În februarie 2011, Curtea a suspendat procedura disciplinară împotriva reclamantei. În special, ea a fost acuzată că reclamantă a luat cu ea materiale de proces din cazul domnului Alcobaça, pentru care era responsabilă în timpul transferului lor la Curtea de Circuit din Leiria, și că nu a interpretat aceste materiale. În aprilie 2011, Consiliul de Justiție a decis să transmită cererea de retragere a reclamantului fără a reuși să facă o cerere de retragere a materialelor. În acest caz, Consiliul de Justiție a obținut o cerere de retragere a materialelor, care au fost înregistrate în procesul judiciar. În mod special, a fost acuzată că reclamanta a luat cu ea materiale de proces din cazul domnului Alcobaça, pentru care era responsabilă în timpul transferului lor la Curtea de Circuit din Leiria, și că nu a interpretat aceste materiale.
În aprilie 2011, Consiliul de Justiție a propus investigatorului să transmită cererea de retragere a materialelor. În decembrie 2011, Rada a susținut că a fost suspendată din funcții și că nu a aprobat deciziile în aceste cazuri. În septembrie 2011, reclamanta și-a prezentat apărarea și a respins acuzațiile. Ea a susținut, printre altele, că a informat biroul instanței că ia cu ea anumite documente atunci când părăsea această instanță; ea a adăugat că suferă de probleme de sănătate și de anxietate. În decembrie 2011, Rada, într-o ședință plenară, și-a lăudat decizia și a aplicat propunerea de a pedepsi în formă de amendă în formă de amendă în cazul în care cererea de retragere/pensionare a fost obligatoriu.
În luna septembrie 2012, reclamanta a declarat că a fost informată de către instanța că ia cu ea anumite documente, iar în luna septembrie 2013 a fost anunțată că a fost respinsă de către instanța constituțională. În data de 19 septembrie 2012, acuzata a depus o declarație în justiție în justiție că a fost garantată de o garanție de către instanța constituțională. În ceea ce privește art. 2 din Legea Constituției, Rada a arătat că nu are dreptul de a se apără de o amenziu, iar în cele din urmă a susținut că nu a fost obligată să depună o amenziu în conformitate cu legea constituțională. 28 noiembrie 2012 Curtea Constituțională, într-o ședință unilaterală, a declarat greșit că plângerea sa nu este admisă, deoarece decizia Consiliului nu a aplicat punctul 1 din art. 117 din Legea privind statutul judecătorilor în sensul, după cum a indicat reclamanta, în conformitate cu art. 79-C din Legea privind Curtea Constituțională.
Reclamantul a făcut apel ulterior la această decizie la un comitet format din trei judecători ai Curții Constituționale pe motiv că a fost o încălcare a capacității formale. Comisia Constituțională a confirmat decizia Curții. În temeiul acestei plângeri, Curtea Constituțională a inclus în formă de plângere art. 6 din Convenție, care a fost aplicat în formă de plângere a instanțelor constituționale. (P) În mod specific, în punctul 1 din Legea privind Curtea Constituțională, ea a indicat că nu a putut să își protejeze dreptul de a avea acces la rezultatele procedurii, pe baza articolului 6 din Convenție. (P) În ceea ce privește art. 6 din Convenție, ea a arătat că nu a avut acces la rezultatele cererii sale, ea a arătat că nu a avut acces la rezultatele procedurii, în special în ceea ce privește art. 6 din Convenție.
Ea a adăugat că s-a referit la toate dispozițiile legale relevante din caz pentru a dovedi că concluzia acuzării trebuie să conțină referiri la pedepsele aplicabile, astfel încât acuzații să poată prezenta apărarea lor cu o înțelegere/cunoaștere completă a tuturor faptelor relevante și să evite o decizie "neobișnuită". ECJ a subliniat că, în temeiul articolului 75 - A din Legea Constituțională, pentru ca această cerere să fie admisibilă în fața Curții Constituționale, toate dispozițiile legale relevante ale cauzei trebuie să fie menționate la punctul 1 din art. 70 din Legea Constituțională, în condițiile în care se asigură că o cerere de acces constituțională este accesibilă, astfel încât acuzația să poată fi prezentată în fața instanței cu o înțelegere/cunoaștere completă a tuturor faptelor relevante și să evite o decizie "neobișnuită". În această cauză, după adoptarea deciziei de către Curtea Supremă, reclamanta nu a avut alte mijloace de apărare decât să se adreseze Curții Constituționale în limitele competențelor acestei instanțe de verificare a constituționalității.
În hotărârea sa din 19 septembrie 2012, Curtea Supremă a remarcat că interpretarea normativă a articolului 117 din Legea privind statutul de judecător, pentru care menționarea pedepsei aplicabile în acuzația nu era necesară, a fost compatibilă cu Constituția prin faptul că instanța judecătorească, în cadrul acuzației de disciplină, poate să prevadă o potențială garanție de procedură disciplinară pentru a decide o problemă de fapt. Curtea Constituțională a remarcat că interpretarea Curții Supreme a fost mai largă, potrivit căreia, chiar dacă nu a fost indicată o potențială pedeapsă, aceasta poate rezulta din circumstanțele menționate în acuzația. Prin urmare, fără a preciza semnificația interpretării normative la care se face apel, deoarece a fost acordată de instanțele de instanță inferioară, și anume de Curtea Supremă, reclamanta nu a respectat cerințele prevăzute la art. 79 din Legea privind Curtea Constituțională, confirmate de practica Curții Constituționale.
Ca o raționare secundară, ECHR a recunoscut că în dispoziția reclamantului au fost toate elementele necesare pentru a-și prezenta în mod corespunzător cererea, ținând cont de decizia Curții Supreme. ECHR a remarcat că, în declarația de limitare a acestui an, Curtea Constituțională a declarat că nu a pus în aplicare deja o decizie de interpretare a normelor constituționale, ci că nu a pus în aplicare o decizie de interpretare a normelor constituționale în mod corespunzător, iar în cazul în care nu a fost făcută o decizie de interpretare a normelor constituționale, a fost garantată de o decizie de interpretare a articolului 117 alineatul 1 din Convenția. Prin urmare, în cauza că nu a fost pus în aplicare în mod corespunzător, Curtea Supremă a constatat că nu a pus în aplicare dreptul de abilită de a depunecăzută în temeiul articolului 117 alineatul 1 din Convenția.
art. 6 din Convenție (dreptul la un proces echitabil) plângere privind procedurile disciplinare Curtea Europeană a Justiției Europene a reiterat concluziile sale că Curtea Constituțională a declarat plângerea reclamantului inadmisibilă pe motiv că nu a îndeplinit cerințele articolului 79 - C din Legea privind Curtea Constituțională. Prin urmare, Curtea nu a aprobat decizia pe fondul chestiunii pe baza neconstituționalității susținute a interpretării normative a articolului 117 alineatul (1) din Legea privind statutul judecătorilor. Prin urmare, se concluzionează că reclamantul nu a epuizat mijloacele de apărare juridice disponibile în temeiul articolului 35 alineatul (1) din Convenție, care îi erau disponibile și care ar fi putut fi utilizate în legătură cu plângerea sa.
Prin urmare, această plângere a fost respinsă pe baza articolului 35 alineatul (4) din Convenție. Prin urmare, această plângere a fost respinsă pe baza articolului 35 alineatul (4) din Convenție.
ALBUQUERQUE FERNANDES v. Portugal (№ 50160/ 13) Обставини справи Справа стосувалася дисциплінарного провадження проти заявниці, судді на час подій у справі, за результатами якого Вища рада правосуддя (далі – Рада) прийняла рішення про примусовий вихід на пенсію / у відставку ( retirem ent ) та подальшого судового розгляду. У лютому 2011 року Вища рада правосуддя порушила дисциплінарне провадження проти заявниці. Зокрема, її було обвинувачено в тому, що заявниця взяла із собою матеріали справи із суду м. Алкобаса, за які вона була відповідальною під час передачі їх до суду округу Лейрії, і в неповерненні цих матеріалів. У квітні 2011 року судовий слідчий запропонував заявниці повернути матеріали справи.
Не отримавши позитивної відповіді, судовий слідчий проінформував про це Раду, яка вирішила накласти захід у вигляді тимчасового відсторонення судді на 30 днів. У липні 2011 року судовий слідчий підготував обвинувальний висновок, пред’явивши заявниці обвинувачення в порушенні нею обов’язку діяти зі старанністю та дотримуватись інструкцій Ради, у перешкоджанні здійсненню правосуддя та заподіянні непоправної шкоди престижу судової системи та іміджу суду м. Алкобаса. Серед інших, заявниці було також пред’явлено такі обвинувачення: затримка в розгляді справ, зокрема тих, які потребували невідкладного розгляду; неухвалення рішення у 210 справах; взяття 19 матеріалів справ після того, як вона залишила суд м. Алкобаса, не запитуючи дозволу в Ради та без інформування Голови чи канцелярії цього суду; повернення цих матеріалів лише після того, як Рада відсторонила її від здійснення посадових обов’язків, та неухвалення нею рішень у цих справах.
У вересні 2011 року заявниця представила свій захист та заперечила обвинувачення. Вона, серед іншого, стверджувала, що проінформувала канцелярію суду про те, що забирає із собою певні документи, коли залишала цей суд; вона додала, що страждає від проблем зі здоров’ям та від відчуття тривоги. У грудні 2011 року Рада, засідаючи на пленарному засіданні, ухвалила своє рішення та застосувала запропоноване судовим слідчим покарання у вигляді обов’язкового виходу заявниці у відставку / на пенсію. Між 2012 та 2013 роками заявниця зверталася до Судової палати Верховного суду та до Конституційного суду, проте безуспішно. У січні 2012 року заявниця звернулася до Судової палати Верховного суду. Зокрема, вона стверджувала, що не могла передбачити покарання, яке може бути до неї застосоване, у результаті чого рішення Ради застало її зненацька.
Заявниця вказувала, що це порушило гарантоване Конституцією право на захист та право бути заслуханим, гарантоване пунктом 2 статті 110 Закону про статус суддів. Верховний суд відхилив її скаргу 19 вересня 2012 року. © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом. 2 Зрештою, заявниця звернулася з конституційною скаргою до Конституційного суду, стверджуючи, що обвинувачення, на яке вона представила свій захист, орієнтувалося на покаранні у вигляді штрафу чи переведенні, про що свідчать цитовані в цьому положення . Як наслідок заявниця вказала, що вона не була обізнана про рішення Ради застосувати покарання у вигляді обов’язкового виходу у відставку / на пенсію, зауваживши про неконституційність пункту 1 статті 117 Закону про статус суддів у світлі статті 13, пункту 4 статті 20, пунктів 1, 2 та 10 статті 32, пункту 3 статті 269 Конституції.
28 листопада 2012 року Конституційний суд, засідаючи одноособово, у спрощеному порядку визнав її скаргу неприйнятною, оскільки в рішенні Ради не було застосовано пункту 1 статті 117 Закону про статус суддів у розумінні, як вказано заявницею, згідно зі статтею 79- С Закону про Конституційний суд. Заявниця оскаржила це рішення до комітету у складі трьох суддів Конституційного суду з тієї підстави, що воно було надмірно формальним. Комітет підтвердив рішення судді. Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявниця скаржилася, що Конституційний суд був надмірно формальним, що призвело до неприйнятності її конституційної скарги. Зокрема, заявниця вказувала, що дізналася про застосоване за результатами розгляду дисциплінарного провадження покарання лише після ухвалення Радою свого рішення, у зв’язку із чим вона не могла себе захистити.
Оцінка Суду Пункт 1 статті 6 Конвенції (право на доступ до суду) – щодо відхилення Конституційним судом скарги заявниці Заявниця вказала, що вона бажала переглянути тлумачення пункту 1 статті 117 Закону про статус суддів (відповідно до якого в обвинувальному висновку не вказувались посилання на потенційні покарання, а саме ті, що включали в себе відсторонення від здійснення правосуддя) була сумісною зі статтею 32 Конституції. Заявниця зазначила, що її питання, обґрунтоване стверджуваною неконституційністю нормативного тлумачення пункту 1 статті 117 Закону про статус суддів, було чітким та обґрунтованим усіма можливими ар гументами. Вона додала, що зіслалась на всі відповідні правові положення у справі для того, щоб довести, що в обвинувальному висновку мають міститись посилання на застосовні покарання, щоб обвинувачений міг представити свій захист із цілковитим розумінням / усвідомленням усіх відповідних фактів та уникнути «несподіваного рішення».
ЄСПЛ підкреслив, що, за статтею 75 - А Закону про Конституційний суд, для прийнятності заяви до Конституційного суду, у всіх змагальних процесуальних документах має бути зазначено підпункт пункту 1 статті 70 Закону про Конституційний суд, на якому ґрунтується скарга і правове положення, конституційність чи незаконність якого має бути оцінена. У © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом. 3 статті 79 - С Закону деталізується, що таке положення мало застосовуватися в оскаржуваному рішенні. Тому обмеження права заявниці на доступ до Конституційного суду були законними. ЄСПЛ також визнав, що воно переслідувало легітимну мету, а саме дотримання верховенства права та належного здійснення конституційного правосуддя.
Тому залишалося з’ясувати, чи було таке обмеження пропорційним переслідуваній легітимній меті в цьому випадку. Беручи до уваги особливий характер скарги до Конституційного суду, ЄСПЛ погодився, що умови доступу до цього суду можуть бути жорсткішими для забезпечення правової визначеності та належного здійснення конституційного правосуддя на найвищому рівні судової системи. Суд також узяв до уваги факт того, що Конституційний суд втручався як суд останньої інстанції лише після розгляду питання конституційності судами нижчої інстанції в межах судової системи. У цій справі після ухвалення Верховним судом свого рішення заявниця не мала інших засобів правового захисту, як оскарження до Конституційного суду в межах повноважень цього суду з перевірки конституційності.
У своєму рішенні від 19 вересня 2012 року Верховний суд зазначив, що нормативне тлумачення пункту 1 статті 117 Закону про статус суддів, за яким зазначення застосовного покарання в обвинувальному висновку не було необхідним, було сумісним із Конституцією в тому сенсі, що суддя, обвинувачений у межах дисциплінарного провадження, може передбачити потенційне дисциплінарне правопорушення на основі фактів, зазначених в обвинувальному висновку. Говорячи більш конкретно, він указав, що таке тлумачення не порушило рівності сторін, гарантованого статтею 13 Конституції, права на справедливий суд, передбаченого пунктом 4 статті 20 Конституції, і процесуальних прав, гарантованих пунктами 1, 2 статті 32, пункту 3 статті 269 Конституції, що відповідало суті питання.
Проте у своєму рішенні від 19 вересня 2012 року Верховний суд не надав тлумачення пункту 1 статті 117 Закону про статус суддів, на що заявниця скаржилася до Конституційного суду, а скоріше за все воно (тлумачення) випливає з рішення Ради від 13 грудня 2011 року. Тому, як зазначив Конституційний суд, тлумачення Верховного суду було ширшим, згідно з яким, навіть якщо потенційне покарання не зазначено, воно може випливати із вказаних в обвинувальному висновку обставин. Тому, не конкретизувавши значення нормативного тлумачення, на яке було подано скаргу, оскільки воно було надано судами нижчої інстанції, а саме Верховним судом, заявниця не дотримала вимог, передбачених статтею 79 - С Закону про Конституційний суд, підтверджених практикою самого Конституційного суду.
Як другорядне міркування ЄСПЛ визнав, що в розпорядженні заявниці були всі необхідні елементи для того, щоб належним чином представити своє питання з урахуванням рішення Верховного суду. ЄСПЛ зазначив, що Конституційний суд уже ухвалював рішення про неконституційність нормативних тлумачень пункту 1 статті 117 і статті 122 Закону про статус суддів. Тому заявниця мала б порушити питання про неконституційність © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом. 4 нормативного тлумачення пункту 1 статті 117 Закону про статус суддів, застосованого Верховним судом у своєму рішенні від 19 вересня 2012 року. Таким чином, не можна стверджувати, що рішення Конституційного суду про неприйнятність у цій справі демонстрували надмірний формалізм.
Навпаки, ЄСПЛ визнав, що ними забезпечувалася правова визначеність і належне здійснення правосуддя. Тому Конституційний суд відновив верховенство права у зв’язку з помилковим процесуальним кроком заявниці. Із цього вбачається, що обмеження права заявниці на доступ до суду відсутнє, а тому порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було. Стаття 6 Конвенції (право на справедливий суд) – скарга щодо дисциплінарного провадж ення ЄСПЛ повторив свої висновки, що Конституційний суд визнав скаргу заявниці неприйнятною з підстав того, що вона не відповідала вимогам статті 79 - С Закону про Конституційний суд. Тому суд не ухвалив рішення по суті питання на основі стверджуваної неконституційності нормативного тлумачення пункту 1 статті 117 Закону про статус суддів.
Із цього випливає, що заявниця не вичерпала доступних засобів правового захисту згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції, які були їй доступні та які могли б бути використані стосовно її скарги. Тому ця скарга була відхилена на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції. Виснов ок Відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд). Рішення в цій справі ухвалене Палатою 12 січня 2021 року й набуло статусу остаточного 12 квітня 2021 року відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом.