- Instanța
- Curtea Europeană a Drepturilor Omului
- Data
- 7 mai 2020
- Stat pârât
- UKR
- Articole
- Articolul 3
- Concluzia
- Încălcare — Articolul 3
- Nicio încălcare — Articolul 3
Antonyuk împotriva Ucrainei
Traducere în română AI
CURTEA EUROPEANĂ A DREPTURILOR OMULUI
A CINCEA SECȚIE
CAUZA ANTONYUK c. UCRAINEI (CASE OF ANTONYUK v. UKRAINE) (Cererea nr. 48040/09) HOTĂRÂRE STRASBOURG 7 mai 2020 Această hotărâre este definitivă, dar poate face obiectul unor rectificări editoriale. În cauza Antonyuk c. Ucrainei, Curtea Europeană a Drepturilor Omului (a Cincea Secție), deliberând în comitet compus din: Yonko Grozev, Președinte, Ganna Yudkivska, Lado Chanturia, judecători, și Victor Soloveytchik, Grefier adjunct de secție, după deliberarea cu ușile închise din 24 martie 2020, pronunță următoarea hotărâre, adoptată în acea zi: PROCEDURA
Cauza a fost introdusă prin cererea (nr. 48040/09), depusă la 24 august 2009 la Curte împotriva Ucrainei, în temeiul art. 34 din Convenția pentru apărarea drepturilor omului și a libertăților fundamentale (denumită în continuare „Convenția”), de un cetățean ucrainean, dl Roman Hryhorovych Antonyuk (denumit în continuare „reclamantul”).
Reclamantul, căruia i s-a acordat asistență juridică, a fost reprezentat de dl M.O. Tarakhkalo și dna A. Saliuk, juriști în Kiev. Guvernul Ucrainei (denumit în continuare „Guvernul”) a fost reprezentat de Reprezentantul său, în ultimele etape ale procedurii, dl I. Lișcina.
La 7 septembrie 2015, plângerile privind relele tratamente aplicate de ofițeri de poliție, ineficiența investigației privind susținerile respective și caracterul injust al procedurii penale împotriva reclamantului au fost comunicate Guvernului, iar restul plângerilor din cerere au fost declarate inadmisibile în conformitate cu art. 54 §3 din Regulamentul Curții.
Guvernul nu s-a opus examinării cererii de către un comitet. ÎN FAPT
Reclamantul s-a născut în 1972 și locuiește în Kryviy Rih.
La 22 ianuarie 2007, în jurul orei 7:30, doi bărbați înarmați cu cuțite și o bâtă din lemn, cu ciorapi pe cap, au intrat într-o casă aparținând dnei I.G. din Kryviy Rih. Bărbații au amenințat-o pe I.G., copilul ei de doi ani și pe dădaca copilului, dna L.Z., cu folosirea violenței și au cerut femeilor să dea bani și obiecte de valoare, ceea ce ele au făcut. După aceea, bărbații au legat femeile și au plecat.
La jumătatea lunii februarie 2007, dl R.A., fratele reclamantului, a fost reținut la Kiev sub suspiciunea de participare la jaful asupra casei dnei I.G., aparent după ce poliția a stabilit locul unde se afla telefonul mobil furat din casă de către hoți.
La o dată nespecificată, R.A. a recunoscut că fusese unul dintre hoți și a susținut că pe celălalt îl chema „Sasha”. Ulterior, la o dată nespecificată, și-a schimbat declarațiile, susținând că celălalt hoț era dl V.D.
În iulie 2007, V.D. a fost reținut sub suspiciunea de complicitate la săvârșirea jafului.
La o dată nespecificată ulterior, V.D. a declarat polițiștilor că al doilea bărbat care participase la jaf era reclamantul, recunoscând doar vinovăția sa de complicitate la săvârșirea infracțiunii. În special, a arătat că ideea de a comite infracțiunea aparținuse prietenului său D.P., fost angajat al familiei I.G., care cunoștea bine stilul lor de viață și situația materială. Auzind această idee, V.D. a refuzat să participe la jaf, dar a hotărât să-i propună acest lucru unui cunoscut al său – reclamantul – care la acel moment locuia la Kiev. Apoi, reclamantul i-a spus despre idee fratelui său R.A., iar în ianuarie 2007 ambii au venit la Kryviy Rih, unde V.D. i-a prezentat pe aceștia lui D.P. Ulterior, s-a decis că reclamantul și R.A. vor pătrunde în casă, în timp ce D.P. și V.D. vor rămâne să supravegheze zona din jur. După săvârșirea jafului, toți patru au sărbătorit evenimentul în apartamentul prietenei lui V.D. și au împărțit bunurile furate.
La o dată nespecificată ulterior, și D.P. a fost reținut și i s-au adus acuzații. Acesta nu și-a recunoscut vinovăția.
La 3 septembrie 2007, reclamantul a fost dat în urmărire.
La 21 noiembrie 2007, reclamantul a fost reținut sub acuzația de jaf cu circumstanțe agravante.
În aceeași zi, la ora 9:45, reclamantul a semnat un document de două pagini în care îi erau explicate drepturile sale procedurale ca acuzat, inclusiv dreptul de a păstra tăcerea și dreptul la un avocat. La sfârșitul acestui document, acesta a scris de mână o notă, renunțând la dreptul la asistență juridică.
În aceeași zi, între orele 13:30 și 16:00, anchetatoarea M.T. a Secției de Poliție Saksaganskyy din orașul Kryviy Rih l-a audiat pe reclamant, iar acesta a contestat acuzațiile aduse împotriva sa. În special, a susținut că fratele său nu îi povestise niciodată despre jaf și că a aflat despre acesta abia după reținerea lui R.A.; că prietenul său V.D. nu îi propusese niciodată să comită vreo infracțiune și că nu avea nicio idee cine era D.P. Din cauza trecerii timpului, îi era greu să-și amintească unde se aflase la 22 ianuarie 2007, dar a presupus că era la Kiev, locul său de reședință permanent la momentul evenimentelor.
La 22 noiembrie 2007, Judecătoria Districtului Saksaganskyy din orașul Kryviy Rih (denumită în continuare „judecătoria districtuală”) i-a aplicat reclamantului măsura preventivă a luării în custodie până la finalizarea verificării acuzațiilor aduse.
La 27 noiembrie 2007, în cursul următoarei audieri în fața anchetatoarei M.T., reclamantul și-a schimbat declarațiile inițiale și și-a recunoscut vinovăția. Declarațiile sale erau similare celor ale lui V.D., cu excepția repartizării rolurilor între ei. În special, reclamantul a susținut că el a fost cel care a rămas să supravegheze zona din jur împreună cu D.P., în timp ce fratele său, împreună cu V.D., a pătruns în casă.
În aceeași zi, s-a efectuat o reconstituire a situației și împrejurărilor evenimentului, în timpul căreia reclamantul, în prezența a doi martori, a expus o versiune similară a evenimentelor.
La 4 decembrie 2007, reclamantul a fost adus la judecătoria districtuală pentru a participa la examinarea cauzei lui R.A., V.D. și D.P., care începuse deja. În cursul ședinței, reclamantul a refuzat să dea declarații, invocând dreptul său de a păstra tăcerea.
În aceeași zi, reclamantul i-a cerut mamei sale, care era prezentă în instanță, să se adreseze procuraturii cu o plângere privind tratamentul abuziv aplicat de polițiști, ceea ce ea a făcut.
La 6 decembrie 2007, tatăl reclamantului a depus o cerere de admitere a apărătorului P.B. în procedură ca reprezentant al reclamantului.
La 7 decembrie 2007, această cerere a fost admisă.
La o dată nespecificată, procuratura Districtului Saksaganskyy a însărcinat-o pe anchetatoarea M.T. să efectueze o verificare a plângerilor reclamantului privind tratamentul abuziv, aparent ca răspuns la plângerea formulată de mama reclamantului.
La 11 decembrie 2007, reclamantul, însoțit de M.T. și de doi polițiști, a fost adus la Secția Kryviy Rih a biroului de expertize medico-legale. Conform afirmațiilor reclamantului făcute în acea zi, rezumate de expertul Iu.K. care a efectuat examinarea, faptele legate de plângerile reclamantului privind tratamentul abuziv erau următoarele. La 22 noiembrie 2007, în jurul orei 20:30, polițistul N.R., împreună cu un alt polițist neidentificat, l-a adus pe reclamant în cabinetul nr. 418 al Secției de Poliție Saksaganskyy. Acolo, polițiștii l-au lovit în mod repetat cu picioarele în picioare, l-au lovit pe corp, cap și mâini cu un anumit „obiect de lemn” neidentificat și i-au strâns dinții frontali cu un clește, provocându-i dureri puternice și forțându-l să recunoască săvârșirea jafului.
La o dată ulterioară nespecificată, reclamantul și-a schimbat declarațiile inițiale, declarând că nu-și amintea dacă pretinsul tratament abuziv avusese loc la 22 sau 23 noiembrie 2007.
După audierea și examinarea reclamantului, Iu.K. i-a explicat lui M.T. că nu avea competența de a evalua presupusele leziuni dentare ale reclamantului și că era necesar să obțină avizul unui stomatolog cu privire la acestea. În mod similar, a însărcinat-o să efectueze o radiografie a degetului umflat al reclamantului.
În aceeași zi, M.T. și ofițerii serviciului de escortă l-au dus pe reclamant la Spitalul Municipal nr. 1 pentru a efectua un examen radiologic și la cabinetul stomatologic privat al doctoriței V.G. pentru o consultație stomatologică.
Conform avizului medicului radiolog, umflătura de pe degetul reclamantului era consecința unei artroze deformante care începuse cu un an și jumătate – doi ani înainte de examinare.
Conform certificatului emis de doctorița V.G., în cavitatea bucală a reclamantului nu existau leziuni. Pe de altă parte, smalțul a doi incisivi superiori frontali era ciobit. Stomatoloaga a caracterizat ciobitura ca fiind „veche”.
În aceeași zi, expertul Iu.K. și-a întocmit avizul. Făcând trimitere la examinarea reclamantului și la documentele primite de la radiolog și stomatolog, a concluzionat că reclamantul suferise mai multe leziuni corporale, care apăruseră la momente diferite și erau, în general, calificate ca fiind „ușoare”. Pe lângă ciobitura menționată a smalțului dentar al reclamantului și degetul umflat, acesta a indicat și o cicatrice pe capul reclamantului, care ar fi putut apărea într-o perioadă de la șase luni până la un an și jumătate înainte de examinare, precum și anumite zone de piele deteriorată pe brațul stâng și piciorul drept, care „posibil” rămăseseră după zgârieturi suferite cu „cel puțin unsprezece – șaisprezece zile” înainte de examinare. Expertul a mai notat că zgârieturile au apărut din acțiunea unui obiect dur, contondent (sau a unor obiecte), care ar putea fi o mână neînarmată sau un picior încălțat. Reclamantul fie a primit o lovitură cu un astfel de obiect, fie s-a lovit de acesta. Ca alternativă, zgârieturile ar fi putut apărea și ca urmare a unei căderi unice de la propria înălțime.
La 12 decembrie 2007, în timpul prezentării persoanelor pentru recunoaștere, reclamantul a fost arătat dădacei L.Z. Aceasta a indicat că, mai probabil, el, și nu V.D., a pătruns în casa lui I.G. împreună cu R.A. În timpul confruntării ulterioare cu L.Z., reclamantul a susținut că aceasta s-a înșelat și că o văzuse pentru prima dată în ziua prezentării persoanelor pentru recunoaștere.
La o dată nespecificată, I.G. a declarat, de asemenea, că, văzându-l pe reclamant, a decis că el, și nu V.D., pătrunsese în casa sa.
La 20 decembrie 2007, cauza reclamantului a fost trimisă la instanță.
În cursul examinării judiciare, reclamantul nu și-a recunoscut vinovăția. Din declarațiile reclamantului rezumate de judecătoria districtuală reiese că acesta a recunoscut că, în ianuarie 2007, venise la Kryviy Rih din Kiev împreună cu fratele său, la invitația lui V.D., pentru „a câștiga niște bani, ajutând un prieten”, iar V.D. l-a prezentat pe acesta lui D.P. Cu toate acestea, jaful în sine fusese săvârșit doar de R.A. și V.D., iar el personal nu fusese implicat în niciun fel. De asemenea, reclamantul a recunoscut că, după jaf, a vizitat apartamentul prietenei lui V.D. și a văzut cum fratele său și V.D. împărțeau bunurile furate. Acesta știa că fratele său adusese bunurile furate la Kiev, unde le vânduse în continuare. În plus, reclamantul a susținut că, anterior, dăduse declarații de mărturisire false ca urmare a torturării de către N.R. și alți polițiști neidentificați.
La 9 ianuarie 2008, judecătoria districtuală a însărcinat procuratura Districtului Saksaganskyy să efectueze o verificare a plângerilor reclamantului privind tratamentul abuziv.
La 23 ianuarie 2008, procuratura a decis că nu existau motive pentru pornirea unui dosar penal, deoarece nu se identificaseră urme de tratament abuziv. Această ordonanță a fost anexată la materialele cauzei.
La 4 martie 2008, instanța i-a citat pe anchetatoarea M.T., polițistul N.R., expertul Iu.K. și doctorița V.G. pentru a fi audiați în legătură cu plângerile reclamantului privind tratamentul abuziv. Aceste persoane au dat următoarele declarații în instanță: – Polițistul N.R. a contestat acuzațiile reclamantului și a declarat că, în ziua presupusului tratament abuziv, el de fapt era în zi liberă; – Anchetatoarea M.T. a susținut că făcuse tot posibilul, în limitele competențelor sale, pentru a obține probe în vederea examinării cât mai rapide a plângerilor reclamantului privind tratamentul abuziv. În special, l-a dus pe reclamant la expertul medico-legal, i-a organizat examenul radiologic și consultația stomatologică și a plătit personal pentru serviciile respective. În ceea ce privește consultația stomatologică, a ales primul stomatolog privat disponibil care practica în apropiere, deoarece, după sosirea la Spitalul Municipal, s-a dovedit că acolo nu era niciun stomatolog care să-l examineze pe reclamant; – Expertul Iu.K. și-a confirmat evaluarea anterioară; – Doctorița V.G. a dat următoarele declarații, astfel cum au fost consemnate în părțile relevante ale procesului-verbal al ședinței de judecată: „La 11 decembrie 2007, anchetatoarea și doi ofițeri ai serviciului de escortă au adus la mine [reclamantul] pentru a-i examina cavitatea bucală… Mai întâi au intrat femeia și cei doi bărbați de la poliție, femeia a plătit totul... [ea] a spus că trebuia examinat pacientul, am fost de acord, apoi cei doi bărbați l-au adus pe [reclamant]... Ciobiturile de pe dinții superiori nu erau șterse, dar nu pot spune nimic despre vechimea lor, asta se poate afla doar de la pacienți... Eu nu sunt expert, sunt doar stomatolog... Pacientul a spus că i-au fost traumatizați dinții frontali, dar eu nu sunt expert și nu existau leziuni vizibile în cavitatea bucală... Cioburi mici pot fi cauzate de orice... Polițiștii erau pe coridor și se aude tot ce fac eu. Nu am închis ușa cabinetului... Ciobiturile erau ascuțite, posibil să fi fost cauzate de un clește fără a leza mucoasa... [reclamantul] a spus că i-au fost traumatizați dinții, dar când, de către cine și cum, nu a spus, iar eu nu am intrat în această situație... O ciobitură veche [una] înseamnă jumătate de an, un an etc., nu taie limba, buzele... nu existau plângeri privind disconfort. Buzele [și] limba nu erau deteriorate, mucoasa nu era deteriorată, ciobiturile erau mici...”
În aceeași zi, judecătoria districtuală a dispus o nouă expertiză pentru a stabili mecanismul cauzării leziunilor dentare ale reclamantului și momentul apariției acestora, precum și dacă ciobiturile smalțului erau ascuțite și dacă ar fi putut fi cauzate de aplicarea unui obiect de metal, cum ar fi cleștele.
La 18 martie 2008, expertul V.B. de la Secția Kryviy Rih a biroului de expertize medico-legale a întocmit un raport, în partea relevantă a căruia se preciza: „... 2. Aceste traume ar fi putut apărea din acțiunea unui obiect (obiecte) dur, contondent cu suprafață de contact limitată, inclusiv în cazul folosirii unor obiecte metalice (cleștești subțiri)... sau prin strângerea... unui obiect dur, contondent între dinți... cu aplicarea forței fizice. 3. Caracterul ciobiturii dinților la consultația din 11 decembrie 2007 de către medicul stomatolog nu a fost stabilit. 4. Momentul apariției acestor leziuni nu poate fi stabilit din cauza vechimii...”
La date nespecificate, instanța a revizuit înregistrarea video a reconstituirii situației și împrejurărilor evenimentului din 27 noiembrie 2007, în timpul căreia reclamantul își recunoscuse vinovăția. De asemenea, a audiat doi martori care fuseseră prezenți în timpul acțiunii de cercetare. Martorii au susținut că, la momentul evenimentului, nu văzuseră pe corpul reclamantului nicio leziune corporală și că acesta luase inițiativa în mod voluntar și demonstrase cunoștințe directe ale diferitelor detalii referitoare la cauză.
La 12 mai 2008, judecătoria districtuală i-a găsit pe reclamant și pe coinculpații săi vinovați de participarea la săvârșirea unui jaf cu circumstanțe agravante și le-a aplicat pedepse cu închisoarea pe termene diferite – de la șapte ani și jumătate (V.D.) la unsprezece ani (reclamantul). Instanța a stabilit că jaful în sine fusese săvârșit de reclamant și R.A., în timp ce D.P. și V.D. au rămas să supravegheze zona din jur. A concluzionat că această versiune a evenimentelor, care fusese repetată în mod constant de V.D. pe parcursul procedurii, era confirmată și de alte probe. În acest sens, instanța s-a referit la declarațiile celor două victime – I.G. și L.Z. – care au insistat că i-au recunoscut pe R.A. și pe reclamant ca atacatori. În plus, instanța s-a referit la probe indirecte, cum ar fi listingurile apelurilor telefonice, care arătau că coinculpații comunicau între ei în apropierea casei lui I.G. la momentul săvârșirii infracțiunii, și la declarațiile a doi vecini ai lui I.G. audiate în instanță. Aceștia au declarat că, în dimineața în care fusese săvârșit jaful, l-au văzut pe D.P. (pe care îl cunoșteau personal) în compania a trei bărbați în apropierea casei lui I.G. Instanța s-a referit, de asemenea, la declarațiile reclamantului date la 27 noiembrie 2007 și în timpul prezentării persoanelor pentru recunoaștere la 12 decembrie 2007. A notat că comportamentul său în timpul acțiunii de cercetare și diferitele remarci mici pe care le-a făcut indicau o cunoaștere detaliată a evenimentelor relevante. Pe de altă parte, declarațiile sale verbale privind nevinovăția sa și declarațiile similare ale fratelui său nu au fost consecvente. Acestea au fost modificate de mai multe ori și nu au fost confirmate de probe obiective. În ceea ce privește afirmațiile reclamantului că s-a auto-incriminat în mod fals în etapa preinvestigării ca urmare a tratamentului abuziv, susținerile sale s-au dovedit nefondate.
La 26 mai 2008, reclamantul s-a adresat procuraturii cu o plângere conform căreia, în timpul examinării materialelor cauzei, descoperise că certificatul privind examinarea sa stomatologică din 11 decembrie 2007 conținea o adăugire. Și anume, în sintagma „ciobitură veche a smalțului”, cuvântul „veche”, în opinia sa, fusese adăugat cu un alt stilou și cu o mână care încerca să imite scrisul doctoriței V.G. Conform afirmațiilor reclamantului, această cerere și mai multe adresări similare ulterioare au rămas fără răspuns.
La 17 iunie 2008, reclamantul s-a plâns, de asemenea, procuraturii că, de la ziua reținerii sale, la 21 noiembrie 2007, până la data când a recunoscut săvârșirea jafului (27 noiembrie 2007), a fost ținut ilegal la secția de poliție districtuală într-o celulă neamenajată, rece, fără mobilier sau instalații sanitare, fără să i se ofere hrană. Ca urmare a acestui tratament, era epuizat fizic, iar rezistența sa morală era zdrobită. Conform afirmațiilor reclamantului, autoritățile statale nu au reacționat în niciun fel la această plângere și la alte câteva plângeri similare.
În iunie 2008, reclamantul a formulat apel împotriva sentinței sale, repetând afirmațiile privind tratamentul abuziv și contestând valoarea probatorie a diferitelor probe, fiabilitatea declarațiilor victimelor și martorilor, precum și evaluarea probelor de către judecătoria districtuală.
La 20 ianuarie 2009, Curtea de Apel a Regiunii Dnipropetrovsk a respins apelul reclamantului, constatând că concluziile judecătoriei districtuale cu privire la faptele cauzei și la afirmațiile sale privind tratamentul abuziv au fost suficient și corespunzător motivate.
Reclamantul a formulat recurs în casație, repetând, în esență, argumentele sale anterioare.
La 16 iulie 2009, Curtea Supremă a Ucrainei a respins recursul în casație al reclamantului, iar sentința sa și pedeapsa aleasă pentru el au rămas definitive. ÎN DREPT
PRETINSA ÎNCĂLCARE A ART. 3 DIN CONVENȚIE
48. Reclamantul s-a plâns de tratamentul abuziv aplicat în timpul reținerii sale la secția de poliție pentru a obține declarații de mărturisire și de neefectuarea unei investigații corespunzătoare a plângerilor sale relevante. A invocat art. 3 din Convenție, care prevede: „Nimeni nu poate fi supus torturii, nici pedepselor sau tratamentelor inumane ori degradante.”
Guvernul nu a oferit comentarii cu privire la admisibilitatea sau fondul plângerilor menționate. Admisibilitatea
Curtea notează că plângerile reclamantului nu sunt vădit nefondate în sensul art. 35 §3 lit. (a) din Convenție. Curtea notează, de asemenea, că nu sunt inadmisibile pe alte motive. Prin urmare, trebuie declarate admisibile. Fondul
Reclamantul a susținut o încălcare atât a aspectului procedural, cât și a celui material al art. 3 din Convenție. Cu privire la pretinsa ineficiență a investigației
Examinând faptele cauzei în contextul principiilor generale stabilite în jurisprudența sa (a se vedea, printre alte surse, hotărârea Bouyid c. Belgiei [MC], cererea nr. 23380/09, §§81-90 și 114-123, 28 septembrie 2015), Curtea consideră că reclamantul a depus o plângere dezbătibilă privind tratamentul abuziv la nivel național. Această plângere a dat naștere obligației autorităților naționale de a efectua o investigație oficială efectivă pentru a stabili originea leziunilor corporale contestate și pentru a identifica și pedepsi persoanele vinovate, dacă afirmațiile reclamantului privind tratamentul abuziv s-ar dovedi adevărate.
Din documentele depuse la Curte rezultă că originea leziunilor corporale ale reclamantului nu a fost stabilită, iar verificările efectuate la nivel național nu indicau eforturi serioase de a stabili faptele relevante.
În special, procuratura nu a pornit un dosar penal cu drepturi depline pentru plângerile reclamantului, iar expertiza medicală a reclamantului în decembrie 2007 a fost efectuată de experți care nu aveau calificările necesare. În plus, verificarea inițială nu a fost independentă, întrucât a fost încredințată aceleiași anchetatoare care avea în lucru cauza penală a reclamantului și care lucra în aceeași secție de poliție cu polițiștii implicați în pretinsul tratament abuziv (a se vedea paragrafele 23-24, 27 și 37). Încercarea judecătoriei districtuale de a compensa aceste deficiențe – în special, prin dispunerea unei noi expertize medicale de către un expert independent în martie 2008 – a eșuat, deoarece probe importante au fost pierdute din cauza trecerii timpului (a se vedea paragrafele 38 și 39).
Curtea notează că, într-o serie de alte cauze împotriva Ucrainei, a condamnat deja metode de investigație similare cu cele din această cauză (a se vedea, printre altele, hotărârile Savitskyy c. Ucrainei, cererea nr. 38773/05, §§103-105, 26 iulie 2012; Danilov c. Ucrainei, nr. 2585/06, §70, 13 martie 2014, și Kirpichenko c. Ucrainei, cererea nr. 38833/03, §87, 2 aprilie 2015). În hotărârea Kaverzin c. Ucrainei, cererea nr. 23893/03, §§173-180, 15 mai 2012, Curtea a constatat că reticența autorităților statale de a asigura o investigație rapidă și aprofundată a plângerilor persoanelor suspectate de săvârșirea unor infracțiuni cu privire la tratamentul abuziv constituia o problemă sistemică în sensul art. 46 din Convenție. Având în vedere circumstanțele acestei cauze și jurisprudența sa relevantă, Curtea consideră că aceasta reprezintă încă un exemplu de neefectuare a unei astfel de investigații rapide și aprofundate.
Aceste concluzii sunt suficiente pentru ca Curtea să constate o încălcare a aspectului procedural al art. 3 din Convenție. Pretinsul tratament abuziv
În ceea ce privește afirmația reclamantului privind tratamentul abuziv aplicat de polițiști, Curtea notează că explicațiile sale personale cu privire la această chestiune nu sunt exacte și detaliate. În explicațiile sale inițiale, exprimate expertului Iu.K. la 11 decembrie 2007, a susținut că tratamentul abuziv avusese loc la 22 noiembrie 2007, când polițiștii l-au lovit cu picioarele și cu un „obiect de lemn”, precum și i-au strâns dinții cu un clește. Ulterior, a început să susțină că nu era sigur dacă evenimentul menționat avusese loc la 22 sau la 23 noiembrie 2007. În iunie 2008 (la mai mult de șase luni distanță și după pronunțarea sentinței de către judecătoria districtuală), reclamantul și-a completat plângerile inițiale, declarând că, între 21 și 27 noiembrie 2007, fusese privat de hrană și fusese obligat să doarmă pe podeaua rece a unei celule goale.
În ceea ce privește probele medicale, la 11 decembrie 2007, expertul Iu.K. a concluzionat că reclamantul „posibil” suferise unele zgârieturi „cu cel puțin” unsprezece până la șaisprezece zile înainte de examinare (a se vedea paragraful 30), adică între 25 și 30 noiembrie 2007. Perioada menționată, dacă este înțeleasă în mod destul de îngust, indică faptul că pretinsul tratament abuziv s-a produs mai târziu decât a indicat reclamantul. Dar având în vedere formularea opiniei expertului privind momentul, se poate presupune că, de fapt, presupusele zgârieturi existente la el au fost obținute înainte de 25 noiembrie 2007. Cu toate acestea, în acest caz, nu s-ar putea exclude că ar fi putut fi obținute înainte de plasarea reclamantului în detenție (21 noiembrie 2007).
În ceea ce privește ciobiturile smalțului dentar, în documentele medicale disponibile nu este stabilit când au fost obținute, nici măcar aproximativ. Restul patologiilor medicale documentate (cicatricea pe cap și degetul umflat) au apărut în mod evident înainte de reținerea reclamantului și nu sunt relevante pentru evaluarea acestei plângeri.
În general, evaluând explicațiile personale ale reclamantului și probele obiective disponibile, Curtea le consideră insuficiente pentru a concluziona că s-a aplicat tratamentul abuziv de către polițiști, pe care îl invocă acesta. În ceea ce privește chestiunea originii și momentului obținerii de către reclamant a pretinselor leziuni corporale, acestea au rămas fără răspuns, întrucât autoritățile naționale nu au asigurat efectuarea unei investigații a plângerii sale, acest punct a fost examinat în temeiul aspectului procedural al art. 3 din Convenție și Curtea a constatat o încălcare procedurală a acestei dispoziții a Convenției. În ceea ce privește aspectul material al art. 3 din Convenție, Curtea concluzionează că documentele disponibile nu îi permit să stabilească dincolo de orice îndoială rezonabilă că reclamantul a suferit un tratament abuziv în timp ce se afla sub controlul polițiștilor.
În aceste circumstanțe, Curtea nu constată o încălcare a aspectului material al art. 3 din Convenție.
PRETINSA ÎNCĂLCARE A ART. 6 §1 DIN CONVENȚIE
62. Reclamantul s-a plâns, în temeiul art. 6 §1 din Convenție, de caracterul injust al procedurii penale împotriva sa. În special, a susținut că dreptul său de a nu se autoincrimina a fost încălcat și că a fost condamnat pe baza declarațiilor date de el la 27 noiembrie 2007 și obținute de la el ca urmare a tratamentului abuziv. După comunicarea cauzei către Guvernul Statului pârât, reclamantul a adăugat, de asemenea, că dăduse aceste declarații în absența accesului la asistență juridică și că a renunțat la ele de îndată ce a avut posibilitatea de a se întâlni cu un apărător.
Părțile relevante ale art. 6 §1 din Convenție prevăd: „Orice persoană are dreptul la judecarea în mod echitabil ... a cauzei sale, de către o instanță, ... care va hotărî ... asupra temeiniciei oricărei acuzații în materie penală îndreptate împotriva sa.”
Guvernul nu a oferit comentarii cu privire la admisibilitatea sau fondul argumentelor reclamantului.
Examinând faptele acestei cauze în contextul principiilor stabilite în jurisprudența sa (a se vedea, printre alte surse, hotărârile Zamferesko c. Ucrainei, cererea nr. 30075/06, §70, 15 noiembrie 2012, și Minikayev c. Rusiei, cererea nr. 630/08, §§84-87, 5 ianuarie 2016, cu trimiterile ulterioare), Curtea reiterează că admiterea ca probe a declarațiilor de mărturisire obținute cu încălcarea art. 3 din Convenție, pentru stabilirea faptelor în cadrul unei proceduri penale, ridică întotdeauna chestiuni serioase cu privire la caracterul echitabil al procedurii, chiar dacă admiterea unor astfel de probe nu a fost decisivă pentru condamnare. Cu toate acestea, în prezenta cauză, Curtea nu a constatat o încălcare a aspectului material al art. 3 din Convenție. Prin urmare, nu se poate concluziona că declarațiile de mărturisire contestate au fost date de reclamant sub presiune.
Curtea notează, de asemenea, că declarațiile contestate (date de reclamant în cursul urmăririi penale la 27 noiembrie 2007) au făcut parte din probele împotriva sa prezentate de partea acuzării. Instanța de primă instanță a admis aceste declarații și s-a referit la ele când l-a găsit pe reclamant vinovat și i-a aplicat pedeapsa. În același timp, nu se poate susține că aceste declarații au constituit baza condamnării reclamantului ca atare. Conform declarațiilor reclamantului din 27 noiembrie 2007, acesta a rămas să supravegheze zona din jur, în timp ce coinculpatul său V.D. a pătruns în casa lui I.G. În schimb, conform versiunii lui V.D., reclamantul a fost cel care a pătruns în casă, în timp ce V.D. a rămas să supravegheze zona din jur. În loc să se refere la versiunea reclamantului, judecătoria districtuală a preferat versiunea lui V.D., pe care a considerat-o confirmată de declarațiile victimelor și de diverse probe indirecte (a se vedea paragraful 41).
Curtea notează, de asemenea, că reclamantul a avut posibilitatea procedurală de a contesta admisibilitatea acestor declarații în instanță pe motiv că au fost obținute împotriva voinței sale. Trebuie remarcat că, respingând argumentele relevante ale reclamantului ca nefondate, judecătoria districtuală nu s-a referit pur și simplu la refuzul procuraturii de a porni un dosar penal, ci a efectuat propria verificare independentă. În special, a dispus o expertiză medicală separată și a audiat doi specialiști medicali, polițistul implicat în tratamentul abuziv al reclamantului, anchetatoarea și doi martori, în prezența cărora reclamantul dăduse declarațiile de mărturisire.
Având în vedere rolul subsidiar al Curții în evaluarea probelor și documentelor disponibile, aceasta nu poate stabili că concluzia judecătoriei districtuale și decizia sa de a respinge afirmațiile reclamantului privind tratamentul abuziv au fost vădit nefondate (a se vedea pentru comparație hotărârea Utvenko și Borisov c. Rusiei, cererile nr. 45767/09 și 40452/10, §§172 și 173, 5 februarie 2019).
Curtea subliniază că aceste considerații nu subminează concluziile sale de la paragrafele 53-56 cu privire la încălcarea procedurală a art. 3 din Convenție. Curtea notează că verificarea efectuată de instanța națională s-a limitat la stabilirea admisibilității probelor și nu putea înlocui o investigație oficială efectivă care, în conformitate cu art. 3 din Convenție, trebuia să ducă la stabilirea originii leziunilor corporale și, dacă era necesar, la pedepsirea persoanelor responsabile pentru tratamentul abuziv (a se vedea ibidem).
În ceea ce privește afirmațiile reclamantului că a dat și declarațiile de mărturisire contestate în absența asistenței juridice și că a renunțat la ele de îndată ce i s-a numit un apărător, în primul rând, Curtea notează că, la 22 noiembrie 2007, acesta a renunțat în mod expres la dreptul său la asistență juridică și a putut, ulterior, să aibă acces la un apărător de îndată ce a depus o cerere de numire a acestuia (a se vedea paragrafele 14, 21 și 22). În al doilea rând, după cum reiese din materialele disponibile, reclamantul nu s-a plâns de absența asistenței juridice în timpul primei audieri nici în fața instanțelor naționale, nici la Curte înainte de comunicarea cererii sale Guvernului Statului pârât. În cele din urmă, trebuie remarcat și faptul că, după ce apărătorul a fost admis în procedură, reclamantul nu a renunțat la declarațiile sale date la 27 noiembrie 2007, ci le-a modificat. În plus, acestea diferă, de asemenea, de declarațiile sale inițiale date la 21 noiembrie 2007 (a se vedea paragraful 15), în care a contestat nu doar implicarea sa în jaf, ci și cunoașterea detaliilor relevante sau cunoștința cu principalul inițiator al săvârșirii acestuia (D.P.). Dimpotrivă, în declarațiile ulterioare, date după întâlnirea cu apărătorul, reclamantul, contestând rolul său personal în jaf, a recunoscut că îl cunoștea pe D.P. și fusese informat în detaliu cu privire la diversele detalii ale infracțiunii de către ceilalți participanți la aceasta.
În ansamblu, din materialele cauzei reiese că admisibilitatea și fiabilitatea declarațiilor reclamantului date în cursul urmăririi penale au fost verificate temeinic în cadrul unei proceduri contradictorii la instanța de primă instanță și la instanțele de apel. Pe parcursul acestor proceduri, la care a fost prezent personal și după ce și-a exprimat o astfel de dorință a beneficiat de asistență juridică, reclamantul a folosit suficiente oportunități pentru a contesta probele aduse împotriva sa.
Prin urmare, în pofida îndoielilor care pot exista cu privire la conduita polițiștilor vis-à-vis de reclamant după reținerea sa și plasarea în detenție, în prezenta cauză, Curtea nu identifică nicio indicație privind un proces injust al cauzei reclamantului, cerut de art. 6 §1 din Convenție.
Rezultă că această plângere este vădit nefondată și trebuie respinsă în conformitate cu art. 35 §3 lit. (a) și §4 din Convenție.
APLICAREA ART. 41 DIN CONVENȚIE
74. Art. 41 din Convenție prevede: „Dacă Curtea declară că a avut loc o încălcare a Convenției sau a protocoalelor sale și dacă dreptul intern al înaltei părți contractante nu permite decât o înlăturare incompletă a consecințelor acestei încălcări, Curtea acordă părții lezate, dacă este cazul, o satisfacție echitabilă.” Prejudiciu
Reclamantul a solicitat 75.000 euro cu titlu de prejudiciu moral.
Guvernul nu a oferit comentarii.
Hotărând în echitate, Curtea acordă reclamantului 7.500 euro cu titlu de prejudiciu moral. Cheltuieli și costuri
Reclamantul a solicitat, de asemenea, 3.750 euro cu titlu de compensare a cheltuielilor pentru asistență juridică suportate în cursul procedurii la Curte, care includeau douăzeci și cinci de ore de lucru al apărătorului în cursul procedurii la Curte, la o tarifare orară de 150 euro. A solicitat ca această sumă să fie plătită în contul bancar al dlui M. Tarakhkalo, unul dintre apărătorii săi. Pentru a justifica această pretenție, reclamantul a furnizat o copie a contractului de asistență juridică încheiat cu dl Tarakhkalo la 2 noiembrie 2016, în care se preciza că plata urma să fie efectuată după încheierea procedurii la Strasbourg și în limita sumei acordate de Curte cu titlu de cheltuieli și costuri. Reclamantul a furnizat, de asemenea, un raport întocmit de dl Tarakhkalo cu privire la munca efectuată.
Guvernul nu a oferit comentarii cu privire la această pretenție.
Conform jurisprudenței Curții, reclamantul are dreptul la compensarea cheltuielilor și costurilor numai dacă se demonstrează că aceste cheltuieli au fost reale și necesare, iar cuantumul lor a fost rezonabil. Curtea notează că reclamantului i s-a acordat deja asistență juridică în cuantum de 850 euro pentru a-l ajuta să acopere cheltuielile pentru asistență juridică. Având în vedere documentele de care dispune, Curtea consideră rezonabilă acordarea sumei de 1.000 euro cu titlu de compensare a cheltuielilor pentru asistență juridică, plus orice impozit care ar putea fi datorat asupra acestei sume, care să fie transferat direct în contul bancar al reprezentantului său, astfel cum a fost indicat (a se vedea, mutatis mutandis, hotărârile Khlaifia și alții c. Italiei [MC], cererea nr. 16483/12, §288 și pct. 12 lit. (a) din dispozitiv, 15 decembrie 2016, și Belousov c. Ucrainei, cererea nr. 4494/07, §§115-117, 7 noiembrie 2013). Curtea respinge restul pretențiilor privind compensarea cheltuielilor și costurilor. Dobânzi
Curtea consideră oportună stabilirea dobânzii pe baza ratei dobânzii facilității de împrumut marginal a Băncii Centrale Europene, la care se adaugă trei puncte procentuale. PENTRU ACESTE MOTIVE, CURTEA, ÎN UNANIMITATE, Declară admisibile plângerile întemeiate pe art. 3 din Convenție, iar restul plângerilor din cerere – inadmisibile; Hotărăște că a fost încălcat aspectul procedural al art. 3 din Convenție; Hotărăște că nu a fost încălcat aspectul material al art. 3 din Convenție; Hotărăște că: (a) în termen de trei luni, Statul pârât trebuie să plătească reclamantului următoarele sume, care vor fi convertite în moneda națională a Statului pârât la cursul de schimb din ziua plății: (i) 7.500 (șapte mii cinci sute) euro și, în plus, orice impozit care ar putea fi datorat, cu titlu de prejudiciu moral; (ii) 1.000 (o mie) euro și, în plus, orice impozit care ar putea fi datorat de reclamant, cu titlu de compensare a cheltuielilor și costurilor, care să fie transferați direct în contul bancar al apărătorului reclamantului, dl M. Tarakhkalo; (b) de la expirarea termenului de trei luni menționat și până la achitarea finală, la sumele menționate se va aplica o dobândă simplă (simple interest) la o rată egală cu rata dobânzii facilității de împrumut marginal a Băncii Centrale Europene aplicabilă în perioada de neplată, la care se adaugă trei puncte procentuale; Respinge restul pretențiilor reclamantului privind satisfacția echitabilă. Redactată în limba engleză și comunicată în scris la 7 mai 2020, în conformitate cu art. 77 §§2 și 3 din Regulamentul Curții. Victor Soloveytchik Grefier adjunct Yonko Grozev Președinte
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «АНТОНЮК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF ANTONYUK v. UKRAINE) (Заява № 48040/09) РІШЕННЯ СТРАСБУРГ 07 травня 2020 року Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням. У справі «Антонюк проти України» Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли: Йонко Грозєв (Yonko Grozev) , Голова , Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska) , Ладо Чантурія (Lado Chanturia) , судді, та Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik) , заступник Секретаря секції, після обговорення за зачиненими дверима 24 березня 2020 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день: ПРОЦЕДУРА 1. Справу було розпочато за заявою (№ 48040/09), яку 24 серпня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Роман Григорович Антонюк (далі – заявник).
2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляли пан М.О. Тарахкало та пані А. Салюк, юристи, які практикують у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина. 3. 07 вересня 2015 року Уряд було повідомлено про скарги на жорстоке поводження працівників міліції, неефективність розслідування відповідних тверджень і несправедливість кримінального провадження щодо заявника, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду. 4. Уряд не заперечив проти розгляду заяви комітетом. Факти 5. Заявник народився у 1972 році і проживає у м. Кривий Ріг. 6. 22 січня 2007 року приблизно о 07 год.
30 хв. двоє чоловіків, озброєних ножами та дерев’яною битою і з одягненими на голову панчохами, увійшли до будинку, який належав пані І.Г. у м. Кривий Ріг. Чоловіки погрожували І.Г., її дворічній дитині та няні дитини, пані Л.З., застосуванням насильства і вимагали від жінок віддати гроші та цінні речі, що ті й зробили. Після цього чоловіки зв’язали жінок і пішли. 7. У середині лютого 2007 року пан Р.А., брат заявника, був затриманий у м. Київ за підозрою в участі в розбійному нападі на будинок І.Г., вочевидь, після встановлення міліцією місцезнаходження вкраденого грабіжниками з будинку мобільного телефону. 8. У невстановлену дату Р.А. зізнався, що був одним із грабіжників, і стверджував, що другого звали «Саша».
Згодом у невстановлену дату він змінив свої показання, стверджуючи, що іншим грабіжником був пан В.Д. 9. У липні 2007 року В.Д. був затриманий за підозрою у співучасті у вчиненні розбійного нападу. 10. У наступну невстановлену дату В.Д. засвідчив працівникам міліції, що другим чоловіком, який брав участь у розбійному нападі був заявник, тоді як він визнав свою вину лише у сприянні вчиненню злочину. Зокрема, він зазначив, що ідея вчинити злочин виникла у його друга Д.П., колишнього працівника сім’ї І.Г., який був добре обізнаний про їхній спосіб життя та матеріальне становище. Почувши цю ідею, В.Д. відмовився брати участь у розбійному нападі, але вирішив запропонувати це своєму знайомому – заявнику – який на той момент проживав у м. Київ.
Потім заявник розповів про ідею своєму брату Р.А., і в січні 2007 року вони обоє приїхали до м. Кривий Ріг, де В.Д. познайомив їх з Д.П. Згодом було вирішено, що заявник і Р.A. проникнуть до будинку, тоді як Д.П. і В.Д. залишаться слідкувати за навколишньою обстановкою. Після вчинення розбійного нападу всі четверо відсвяткували цю подію у квартирі подруги В.Д. і поділили вкрадене майно. 11. У наступну невстановлену дату Д.П. також був затриманий і йому були пред’явлені обвинувачення. Він своєї вини не визнав. 12. 03 вересня 2007 року заявник був оголошений у розшук. 13. 21 листопада 2007 року заявник був затриманий за обвинуваченням у вчиненні розбою при обтяжуючих обставинах. 14. Того ж дня о 09 год.
45 хв. заявник підписав документ на двох сторінках, в якому були роз’яснені його процесуальні права як обвинуваченого, у тому числі права зберігати мовчання та право на захисника. У кінці цього документу він написав від руки примітку, відмовившись від права на правову допомогу. 15. Того ж дня з 13 год. 30 хв. до 16 год. 00 хв. слідча М.Т. Саксаганського відділення міліції міста Кривий Ріг допитувала заявника, і той заперечив проти пред’явлених йому обвинувачень. Зокрема, він стверджував, що його брат ніколи не розповідав йому про розбійний напад і він дізнався про нього лише після затримання Р.А.; що його знайомий В.Д. ніколи не пропонував йому вчинити який-небудь злочин, і що він не мав уявлення, хто такий Д.П.
Через сплив часу йому було складно згадати, де він перебував 22 січня 2007 року, але припустив, що був у м Київ, його постійному місці проживання на момент подій. 16. 22 листопада 2007 року Саксаганський районний суд міста Кривого Рогу (далі – районний суд) обрав заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту до закінчення перевірки пред’явлених йому обвинувачень. 17. 27 листопада 2007 року під час наступного допиту слідчої М.Т. заявник змінив свої первинні показання та визнав свою вину. Його показання були схожими на показання В.Д., за винятком розподілу ролей між ними. Зокрема, заявник стверджував, що саме він залишився слідкувати за навколишньою обстановкою разом з Д.П., тоді як його брат разом з В.Д.
проник до будинку. 18. Того ж дня було проведено відтворення обстановки та обставин події, під час якої заявник у присутності двох свідків виклав аналогічну версію подій. 19. 04 грудня 2007 року заявник був доставлений до районного суду для участі в розгляді справи Р.А., В.Д. і Д.П., який вже розпочався. Під час засідання заявник відмовився давати показання, посилаючись на своє право зберігати мовчання. 20. Того ж дня заявник попросив свою матір, яка була присутня у суді, звернутися до прокуратури зі скаргою на жорстоке поводження з ним працівників міліції, що вона й зробила. 21. 06 грудня 2007 року батько заявника звернувся з клопотанням про допущення захисника П.Б. до провадження як представника заявника.
22. 07 грудня 2007 року це клопотання було задоволено. 23. У невстановлену дату прокуратура Саксаганського району доручила слідчій М.Т. провести перевірку скарг заявника на жорстоке поводження, вочевидь, у відповідь на подану матір’ю заявника скаргу. 24. 11 грудня 2007 року заявник у супроводі М.Т. і двох працівників міліції був доставлений до Криворізького відділення бюро судово-медичного експертизи. Згідно з висловленими заявником того дня твердженнями, узагальненими експертом Ю.К, який проводив обстеження, факти, пов’язані зі скаргами заявника на жорстоке поводження, були такими. 22 листопада 2007 року приблизно о 20 год. 30 хв. працівник міліції Н.Р. разом з іншим невстановленим працівником міліції доставив заявника до кабінету № 418 Саксаганського районного відділення міліції.
Там працівники міліції неодноразово били його ногами по ногам, наносили удари по його тілу, голові та рукам певним невстановленим «дерев’яним предметом» і стискали його передні зуби пасатижами, завдаючи йому сильного болю і змушуючи зізнатися у вчиненні розбійного нападу. 25. У наступну невстановлену дату заявник змінив свої первинні показання, заявивши, що не міг згадати, чи відбулося стверджуване жорстоке поводження 22 або 23 листопада 2007 року. 26. Допитавши та оглянувши заявника, Ю.К. пояснив М.Т., що він не був компетентний оцінювати стверджувані ушкодження зубів заявника та йому необхідно було отримати висновок стоматолога щодо цього. Аналогічно, він доручив їй зробити рентген набряклого пальця заявника.
27. Того ж дня М.Т. і працівники конвойної служби доставили заявника до міської лікарні № 1 для проходження рентгенологічного обстеження та до приватного стоматологічного кабінету лікаря В.Г. для проведення стоматологічної консультації. 28. Згідно з висновком лікаря-рентгенолога набряк на пальці заявника був наслідком деформуючого артрозу, який почався за півтора-два роки до обстеження. 29. Згідно з довідкою, виданою лікарем В.Г., у ротовій порожнині заявника не було травм. З іншого боку, емаль на двох верхніх передніх різцях була сколота. Стоматолог охарактеризувала скол як «старий». 30. Того ж дня експерт Ю.К. склав свій висновок. Посилаючись на огляд заявника та отримані від рентгенолога і стоматолога документи, він дійшов висновку, що заявник зазнав декількох тілесних ушкоджень, які утворилися в різний час і загалом кваліфікувалися як «легкі».
Крім зазначеного сколу зубної емалі заявника та набряклого пальця, він також вказав на рубець на голові заявника, який міг утворитися у період від шести місяців до півтора року до проведення обстеження, і певні ділянки пошкодженої шкіра на лівій руці та правій нозі, які «можливо» залишилася після саден, отриманих за «не менш ніж одинадцять – шістнадцять діб» до обстеження. Експерт також зазначив, що садна виникли від дії тупого твердого предмета (або предметів), яким могли бути неозброєна рука або взута нога. Заявник або отримав удар таким предметом, або вдарився об нього. В якості альтернативи, садна також могли виникнути внаслідок одноразового падіння з висоти його власного зросту. 31. 12 грудня 2007 року під час пред’явлення осіб для впізнання заявника показали няні Л.З.
Вона зазначила, що, імовірніше, саме він, а не В.Д., проник до будинку І.Г. разом з Р.А. Під час наступної очної ставки з Л.З. заявник стверджував, що вона помилилася, і що він уперше побачив її в день пред’явлення осіб для впізнання. 32. У невстановлену дату І.Г. також заявила, що, побачивши заявника, вирішила, що саме він, а не В.Д., проник до її будинку. 33. 20 грудня 2007 року справу заявника передали до суду. 34. Під час судового розгляду заявник своєї вини не визнав. Як вбачається з узагальнених районним судом показань заявника, він визнав, що у січні 2007 року приїхав до м. Кривий Ріг з м. Київ разом з братом на запрошення В.Д. «заробити трохи грошей, допомігши другу», і В.Д. познайомив його з Д.П.
Проте сам розбійний напад вчиняли лише Р.А. і В.Д., а він особисто жодним чином не був до нього причетний. Заявник також визнав, що після розбійного нападу він відвідував квартиру подруги В.Д. і бачив, як його брат і В.Д. ділили вкрадене. Йому було відомо, що його брат привіз украдені речі до м. Київ, де продовжив їхній продаж. Крім того, заявник стверджував, що раніше надав неправдиві зізнавальні показання внаслідок катування Н.Р. та іншими невстановленими працівниками міліції. 35. 09 січня 2008 року районний суд доручив прокуратурі Саксаганського району провести перевірку скарг заявника на жорстоке поводження. 36. 23 січня 2008 року прокуратура вирішила, що підстав для порушення кримінальної справи не було, оскільки не було виявлено жодних слідів жорстокого поводження . Цю постанову було долучено до матеріалів справи.
37. 04 березня 2008 року суд викликав слідчу М.Т., працівника міліції Н.Р., експерта Ю.К. і лікаря В.Г. для допиту у зв’язку зі скаргами заявника на жорстоке поводження. Ці особи дали такі показання у суді: - Працівник міліції Н.Р. спростував звинувачення заявника і заявив, що у день стверджуваного жорстокого поводження у нього насправді був вихідний; - Слідча М.Т. стверджувала, що зробила все можливе у межах її повноважень для отримання доказів з метою якнайшвидшого розгляду скарг заявника на жорстоке поводження. Зокрема, вона доставила заявника до судово-медичного експерта, організувала його рентгенологічне обстеження і стоматологічну консультацію та особисто сплатила за відповідні послуги.
Щодо стоматологічної консультації, то вона обрала першого доступного приватного стоматолога, який практикував неподалік, оскільки після прибуття до міської лікарні виявилося, що там не було стоматолога для обстеження заявника; - Експерт Ю.К. підтвердив свою попередню оцінку; - Лікар В.Г. дала такі показання, як це задокументовано у відповідних частинах протоколу судового засідання: «11 грудня 2007 року слідча та два працівники конвойної служби привезли до мене [заявника] для огляду його ротової порожнини … Спочатку зайшли жінка та двоє чоловіків з міліції, жінка все оплатила...
[вона] сказала, що потрібно оглянути пацієнта, я погодилася, а потім двоє чоловіків завели [заявника] ... Сколи на верхніх зубах не були стерті, але щодо їхньої давності я нічого не можу сказати, таке можна дізнатися лише від пацієнтів ... Я не експерт, я просто стоматолог ... Пацієнт сказав, що йому травмували передні зуби, але я не експерт, і видимих травм ротової порожнині не було ... Невеликі сколи можуть бути викликані будь-чим ... Міліція була в коридорі, і там чутно все, що я роблю. Я дверей свого кабінету не зачиняла... Сколи були гострими, можливо, вони були нанесені пасатижами без пошкодження слизової оболонки ... [заявник] сказав, що у нього були травмовані зуби, але коли, ким і як, він не сказав, і я не вникала у цю ситуацію ... Старий скол [один] – це півроку, рік тощо, він не ріже язика, губ ... не було жодних скарг на дискомфорт.
Губи [та] язик не були пошкоджені, слизова оболонка не була пошкоджена, сколи маленькими були... » 38. Того ж дня районний суд призначив повторну експертизу для встановлення механізму заподіяння ушкодження зубів заявника та часу їхнього утворення, а також того, чи були сколи емалі гострими і чи могли вони бути заподіяні застосуванням залізного предмета, такого як пасатижі. 39. 18 березня 2008 року експерт В.Б. Криворізького відділу бюро судово-медичної експертизи склав висновок, у відповідній частині якого зазначено: «... 2. Ці травми могли виникнути від дії тупого твердого предмету (предметів) з обмеженою контактуючою поверхнею, в тому числі при застосуванні металевих предметів (тонкі пасатижі) ... або при стисканні ... тупого твердого предмета між зубами.
.. із застосуванням фізичної сили. 3. Характер сколу зубів при консультації 11 грудня 2007 року лікарем стоматологом не визначений. 4. Час виникнення цих ушкоджень визначити не представляється можливим із-за давнини...» 40. У невстановлені дати суд переглянув відеозапис відтворення обстановки та обставин події 27 листопада 2007 року, під час якого заявник визнав свою вину. Він також допитав двох свідків, які були присутні під час проведення слідчої дії. Свідки стверджували, що на момент події не бачили на тілі заявника жодних тілесних ушкоджень, та що він добровільно проявляв ініціативу і демонстрував безпосереднє знання різних деталей, які стосувалися справи. 41. 12 травня 2008 року районний суд визнав заявника та його співобвинувачених винними в участі у вчиненні розбою при обтяжуючих обставинах та обрав їм покарання у виді позбавлення волі на різні строки – від семи з половиною років (В.Д.) до одинадцяти років (заявник).
Суд встановив, що сам розбійний напад був вчинений заявником і Р.А., тоді як Д.П. і В.Д. залишилися слідкувати за навколишньою обстановкою. Він зробив висновок, що ця версія подій, яку послідовно повторював В.Д. упродовж провадження, також підтверджувалася іншими доказами. У зв’язку з цим суд послався на показання двох потерпілих – І.Г. і Л.З. – які наполягали, що впізнали у Р.А. та заявнику нападників. Крім того, суд посилався на непрямі докази, такі як роздруківки телефонних дзвінків, які свідчили, що співобвинувачені спілкувалися між собою недалеко від будинку І.Г. у момент вчинення злочину, та показання двох сусідів І.Г., допитаних у суді. Вони засвідчили, що того ранку, коли було вчинено розбійний напад, вони побачили Д.П.
(якого вони знали особисто) в компанії трьох чоловіків поблизу будинку І.Г. Суд також посилався на показання заявника, надані 27 листопада 2007 року, та під час пред’явлення осіб для впізнання 12 грудня 2007 року. Він зазначив, що його поведінка під час слідчої дії та різні невеликі зауваження, які він висловив, свідчили про детальне знання ним відповідних подій. Його усні твердження щодо його невинуватості та аналогічні твердження його брата, навпаки, послідовними не були. Їх декілька разів змінювали та вони не підтверджувалися об’єктивними доказами. Щодо тверджень заявника, що він неправдиво обмовив себе на досудовій стадії внаслідок жорстокого поводження, то його твердження виявились необґрунтованими.
42. 26 травня 2008 року заявник звернувся до прокуратури зі скаргою, що під час ознайомлення з матеріалами справи, він виявив, що довідка про його стоматологічне обстеження 11 грудня 2007 року містила дописку. А саме, у словосполученні «старий скол емалі» слово «старий», на його думку, було додано іншою ручкою та рукою, яка намагалася підробити почерк лікаря В.Г. Згідно з твердженнями заявника це та декілька подальших аналогічних звернень залишилися без відповіді. 43. 17 червня 2008 року заявник також поскаржився до прокуратури, що з дня його затримання 21 листопада 2007 року та до дати, коли він зізнався у вчиненні розбійного нападу (27 листопада 2007 року), його незаконно тримали у районному відділенні міліції в необладнаній холодній камері без будь-яких меблів чи сантехніки, не забезпечуючи їжею.
У результаті такого поводження він був фізично виснажений, а його моральний опір був зламаний. Згідно з твердженнями заявника органи державної влади жодним чином не відреагували на цю скаргу та на декілька інших аналогічних скарг. 44. У червні 2008 року заявник звернувся з апеляційною скаргою на свій вирок, повторивши свої твердження про жорстоке поводження та оскарживши доказову силу різних доказів, достовірність показань потерпілих і свідків, а також оцінку доказів районним судом. 45. 20 січня 2009 року Апеляційний суд Дніпропетровської області залишив без задоволення апеляційну скаргу заявника, встановивши, що висновки районного суду щодо фактів справи та його тверджень про жорстоке поводження були достатньо та належним чином обґрунтовані.
46. Заявник подав касаційну скаргу, по суті повторивши свої попередні аргументи. 47. 16 липня 2009 року Верховний Суд України залишив без задоволення касаційну скаргу заявника, і його вирок та обране йому покарання набрали законної сили. ПРАВО
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
48. Заявник скаржився на жорстоке поводження з ним під час затримання у відділенні міліції з метою отримання зізнавальних показань і непроведення належного розслідування його відповідних скарг. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.» 49. Уряд не надав жодних коментарів щодо прийнятності або суті зазначених скарг. Прийнятність 50. Суд зазначає, що скарги заявника не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними. Суть 51. Заявник стверджував про порушення як процесуального, так і матеріального аспектів статті 3 Конвенції.
Щодо стверджуваної неефективності розслідування 52. Розглядаючи факти цієї справи у контексті загальних принципів, встановлених у його практиці (див., серед інших джерел, рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81 – 90 та 114 – 123, від 28 вересня 2015 року), Суд вважає, що заявник подав небезпідставну скаргу на жорстоке поводження на національному рівні. Ця скарга призвела до виникнення зобов’язання національних органів влади провести ефективне офіційне розслідування для встановлення походження оскаржуваних тілесних ушкоджень і встановлення та покарання винних осіб, якщо твердження заявника про жорстоке поводження виявляться правдивими. 53. З поданих до Суду документів вбачається, що походження тілесних ушкоджень заявника встановлено не було, а проведені на національному рівні перевірки не свідчили про серйозні спроби встановити відповідні факти.
54. Зокрема, прокуратура не порушила повноцінної кримінальної справи за скаргами заявника, а медична експертиза заявника у грудні 2007 року була проведена експертами, які не мали необхідної кваліфікації. Крім того, початкова перевірка не була незалежною, оскільки її проведення було доручено тій самій слідчій, у провадженні якої знаходилася кримінальна справа заявника та яка працювала у тому самому відділенні міліції, що й працівники, причетні до стверджуваного жорсткого поводження (див. пункти 23 – 24, 27 і 37). Спроба районного суду компенсували ці недоліки – зокрема, розпорядженням провести повторну медичну експертизу незалежним експертом у березні 2008 року – не вдалася, оскільки важливі докази були втрачені через сплив часу (див.
пункти 38 і 39). 55. Суд зазначає, що у низці інших справ проти України він уже засуджував методи розслідування, схожі на методи розслідування у цій справі (див., inter alia , рішення у справах «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine) , заява № 38773/05, пункти 103 – 105, від 26 липня 2012 року; «Данілов проти України» (Danilov v. Ukraine) , № 2585/06, пункт 70, від 13 березня 2014 року та «Кирпиченко проти України» (Kirpichenko v. Ukraine) , заява № 38833/03, пункт 87, від 02 квітня 2015 року). У справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 173 – 180, від 15 травня 2012 року) Суд встановив, що небажання органів державної влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, на жорстоке поводження становило системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції.
З огляду на обставини цієї справи та відповідну практику Суд вважає, що вона є ще одним прикладом непроведення такого оперативного та ретельного розслідування. 56. Цих висновків достатньо для встановлення Судом порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Стверджуване жорстоке поводження 57. Щодо твердження заявника про жорстоке поводження з ним працівників міліції Суд зазначає, що його особисті пояснення щодо цього питання не є точними та детальними. У своїх первинних поясненнях, висловлених експерту Ю.К. 11 грудня 2007 року, він стверджував, що жорстоке поводження відбулося 22 листопада 2007 року, коли працівники міліції побили його ногами та «дерев’яним предметом», а також стискали зуби пасатижами.
Згодом він почав стверджувати, що не був впевнений, чи відбулася згадана подія 22, чи 23 листопада 2007 року. У червні 2008 року (більш ніж через шість місяців і після оголошення районним судом вироку) заявник доповнив свої первинні скарги, заявивши, що з 21 до 27 листопада 2007 року був позбавлений їжі та мусив спати на холодній підлозі в порожній камері. 58. Щодо медичних доказів, то 11 грудня 2007 року експерт Ю.К. дійшов висновку, що заявник «можливо» зазнав певних саден «не менш» ніж за одинадцять – шістнадцять діб до проведення обстеження (див. пункт 30), тобто між 25 і 30 листопада 2007 року. Зазначений період, якщо розуміти його доволі вузько, вказує, що стверджуване жорстоке поводження сталося пізніше, ніж зазначив заявник.
Але з огляду на формулювання експертом його думки щодо строків можна припустити, що насправді нібито наявні у нього садна були отримані до 25 листопада 2007 року. Проте у цьому випадку також неможливо було б виключити, що вони могли бути отримані до поміщення заявника під варту (21 листопада 2007 року). 59. Щодо сколів зубної емалі, то у наявних медичних документах не встановлено, коли вони були отримані, навіть приблизно. Решта задокументованих медичних патологій (рубець на голові та набряклий палець) явно виникли до затримання заявника та не мають значення для оцінки цієї скарги. 60. Загалом, оцінюючи особисті пояснення заявника та наявні об’єктивні докази, Суд вважає їх недостатніми для висновку про жорстоке поводження з ним працівників міліції, про яке він зазначив.
Щодо питань походження та часу отримання заявником стверджуваних тілесних ушкоджень, то вони залишилися без відповіді, оскільки національні органи влади не забезпечили проведення розслідування його скарги, цей пункт було розглянуто за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції і Суд встановив процесуальне порушення цього положення Конвенції. Щодо матеріального аспекту статті 3 Конвенції Суд доходить висновку, що наявні документи не дозволяють йому встановити поза розумним сумнівом, що заявник зазнав жорстокого поводження, перебуваючи під контролем працівників міліції. 61. За цих обставин Суд не встановлює порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
62. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість кримінального провадження щодо нього. Зокрема, він стверджував, що було порушено його право не свідчити проти себе, і він був засуджений на підставі показань, наданих ним 27 листопада 2007 року та отриманих від нього внаслідок жорстокого поводження. Після повідомлення про справу Уряду держави-відповідача заявник також додав, що надавав ці показання за відсутності доступу до правової допомоги і відмовився від них, як тільки отримав можливість побачитися із захисником. 63. Відповідні частини пункту 1 статті 6 Конвенції передбачають: «Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.» 64. Уряд не надав жодних коментарів щодо прийнятності або суті доводів заявника.
65. Розглядаючи факти цієї справи у контексті принципів, встановлених у його практиці (див., серед інших джерел, рішення у справах «Замфереско проти України» (Zamferesko v. Ukraine) , заява № 30075/06, пункт 70, від 15 листопада 2012 року та «Мінікаєв проти Росії» (Minikayev v. Russia) , заява № 630/08, пункти 84 – 87, від 05 січня 2016 року з подальшими посиланнями), Суд повторює, що визнання допустимими доказами зізнавальних показань, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, для встановлення фактів у кримінальному провадженні, завжди порушує серйозні питання щодо справедливості провадження, навіть якщо визнання таких доказів допустимими не було вирішальним для засудження. Проте у цій справі Суд не встановив порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.
Отже, не можна зробити висновок, що оскаржувані зізнавальні показання заявник надав під тиском. 66. Суд також зауважує, що оскаржувані показання (надані заявником під час досудового слідства 27 листопада 2007 року) були частиною доказів проти нього, висунутих стороною обвинувачення. Суд першої інстанції визнав ці показання допустимими та посилався на них під час визнання заявника винним та обрання йому покарання. Водночас не можна стверджувати, що ці показання стали підставою для засудження заявника як такого. Згідно зі показаннями заявника від 27 листопада 2007 року він залишився спостерігати за навколишньою обстановкою, поки його співобвинувачений В.Д. проник до будинку І.Г. На противагу, згідно з версією В.Д., саме заявник проник до будинку, тоді як В.Д.
залишився спостерігати за навколишньою обстановкою. Замість того, щоб послатися на версію заявника, районний суд надав перевагу версії В.Д., яку він вважав підтвердженою показаннями потерпілих і різними непрямими доказами (див. пункт 41). 67. Суд також зазначає, що заявник мав процесуальну можливість оскаржити допустимість цих показань у суді на тій підставі, що вони були отримані всупереч його волі. Слід зазначити, що, відхиливши відповідні аргументи заявника як необґрунтовані, районний суд не просто послався на відмову прокуратури у порушенні кримінальної справи, а провів власну незалежну перевірку. Зокрема, він призначив окрему медичну експертизу та допитав двох медичних спеціалістів, працівника міліції, причетного до жорстокого поводження із заявником, слідчу та двох свідків, в присутності яких заявник надав зізнавальні показання.
68. Беручи до уваги субсидіарну роль Суду в оцінці наявних доказів і документів, він не може встановити, що висновок районного суду та його рішення відхилити твердження заявника про жорстоке поводження були явно необґрунтованими (див. для порівняння рішення у справі «Утвенко та Борисов проти Росії» (Utvenko and Borisov v. Russia) , заяви № 45767/09 та № 40452/10, пункти 172 і 173, від 05 лютого 2019 року). 69. Суд наголошує, що ці міркування не підривають його висновків у пунктах 53 – 56 щодо процесуального порушення статті 3 Конвенції. Він зазначає, що проведена національним судом перевірка обмежувалася визначенням допустимості доказів і не могло замінити офіційне ефективне розслідування, яке відповідно до статті 3 Конвенції повинно було призвести до встановлення походження тілесних ушкоджень і за необхідності до покарання осіб, відповідальних за жорстоке поводження (див.
там само). 70. Щодо тверджень заявника, що він також надав оскаржені зізнавальні показання за відсутності правової допомоги та відмовився від них, як тільки йому призначили захисника, то, по-перше, Суд зауважує, що 22 листопада 2007 року він прямо відмовився від свого права на правову допомогу, і згодом зміг отримати доступ до захисника, як тільки звернувся з клопотанням про його призначення (див. пункти 14, 21 і 22). По-друге, як вбачається з наявних матеріалів, заявник не скаржився на відсутність правової допомоги під час першого допиту ні у національних судах, ні у Суді до повідомлення про його заяву Уряду держави-відповідача. Насамкінець, також слід зазначити, що після того, як захисник був допущений до провадження, заявник не відмовився від показань, наданих ним 27 листопада 2007 року, а змінив їх.
Крім того, вони також відрізнялися від його первинних показань, наданих 21 листопада 2007 року (див. пункт 15), в яких він заперечив не тільки свою причетність до розбійного нападу, але й знання відповідних деталей або знайомство з головним ініціатором його вчинення (Д.П.). Навпаки, у наступних показаннях, наданих після побачення із захисником, заявник, заперечивши свою особисту роль у розбійному нападі, визнав, що був знайомий з Д.П. і був детально поінформований про різні подробиці злочину іншими його учасниками. 71. У цілому з матеріалів справи вбачається, що прийнятність і достовірність показань заявника, наданих під час досудового слідства, були ретельно перевірені під час змагального процесу у суді першої інстанції та апеляційних судах.
Протягом цих проваджень, під час розгляду яких він був присутній особисто та після висловлення ним такого бажання отримував правову допомогу, заявник скористався достатніми можливостями оскаржити докази проти себе. 72. Отже, незважаючи на сумніви, які можуть існувати щодо поведінки працівників міліції vis-à-vis заявника після його затримання та поміщення під варту, у цій справі Суд не вбачає жодних ознак несправедливого судового розгляду справи заявника, який вимагається пунктом 1 статті 6 Конвенції. 73. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
74. Стаття 41 Конвенції передбачає: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.» Шкода 75. Заявник вимагав 75 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. 76. Уряд не надав жодних коментарів. 77. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 7 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Судові та інші витрати 78. Заявник також вимагав 3 750 євро компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, яка включала двадцять п’ять годин роботи захисника під час провадження у Суді з погодинною ставкою у розмірі 150 євро.
Він просив сплатити цю суму на банківський рахунок пана М. Тарахкала, одного з його захисників. Для обґрунтування цієї вимоги заявник надав копію укладеного з паном Тарахкало договору про надання правової допомоги від 02 листопада 2016 року, в якому було зазначено, що оплата мала бути здійснена після закінчення провадження у м. Страсбург і в межах присудженою Судом суми компенсації судових та інших витрат. Заявник також надав складений паном Тарахкало звіт про виконану роботу. 79. Уряд не надав жодних коментарів щодо зазначеної вимоги. 80. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.
Суд зазначає, що заявнику вже було надано правову допомогу в розмірі 850 євро для того, щоб допомогти йому покрити витрати на правову допомогу. З огляду на наявні у нього документи Суд вважає за розумне присудити йому 1 000 євро компенсації витрат на правову допомогу та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись йому на цю суму, яка має бути перерахована безпосередньо на банківський рахунок його представника, як він зазначив (див., mutatis mutandis , рішення у справах «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288 та підпункт «а» пункту 12 резолютивної частини, від 15 грудня 2016 року та «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine) , заява № 4494/07, пункти 115 - 117, від 07 листопада 2013 року).
Суд відхиляє решту вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Пеня 81. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
за цих підстав суд одноголосно Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції, а решту скарг у заяві – неприйнятними Постановляє , що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції; Постановляє, що не було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції; Постановляє , що: (a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу: (i) 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; (ii) 1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути перераховані безпосередньо на банківський рахунок захисника заявника, пана М. Тарахкала; (b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти; Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 07 травня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду. Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik) Заступник Секретаря Йонко Грозєв (Yonko Grozev) Голова