CASE OF LYUBOVETSKY v. UKRAINE) (declaratia nr. 42171/17) hotararea Strasbourg, 12 iunie 2025 Această decizie este definitivă, dar poate fi supusă corecțiilor redacționale. în cazul Lyubovetsky al Ucrainei, Curtea Europeană a Drepturilor Omului (Cea de-a Cincia), întrunind un comitet, a decis că ar trebui să se aplice o decizie în cazul arestării lui Gilberto Felicilov (Caseul nr. 42171/17) și a unei declarații a unui avocat al Ucrainei (Caseul nr. 2025/17) care a declarat că este subordonată unei infracțiuni, a declarat că este un cetățean al Ucrainei (Caseul nr. 1521/17) și a anunțat că este vinovat de infracțiuni, în conformitate cu art. 34 din Convenția privind drepturile omului (Caseul nr. 2817/17); în cazul lui Mykola Gnarkowski (Caseul nr. 521/17) și al unui avocat al Ucrainei (Caseul nr. 521/17) care a declarat că este vinovat de o infracțiune, a fost depusă în mod ilegal în favoarea lui, iar în cazul lui, în cazul în care a fost depusă o plângere, a fost depusă în favoarea de către Ministerul Justiției (Caseul nr. 521/17) și a unei infracțiuni, care a fost depusă în favocat în favoarea de drepturi, în temeiul articolului nr. 281 din Convenția nr. 347 (Caseul 5171/2017); în cazul în care a fost depusă, a fost depusă în falită în favocată în favoarea de o plângere, în favoare, în favoarea de trei ori în favoarea de executare, în favoarea unei infracțiuni, în favoare, în favoarea unei infracțiuni, în care a unei infracțiuni, în care a unei infracțiuni, în care a unei infracțiuni, în care a cărudică a dreptului, în care a fost să fi fost să fi fost
2.pe 11 septembrie 2006, Curtea Mijlociei din Khmelnytsky, după ce l-a găsit vinovat de mai multe infracțiuni penale și l-a condamnat la o pedeapsă de opt ani de închisoare pentru fraudă, precum și după ce a expirat pedeapsa sa de închisoare pentru alte infracțiuni, în legătură cu încheierea procesului de încetare a termenului de judecată, pe 14 iunie 2006; 3. pe 7 decembrie 2006 Curtea de Apel a Ucrainei din Chișinăua (Curtea de Apel din Chișinăua) a respins cererea lui fără a-i prezenta o nouă declarație de vinovăție; 4. pe 7 septembrie 2008 Curtea de Apel a Ucrainei a trimis în instanță o nouă declarație de vinovăție în legătură cu o nouă declarație de încetare a termenului de judecată.
După adoptarea sentinței definitive, reclamantul a pus în fața instanțelor naționale problema aplicării unei legislații mai puțin favorabile în cazul său. Crimele pentru care a fost găsit vinovat au fost comise în perioada 1994-1998, iar la acel moment era în vigoare Codul penal al Ucrainei din 1960.
Pe 05 octombrie 2013, CEDO a decis în favoarea reclamantului, considerând că nu există prea multe puncte de vedere în ceea ce privește încălcarea substanțială a legislației penale. El a stabilit că reclamantul a fost găsit vinovat de Codul penal al Ucrainei din 2001, care, în conformitate cu trecerea sa la dispozițiile aplicabile pentru deținuții, a condamnat la închisoare pe deținuții până la expirarea termenului de detenție, dacă o astfel de dispoziție a condamnat la închisoare. Cu toate acestea, în această decizie din 10 octombrie 2008, Codul penal al Ucrainei din 2001 a stabilit că a fost închisă o perioadă de timp mai lungă (cel puțin cincisprezece ani mai puțin decât în cazul deținuților), astfel încât a fost eliberat de la închisoare în data de 10 septembrie 2014.
Pe 22 octombrie 2014, Înalta Curte Specializată a Ucrainei pentru Cazuri Civile și Penale a anulat hotărârile instanțelor de instanțe inferioare și a trimis cazul la instanța de primă instanță pentru o nouă examinare. Cazul a fost revizuit de mai multe ori, până când Înalta Curte Specializată a Ucrainei pentru Cazuri Civile și Penale nu a refuzat definitiv satisfacerea cererii reclamantului pe motiv că reclamantul nu era vinovat, ci că ar fi trebuit să se aplice măsurile de eliberare de la executarea pedepsei. Prin urmare, eliberarea reclamantului nu a condus la eliberarea lui de la închisoare, ci la eliberarea lui de la închisoare în temeiul Convenției ONU privind drepturile cetățenilor.
Cu toate acestea, reclamantul a fost eliberat în cele din urmă de la executarea pedepsei prin aplicarea unui termen scurt de prescripție pentru infracțiunea în care a fost recunoscut vinovat, în conformitate cu cerințele articolului 7 din Convenție. Cu toate acestea, eliberarea reclamantului de la executarea pedepsei a avut loc numai după o întârziere lungă, în timpul căreia acesta a executat mai mult de jumătate din pedeapsa inițială (nouă ani din opt). Într-adevăr, dacă de la începutul deciziei de decembrie a fost aplicată o legislație mai favorabilă pentru executarea pedepsei, reclamantul nu a mai executat nici un termen în colonia de executare a pedepsei. Întrebarea principală constă în faptul că rolul reclamantului a fost excluderea de la examinarea de către instanța de judecată a cererilor de executare a pedepsei, în conformitate cu art. 5 din Convenție (§ 5 din Convenție, nr. 5 din 118, punctul 5), iar în cazul în care nu este necesar să se ia în considerare cererile de înlocuviinței cu art. 5 din Convenție (§ 5 din Convenție, nr. 5 din 9), în special art. 5 din Convenție, art. 5 din Convenție, art. 5 din Convenție, art. 5 din Convenție, art. 5 din Convenție, art. 5 din Convenție, art. 5 din Convenție, art. 5 din Convenție, art. 5 din Convenție, art. 5 din Convenție, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, respectiv, art. 9 din Convenție, art. 9 din Convenție, respectiv, art. 9 din Convenția, respectiv, art. 9 din Convenția, respectiv, art. 9 din Convenția, respectiv, respectiv, art. 9 din Convenția, respectiv, respectiv, art. 5 din Convenția, respectiv, respectiv, respectiv, art. 5 din Convenția, respectiv, respectiv, respectiv, respectiv, respectiv, respectiv, respectiv, respectiv, respectiv, respectiv, respectiv, respectiv, respectiv
În argumentarea că cererea a fost inadmisibilă pe motiv că a fost depusă prea târziu, el a considerat că instanțele naționale au ajuns în cele din urmă la concluzia că cererea reclamantului de despăgubire nu a căzut sub incidența Legii Ucrainei "În ceea ce privește despăgubirea", deci, de la început, a trebuit să fie clar că nu a avut la dispoziție nici o cale de apărare juridică și că el trebuie să își depună plângerile la Curte în termen de șase luni de la eliberarea sa. 14.
În octombrie 2013, reținerea prealabilă a reclamantului în custodie nu a devenit ilegală, deoarece reclamantul a fost găsit vinovat și i s-a propus pedeapsa în conformitate cu legislația, și nicio decizie de a-i recunoaște sentința ilegală nu a fost adoptată.
În toate cazurile, aceasta stabilește obligația de a respecta normele materiale și procedurale ale legilor relevante, dar necesită, de asemenea, ca orice privare de libertate să fie compatibilă cu scopul articolului 5 din Convenție, și anume cu protecția persoanei împotriva arbitriei. În ceea ce privește privarea de libertate, este deosebit de important să se respecte principiul general al dreptului juridic recunoscut. Prin urmare, este important ca privarea de libertate de exprimare a conștiinței să fie clar definită, iar condițiile privării de libertate de exprimare a conștiinței să fie corespunzătoare dreptului intern, iar cetățeanul însuși să poată adopta măsuri de consultare a consecințelor sale în conformitate cu Convenția (Lv.
Curtea remarcă că ordinul de eliberare a reclamantului a fost emis în vederea aplicării unei legislații mai favorabile, care a existat în perioada de la comiterea infracțiunii până la data adoptării sentinței definitive asupra reclamantului (a se vedea punctul 8). În absența oricăror indicii că dispoziția relevantă a legislației naționale a fost modificată între timp, ar fi logic să se concluzioneze că ordinul din 9 septembrie 2008 nu a fost conform legislației naționale, principiilor legalității și recunoașterii juridice, consacrate în Convenție. Având în vedere acest lucru, reclamantul a fost în custodie mai mult de cinci ani, în legătură cu faptul că în ordinul său din 9 septembrie 2008 instanța națională nu a aplicat o legislație mai favorabilă și nu a dispus depunerea reclamantului.
În acest sens, Curtea constată că a examinat această problemă în numeroase alte cazuri împotriva Ucrainei, constatând că dreptul la despăgubire în temeiul articolului 5 alineatul 5 din Convenție (a se vedea punctele 20 și 21) nu este asigurat de sistemul juridic național dacă Curtea constată încălcarea oricărui dintre punctele anterioare ale acestui articol și dacă nu există o hotărâre a instanței naționale prin care a fost stabilită ilegalitatea unei sentințe în temeiul articolului 5 din Convenția Ucrainei, pe baza concluziilor Curții privind încălcarea articolului 5 din Convenție.
care a fost încălcat art. 5 alineatul 5 din Convenție. a fost făcută în limba engleză și comunicată în scris la 12 iunie 2025 în conformitate cu punctele 2 și 3 din Regula 77 din Regulamentul Curții. Martina Keller Secretar adjunct Gilberto Felici Președinte
(CASE OF LYUBOVETSKYY v. UKRAINE)
(Заява №
42171/17)
12 червня 2025 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Любовецький проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ґільберто Фелічі
(Gilberto Felici), Голова,
Діана Сирку
(Diana Sârcu),
Микола Гнатовський
(Mykola Gnatovskyy), судді
,
та Мартіна Келлер
(Martina Keller)
,
заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№
42171/17), яку 28 травня 2017 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан
Ігор Васильович Любовецький (далі – заявник), 1965 року народження, який наразі тримається під вартою у м.
Хмельницький, і якого представляв пан В.Н.
Залуцький, юрист, який практикує у м.
Хмельницький;
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані
М.
Сокоренко з Міністерства юстиції, про скарги на, як стверджується, незаконне тримання заявника під вартою внаслідок застосування менш сприятливого законодавства та відмову виплатити йому відшкодування шкоди у зв’язку з триманням під вартою, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 15 травня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
1.
Справа стосується, як стверджується, незаконного тримання заявника під вартою внаслідок застосування менш сприятливого законодавства та відмови національних судів присудити йому відшкодування шкоди у зв’язку з цим. Заявник посилався на підпункт «а» пункту 1 і пункт 5 статті 5 Конвенції, а також статтю 7 Конвенції.
2.
11 вересня 2006 року Хмельницький міськрайонний суд визнав заявника винним у вчиненні декількох кримінальних правопорушень та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років за шахрайство, а також звільнив його від призначеного покарання за вчинення інших злочинів у зв’язку із закінченням строків давності.
3.
07 грудня 2006 року Апеляційний суд Хмельницької області (далі – апеляційний суд) скасував вирок суду першої інстанції, перекваліфікував діяння заявника з шахрайства на менш тяжкий злочин і звільнив його від призначеного покарання щодо усіх вчинених злочинів у зв’язку із закінченням строків давності.
4.
26 червня 2008 року колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала ухвалу апеляційного суду та направила справу до цього ж суду на новий розгляд.
5.
09 вересня 2008 року апеляційний суд залишив вирок від 11
вересня 2006 року без змін. Того ж дня заявника направили відбувати покарання до виправної колонії.
6.
14 травня 2009 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявника.
7.
Після ухвалення остаточного вироку заявник порушив у національних судах питання застосування менш сприятливого законодавства у його справі. Злочини, у вчиненні яких він був визнаний винним, були скоєні у період з 1994 до 1998 роки, і на той момент був чинним Кримінальний кодекс України 1960 року. Він був замінений новим Кримінальним кодексом України у 2001 році. Заявник був визнаний винним за Кримінальним кодексом України 2001 року, який передбачав більш м’яке покарання за шахрайство, хоча Кримінальний кодекс України 1960 року передбачав коротші строки давності. Він стверджував, що злочин, за вчинення якого він був визнаний винним, був скоєний 23 вересня 1994 року, і строк давності притягнення до кримінальної відповідальності розпочався 18
березня 1998 року та закінчився 18 березня 2008 року. Однак заявник був визнаний винним у вчиненні цього злочину 09 вересня 2008 року, тобто більше ніж через десять років, а тому він мав бути звільнений від призначеного покарання.
8.
05 лютого 2010 року Шепетівський міськрайонний суд відмовив у задоволенні заяви заявника про звільнення у зв’язку із закінченням встановленого законом строку притягнення до кримінальної відповідальності. Справу розглянули суди трьох інстанцій і 10 жовтня 2013 року апеляційний суд врешті-решт постановив ухвалу на користь заявника. Апеляційний суд вважав, що мало місце істотне порушення кримінального законодавства. Він встановив, що заявника було визнано винним за Кримінальним кодексом України 2001 року, який згідно з його перехідними положеннями мав застосовуватися до злочинів, вчинених до набрання ним чинності, якщо такі положення пом’якшували кримінальну відповідальність. Однак у цій справі Кримінальний кодекс України 2001 року встановлював довші строки давності (п’ятнадцять років у справі заявника), ніж встановлені Кримінальним кодексом України 1960 року (десять років у справі заявника). Апеляційний суд ухвалив звільнити заявника від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строку давності, встановленого Кримінальним кодексом України 1960 року. Однак він зазначив, що питання не стосувалося «недоліків вироку в частині кваліфікації злочину та призначення покарання». таким чином апеляційний суд звільнив заявника від відбування покарання та ухвалив його негайне звільнення.
9.
У березні 2014 року заявник звернувся до Хмельницького міськрайонного суду з позовом про відшкодування шкоди у зв’язку з незаконним триманням під вартою у період з 09 вересня 2008 року до 10 жовтня 2013 року.
10.
20 травня 2014 року Хмельницький міськрайонний суд частково задовольнив позов заявника та присудив йому 200
000 українських гривень в якості відшкодування моральної шкоди. 24 червня 2014 року це рішення залишив без змін апеляційний суд. 22 жовтня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення судів нижчих інстанцій та направив справу до суду першої інстанції на новий розгляд. Справу переглядали декілька разів, доки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ остаточно не відмовив у задоволенні позову заявника на тій підставі, що заявник не був виправданий, а радше звільнений від відбування покарання. Отже, звільнення заявника не призвело до його реабілітації, і він не мав права на відшкодування шкоди згідно із Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі – Закон України «Про відшкодування шкоди»).
11.
Заявник стверджував, що тримання його під вартою було незаконним у зв’язку із застосуванням менш сприятливого законодавства та скаржився на відмову присудити йому відшкодування шкоди за тримання під вартою. Він посилався на підпункт «а» пункту 1 та пункт 5 статті 5 Конвенції, а також статтю 7 Конвенції.
12.
Суд зазначає, що справа пов’язана з первинним застосуванням національним судом менш сприятливого кримінального законодавства до ситуації заявника у несумісний з принципами, закріпленими у статті 7 Конвенції, спосіб. Тим не менш, заявника зрештою було звільнено від відбування покарання через застосування коротшого строку давності за злочин, у вчиненні якого він був визнаний винним, згідно з вимогами статті 7 Конвенції. Однак звільнення заявника від відбування покарання відбувалося лише після тривалої затримки, протягом якої він відбув понад половину строку свого початкового покарання (п’ять років з восьми). Дійсно, якби із самого початку було застосовано більш сприятливе кримінальне законодавство, заявник не відбував би жодного строку у виправній колонії. Тому основне питання полягає в тому, чи було, з огляду на зазначене, тримання заявника під вартою сумісним з вимогами Конвенції, зокрема з вимогами підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції, і якщо ні, то чи мав заявник право на відшкодування шкоди у зв’язку з триманням його під вартою згідно з пунктом 5 статті 5 Конвенції. Отже, Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає за доцільне розглянути цю заяву виключно за статтею 5 Конвенції (див.,
mutatis mutandis
, рішення у справі «Шульгін проти України»
(Shulgin v. Ukraine)
, заява №
29912/05, пункт 36, від 08 грудня 2011 року).
13.
Уряд стверджував, що заява була неприйнятною на тій підставі, що вона була подана надто пізно. Він вважав, що національні суди зрештою дійшли висновку, що вимога заявника про відшкодування шкоди не підпадала під дію Закону України «Про відшкодування шкоди», тому із самого початку мало бути очевидним, що йому не було доступно жодного засобу юридичного захисту і він мав подати свої скарги до Суду протягом шести місяців після свого звільнення.
14.
Заявник не надав коментарів у зв’язку з цим.
15.
Суд зазначає, що використані заявником компенсаційні засоби юридичного захисту не можна вважати очевидно марними, оскільки національні суди декілька разів присуджували йому відшкодування шкоди, навіть якщо таке відшкодування не було присуджене остаточним рішенням (див. пункт 10). Тому заявнику не можна дорікнути використанням засобу юридичного захисту, який самі національні суди не вважали явно неналежним.
16.
Суд зазначає, що заява не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
17.
У своїй заяві заявник скаржився на порушення свого права на свободу, оскільки він був визнаний винним після закінчення коротшого встановленого законом строку давності, що зрештою визнали національні суди (див. пункт 8). Проте йому не було присуджено відшкодування шкоди за період тривалістю понад п’ять років, який він відбув під вартою у зв’язку з неправильним застосуванням національного законодавства.
18.
Уряд стверджував, що у результаті постановлення ухвали від 10
жовтня 2013 року попереднє тримання заявника під вартою не стало незаконним, оскільки заявника було визнано винним та йому було обрано покарання згідно із законодавством, і жодного рішення про визнання його вироку незаконним ухвалено не було. На думку Уряду, порушення підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції не було, а тому заявник не мав права на відшкодування шкоди згідно з пунктом 5 статті 5 Конвенції.
19.
Суд повторює, що коли постає питання про «законність» взяття під варту, у тому числі, чи було дотримано «процедуру, встановлену законом», Конвенція по суті посилається на національне законодавство, але також, якщо це доречно, на інші застосовні нормативно-правові стандарти, включаючи ті, що походять з міжнародного права. У всіх випадках це встановлює обов’язок дотримання матеріальних і процесуальних норм відповідних законів, проте також вимагає, щоб будь-яке позбавлення свободи було сумісним з метою статті 5 Конвенції, а саме, із захистом особи від свавілля. Коли йдеться про позбавлення свободи, особливо важливо дотримуватися загального принципу юридичної визначеності. Тому важливо, щоб умови позбавлення свободи за національним та/або міжнародним правом були чітко визначені, а сам закон був передбачуваним у своєму застосуванні, аби відповідати встановленому Конвенцією стандарту «законності»; стандарту, який вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб уникнути будь-якого ризику свавілля та надати громадянину можливість – за необхідності за допомогою відповідної консультації – передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його конкретна дія (див. рішення у справі «Медведєв та інші проти Франції» [ВП]
(Medvedyev and Others v. France)
[GC], заява №
3394/03, пункти 79 і 80, ЄСПЛ 2010 з подальшими посиланнями).
20.
Суд зазначає, що ухвала про звільнення заявника була постановлена з метою застосування більш сприятливого законодавства, яке існувало у період з часу вчинення злочину до дати ухвалення остаточного вироку заявнику (див. пункт 8). За відсутності будь-яких ознак того, що до відповідного положення національного законодавства тим часом було внесено зміни, логічним було б дійти висновку, що ухвала від 09 вересня 2008 року не відповідала національному законодавству, принципам законності та юридичної визначеності, закріпленим у Конвенції. З огляду на це, заявник перебував під вартою понад п’ять років у зв’язку з тим, що у своїй ухвалі від 09 вересня 2008 року національний суд не застосував більш сприятливе законодавство та не звільнив заявника від відбування покарання.
21.
Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що тримання заявника під вартою з 09 вересня 2008 року до 10 жовтня 2013 року було непередбачуваним і свавільним, а тому порушувало підпункт «а» пункту 1 статті 5 Конвенції.
22.
Оскільки Суд встановив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції (див. пункти 20 і 21), з цього випливає, що є застосовним пункт 5 статті 5 Конвенції. Тому Суд має встановити, чи має заявник забезпечене правовою санкцією право на відшкодування шкоди згідно з українським законодавством на підставі висновку Суду про порушення статті 5 Конвенції. У зв’язку з цим Суд зазначає, що він розглядав це питання в численних інших справах проти України. Він встановлював, що право на відшкодування шкоди відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції не забезпечене національною правовою системою, якщо Суд встановлює порушення будь-якого з попередніх пунктів цієї статті, та якщо немає рішення національного суду, яким би було встановлено незаконність тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справах «Нечипорук та Йонкало проти України»
(Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine)
, заява №
42310/04, пункти 233 і 234, від 21
квітня 2011 року; «Таран проти України»
(Taran v. Ukraine)
, заява №
31898/06, пункти 89 і 90, від 17 жовтня 2013 року та «Сінькова проти України»
(Sinkova v. Ukraine)
, заява №
39496/11, пункти 82 – 84, від 27 лютого 2018 року). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі. Отже, також було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.
23.
Заявник не подав вимогу щодо справедливої сатисфакції. Тому Суд вважає, що немає підстав присуджувати йому якусь суму у зв’язку з цим.
Оголошує
заяву прийнятною;
Постановляє,
що було порушено підпункт «а» пункту 1 статті 5 Конвенції;
Постановляє,
що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 червня 2025
року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Ґільберто Фелічі
(Gilberto Felici)
Голова