, ca despăgubiri pentru cheltuielile judiciare și alte cheltuieli; (c) de la sfârșitul termenului de trei luni menționat până la calculul final, sumele menționate vor fi impuse cu dobândă simplă (simple interest) în valoare de rata limită a împrumutului de la Banca Centrală Europeană, ca zecime în perioada de nerambursare, la care trebuie adăugate trei puncte procentuale; Restul cererilor reclamantelor privind satisfacția echitabilă a fost eliminat.
(CASE OF BONDAR v. UKRAINE)
(Заяви № 29184/15 та № 44078/16)
09 травня 2025 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Бондар проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Марія Елосегі
(María Elósegui), Голова
,
Ґільберто Фелічі
(Gilberto Felici),
Катержіна Шімачкова
(Kateřina Šimáčková), судді
,
та Мартіна Келлер
(Martina Keller)
,
заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяви, які подали 08 червня 2015 року та 06 липня 2016 року відповідно до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян України, пан
Анатолій Григорович Бондар (далі – перший заявник) та пані Надія Володимирівна Бондар (далі – друга заявниця, разом – заявники);
рішення повідомити про скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 03 квітня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
1.
Справа стосується позбавлення заявників їхніх земельних ділянок за позовом, поданим прокурором. Заявники посилалися на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
2.
У вересні 2009 року Лебединська районна державна адміністрація Сумської області (далі – Лебединська РДА) надала дозвіл на передачу чотирьох земельних ділянок у приватну власність заявникам та на оформлення технічної документації з цією метою.
3.
У серпні 2010 року Лебединська РДА надала кожному заявнику по дві земельні ділянки площею 2 га та 0,12 га для ведення особистого селянського господарства і садівництва. У розпорядженні зазначалося, що ділянки були «землями сільськогосподарського призначення». У грудні 2010 року заявники отримали державні акти на право власності на свої земельні ділянки.
4.
Згідно з твердженнями сторін у 2013 році місцеве лісогосподарське підприємство, яке, як стверджувалося, було законним користувачем відповідної земельної ділянки, зрубало дерева на земельній ділянці другої заявниці. Було порушено кримінальне провадження за фактом вчинення цих дій, але воно було закрито у 2015 році у зв’язку з встановленням відсутності події кримінального правопорушення.
5.
28 лютого 2014 року прокурор району подав два позови в інтересах держави з вимогою скасувати розпорядження Лебединської РДА від 2010 року та визнати недійсним право власності заявників на земельні ділянки. Прокурор стверджував, що ця земля була землями лісогосподарського призначення (які могли бути передані у приватну власність лише Кабінетом Міністрів України) та була виділена місцевому лісогосподарському підприємству для постійного користування.
6.
Позовні вимоги прокурора були задоволені у повному обсязі судами трьох інстанцій; розпорядження Лебединської РДА від серпня 2010 року було скасовано, а право власності заявників на земельні ділянки – визнано недійсним. Аргументи заявників, що місцеве лісогосподарське підприємство не мало офіційно оформлених документів, які підтверджували його право на постійне користування земельною ділянкою, і тому воно не мало законного права на претензію на землю, були відхилені. Суди встановили на підставі наданих органами державної влади документів та довідок, що відповідна земля була передана місцевому лісогосподарському підприємству у 2000 році і відповідно до перехідних положень Лісового кодексу України документів, які підтверджували цю передачу, було достатньо для підтвердження прав власності або постійного користування до одержання офіційно оформлених документів.
7.
Остаточні ухвали у справах заявників були постановлені Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 17 грудня 2014 року та 21 жовтня 2015 року відповідно.
8.
Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.
locus standi
Першого заявника
9.
Суд зазначає, що друга заявниця померла 11 вересня 2023 року, після подання цієї заяви, а перший заявник, її чоловік, висловив бажання продовжити провадження у Суді замість неї. Уряд заперечив проти права першого заявника підтримати заяву від імені другої заявниці, оскільки «він [не] вказав, що був єдиним спадкоємцем [другої заявниці]».
10.
Суд зазначає, що у різних справах, в яких заявник помирав під час розгляду провадження у Суді, він брав до уваги заяви спадкоємців заявника або близьких членів родини, які виявляли бажання підтримати розгляд справи у Суді. З огляду на зазначене та беручи до уваги обставини цієї справи, Суд погоджується, що перший заявник має законний інтерес у підтримці розгляду заяви від імені своєї покійної дружини. Однак з міркувань зручності у тексті цього рішення на пані Надію Володимирівну Бондар і надалі буде робитися посилання як на «другу заявницю» (див., наприклад, рішення у справі «Тагієв та Хусейнов проти Азербайджану»
(Tagiyev and Huseynov v. Azerbaijan),
заява № 13274/08, пункти 23 і 24, від 05 грудня 2019 року з подальшими посиланнями, та, в якості нещодавнього прикладу, ухвала щодо прийнятності у справі «Василевська проти України»
(Vasylevska v. Ukraine)
, заява № 37919/15, пункти 11 і 12, від 04 липня 2024 року).
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 Першого протоколу до КОНВЕНЦІЇ
11.
Заявники скаржилися на те, що позбавлення майна, якому вони були піддані, було незаконним та непропорційним.
12.
Стосовно прийнятності Уряд стверджував, що заявники могли вимагати відшкодування шкоди за незаконні дії та рішення органів державної влади, як передбачалося статтею 1173 Цивільного кодексу України, або могли вимагати відшкодування відповідно до статті 390 Цивільного кодексу України щодо витрат, пов’язаних з утриманням та збереженням землі, або за вкладення, зроблені в майно. Уряд посилався на відповідну практику національних судів. Заявники заперечили ефективність цих засобів юридичного захисту.
13.
Суд вже розглядав аналогічні аргументи Уряду щодо можливості отримання зазначених видів відшкодування та відхиляв їх (див. рішення у справі «Дроздик та Мікула проти України»
(Drozdyk and Mikula v. Ukraine),
заяви № 27849/15 та № 33358/15, пункти 26 – 33, від 24 жовтня 2024 року). Ніщо в цій справі не дає Суду підстав дійти іншого висновку. Отже, попереднє заперечення Уряду має бути відхилене.
14.
Суд зазначає, що ці заяви не є ані явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
15.
Загальні принципи щодо втручання у мирне володіння майном були наведені, наприклад, в рішенні у справі «Кривенький проти України»
(Kryvenkyy v. Ukraine)
, заява № 43768/07, пункт 42, від 16
лютого 2017 року). Зокрема, Суд повинен оцінити, чи було втручання законним та здійсненим в інтересах суспільства, а також чи переслідувало воно законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, яку прагнули досягти.
16.
Суд вважає, що суть цієї справи підпадає під пункт щодо пропорційності зазначеного аналізу, зокрема, чи мали заявники можливість отримати компенсацію, або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення їхнього майна. В згаданому рішенні у справі «Дроздик та Мікула проти України»
(Drozdyk and Mikula v. Ukraine)
, яка стосувалася позбавлення майна за подібних обставин, Суд встановив, що Уряд не навів жодних переконливих аргументів на підтвердження існування чіткого національного законодавства, яке б гарантувало грошову або будь-яку іншу форму відшкодування будь-якої шкоди (там само, пункт 49). У цьому зв’язку Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов’язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин (там само, пункт 48 з подальшими посиланнями).
17.
У цій справі заявники не отримали жодного відшкодування за земельні ділянки, яких вони були позбавлені, а жодної спроби запропонувати їм таку компенсацію або будь-яку іншу форму відшкодування зроблено не було. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
18.
Перший заявник вимагав загалом 6 409 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що складалася з вартості його земельних ділянок (126 964 українські гривні (далі – грн), що еквівалентно приблизно 12 339 євро станом на 2012 рік згідно з розрахунками заявника) та вартості реєстрації його права власності на них. Друга заявниця вимагала 34 202 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що складалася з вартості її земельних ділянок (вочевидь, такої ж, як і для першого заявника) та вартості зрубаних на них дерев (див. пункт 4) у розмірі 296 000 грн (що еквівалентно 27
793
євро станом на 2015 рік згідно з розрахунками заявниці). Обидва заявники також вимагали 300 000 грн (близько 7 270 євро) в якості відшкодування моральної шкоди. Насамкінець заявники вимагали приблизно 110 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах (судові збори) та у Суді (переклад зауважень заявників та поштові витрати).
19.
Уряд заперечив проти цих вимог.
20.
Беручи до уваги свій висновок про встановлення порушення майнових прав заявників та підхід, застосований у справі «Дроздик та Мікула проти України»
(Drozdyk and Mikula v. Ukraine)
, пункти 60 – 62), Суд вважає, що заявників буде поставлено, наскільки це можливо, у ситуацію, еквівалентну тій, у якій вони б перебували, якби порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції не було, якщо держава-відповідач забезпечить повернення їхнього права власності на спірне майно та поверне це майно їм (у тому числі шляхом повторного відкриття провадження на національному рівні, якщо це можливо). В якості альтернативи держава-відповідач повинна надати заявникам відшкодування у грошовій формі (розраховане відповідно до національних вимог щодо оцінки майна та практики Суду) або надати їм рівнозначне майно.
21.
Суд також присуджує заявникам по 1 500 євро кожному в якості відшкодування моральної шкоди.
22.
Беручи до уваги наявні у нього документи, Суд вважає за розумне присудити заявникам 110 євро, як вимагалося, що охоплюють витрати за всіма аспектами.
Вирішує
об’єднати заяви;
Оголошує
заяви прийнятними;
Постановляє
, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;
Постановляє,
що:
(a)
держава-відповідач повинна забезпечити належними засобами та протягом розумного строку повне повернення прав власності заявникам на відповідні земельні ділянки, або надати заявникам відшкодування у грошовій формі чи у вигляді рівнозначного майна;
(b)
упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i)
1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро кожному заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii)
110 (сто десять) євро заявникам спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися їм, в якості компенсації судових та інших витрат;
(c)
із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток
(simple interest)
у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє
решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 травня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Марія Елосегі
(María Elósegui)
Голова