Trivkanović împotriva Croației (nr. 2)

TRIVKANOVIĆ v. Croatia (No. 2) (No. 54916/1 6) Cauza a vizat refuzul de a relua procesul civil, în ciuda prezenței unor noi dovezi în cauză. La 25 august 1991, poliția a intrat în casa fiului reclamantei, l-a capturat pe acesta, pe celălalt fiu și pe fostul soț. Fostul ei soț a fost găsit mort în râu cu răni de foc; fiii ei nu au mai fost văzuți. La 21 noiembrie 2005, au fost declarați oficial morți. Reclamantul a depus în 2006 o acțiune civilă împotriva despăgubirii pentru prejudicii aduse statului. Acuzațiile sale au fost respinse în urma unei noi sentințe de prescripție, deoarece instanța națională de apel a stabilit că acuzațiile care au prelungit termenul de prescripție pot fi aplicate numai în cazul în care declarația lor de prescripție nu este validă, iar decizia instanței de justiție a stabilit că o condamnare la moarte este un fapt penal.

În cazul în care instanța de justiție a stabilit că acuzațiile de violență a vieții civile în justiție, judecătorii au fost declarați vinovați în fața în care au fost acuzați de violență a voinței civile.

În special, în 16 august 2011, Curtea Constituțională a recunoscut că acuzații de violență au fost deschise în cazul în care au fost acuzați de violență a voinței civile, de violență și de conducere a unui bărbat, iar în cazul în care au fost depuse acuzați în față de violență, în cazul în care au fost acuzați în fața de violență, în care au fost acuzați în fața de violență, în mod specific, în cazul în care au fost acuzați în fața de violență, în față de violență, în față de către un bărbat, în față de către o persoană care a unei persoane în cauză, în care a fost acuzată de conducere, în care a unei persoane în care a căruia sa a fost în care a fost învând un bărbat, în care a fost în care a fost învinspectat în Citând art. 6 alineatul (1) din Convenție, reclamanta a reclamat că i s-a refuzat accesul la un tribunal echitabil.

evaluarea Curții Europene a CEDO, observând că în prima procedură civilă, instanțele naționale au respins cererea reclamantei împotriva statului, de care ea cerea despăgubiri pentru moartea celor doi fii ai săi, care au dispărut fără știre după ce au fost reținuți de poliție la 25 august 1991 și au fost declarați morți la 21 noiembrie 2005. sau au indicat că pentru cererea sa de despăgubiri, termenul de prescripție a fost prelungit, deoarece ea a intentat o acțiune civilă în septembrie 2006 după ce a durat mai mult de cinci ani de la dispariția fiilor săi și după cererea de despăgubiri a morții lor (probabilă) din august 1991 (vezi punctul 7 din acest articol).

în această decizie, instanțele naționale au respins cererea reclamantei de despăgubiri pentru moartea celor doi fii ai săi, care au dispărut fără știre după ce au fost reținuți de poliție la 25 august 1991 și au fost declarați morți în data de 21 noiembrie 2005 (vechea decizie a Curții civile a lui V. Bani) în decizia de la data de 12 august 2013 a fost cerut despăgarea de la o sentință de judecată a ofițerilor militari, care a fost declarată vinovată în mod obișnuit de crimele civile în care au fost comise închis în închisoarea civilă (secțiunea civilă, în cazul în care nu a fost deschisă în mod legal, în mod specific, art. 13 din legea 27 din legea din art. În conformitate cu legislația croată, statul este răspunzător în conformitate cu normele răspunderii severe pentru orice prejudiciu cauzat de membrii forțelor sale armate, cu excepția cazului în care prejudiciul nu este militar, adică crimele de război nu sunt niciodată considerate ca fiind prejudicii de război (vezi punctul 2931 din prezenta hotărâre) (punctul 76 din hotărâre).

Cu toate acestea, instanțele naționale au refuzat să deschidă o procedură civilă în circumstanțe noi, menționând că condamnarea lui V.M.

nu a constituit o dovadă nouă, capabilă să conducă la un alt rezultat, deoarece după moartea fiilor reclamantei nu a existat nicio legătură cauzală între moartea lor și comportamentul criminal al fiilor lor (a se vedea punctul 17 din prezenta hotărâre, care este o replică a hotărârii Curții Europene nr. 77), iar instanțele naționale nu au pus în aplicare decizia sa, deoarece nu există nicio dovadă că aceste fapte au fost luate de către agenți nați naționali, în cazul în care nu există nicio dovadă de fapt sau de fapt, în cazul în care nu există o dovadă de fapt sau de fapt, în cazul în care nu există o dovadă de fapt sau de fapt, în cazul în care au fost reținuți în custodia (a se află în art. 72 § 611 din Convenția UE, punctul 6), iar instanțele naționale nu au putut să stabilească o dovadă a faptului (a se află în cazul în care nu există o dovadă de fapt sau de fapt, în cazul în care nu există o dovadă de fapt, în cazul în care statul respectiv, nu este capabil să stabilească o dovadă de fapt sau de fapt, în cazul în care nu există o dovadă de fapt, în cazul în care nu există o dovadă de fapt sau de fapt, în cazul în care nu există o dovadă de fapt, nu există o dovadă de fapt sau de fapt, în cazul în care nu există o dovadă de fapt, în cazul în care nu există o dovadă de fapt, în cazul în care nu există o dovadă de fapt, nu există o dovadă de fapt sau de fapt,

în cazul în care nu există o dov Aceasta a fost făcută în răspuns la argumentele guvernului - pârâtului, că astfel de persoane sunt încă în viață sau nu a fost demonstrat că aceste persoane au murit ca urmare a acțiunilor agenților statului (vezi, printre altele, Timurtaș v. Turke y , no. 23531/ 94 , § 86, CEDO 2000 - VI, și Aslakhanova and Others v. Russia , no. 2944/06 și alții 4, § 100, 18 decembrie 2012). O astfel de practică stabilită are o importanță importantă în contextul recursului reclamantului la cererea de la art. 6 din Convenție.

Acest lucru se datorează faptului că răspunderea statului în astfel de cazuri este bazată nu numai pe protecția eficientă a dreptului la viață, consacrată în art. 2 din Convenție, care este una dintre dispozițiile fundamentale ale Convenției, ci și pe concluzia că această organizare este bazată pe o analiză puternică a practicii - deciziile privind motivul de detenție în urma unei decizii de detenție militară, care exclude în întregime de la judecată o persoană, precum și deciziile privind moartea în cazul CEDO, precum și cele din CEDO (înc.V, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO Aceeași practică stabilită a indicat că sarcina de dovadă în acest caz revine statului, deoarece acesta trebuie să dovedească că victima a supraviețuit sau a murit din alte motive (vezi punctul 32 din această decizie) (punctul 80 din această decizie).

În ceea ce privește întrebarea dacă deciziile instanțelor naționale în acest caz pot fi considerate ca fiind în mod arbitrar sau evident nejustificate (vezi punctele 1718 și 74 din această decizie), Curtea Europeană a Justiției a subliniat că o astfel de decizie a fost declarată vinovată de o decizie a Curții a Uniunii Europene care a declarat că persoanele naționale sunt vinovate de o încurcătură de fapt între membrii populației militare și de o violență în comun (vezi punctul 32 din această decizie). În acest caz, decizia a fost adoptată de Cameră la 21 ianuarie 2021 și a dobândit statutul de definitivă la 21 aprilie 2021 în conformitate cu art. 44 alineatul (2) din Convenție. © Traducerea și prelucrarea acestei decizii a fost efectuată de Curtea Supremă.

TRIVKANOVIĆ v. Croatia (No. 2) (№ 54916/1 6) Обставини справи Справа стосувалася відмови в поновленні цивільного провадження, незважаючи на наявність нових доказів у справі. 25 серпня 1991 року поліція увірвалася до будинку сина заявниці, захопила його, її іншого сина та колишнього чоловіка. Її колишнього чоловіка було знайдено мертвим у річці з вогнепальним пораненням; її синів більше ніколи не бачили. 21 листопада 2005 року вони були офіційно визнані померлими. Заявниця у 2006 році подала до суду цивільний позов про відшкодування шкоди проти держави. Її позов було відхилено з підстав спливу строку позовної давності, оскільки національний суд установив, що більш тривалі строки позовної давності можуть бути застосовані лише в тому разі, якщо кримінальним судом буде встановлено факт вчинення кримінального пр авопорушення.

16 грудня 2011 року були пред’явлені чоловіку обвинувачення в організації та керівництві злочинною організацією, яка вчиняла злочини проти мирного населення, зокрема й синів заявниці, та було обвинувачено у вчиненні військових злочинів. Суди визнали його винним та призначили покарання у вигляді позбавлення волі. Зважаючи на це засудження, заявниця 1 серпня 2014 року звернулася до суду із заявою про відкриття провадження у цивільній справі за нововиявленими обставинами. Муніципальний суд відхилив заяву заявниці, зазначивши, що цього чоловіка було засуджено у зв’язку зі зникненням її синів, а не позбавленням їх життя; це рішення підтримав апеляційний суд. Конституційну скаргу заявниці Конституційний суд визнав неприйнятною.

Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявниця скаржилася на відмову їй у доступі до справедливого суду. Оцінка Суду ЄСПЛ зауважив, що під час першого цивільного провадження національні суди відхилили позов заявниці проти держави, за яким вона вимагала відшкодування шкоди за смерть її двох синів, які зникли безвісти після затримання поліцією 25 серпня 1991 року і були оголошені померлими 21 листопада 2005 року. Ці суди вказали, що для її вимоги про відшкодування сплив строк позовної давності, оскільки вона подала цивільний позов у вересні 2006 року – після спливу більше п’яти років після зникнення її синів та їхньої (імовірної) смерті в серпні 1991 року (див. пункти 7–9 цього рішення).

У грудні 2013 року В. М. було визнано винним у вчиненні військових злочинів проти цивільного населення за незапобігання та непокарання за вчинення низки таких злочинів, зокрема зникнення синів заявниці, вчинених працівниками поліцейських підрозділів, що перебували під його © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом. 2 командуванням (див. пункт 12 цього рішення). За хорватським законодавством, якщо шкода заподіяна в результаті кримінального правопорушення, звичайний строк позовної давності для пред’явлення вимоги про компенсацію продовжується таким чином, щоб кореспондувати строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. Зважаючи на те, що строк давності за вчинення військових злочинів не може сплинути, заявниця вимагала відкриття провадження у цивільній справі (див.

пункти 16 та 27–28 цього рішення та справу Baniče vić , цит. вище, § 13 ), посилаючись на засудження В. М. за військовий злочин. Відповідно до хорватського законодавства, держава відповідальна згідно з правилами суворої відповідальності за будь - яку шкоду, завдану членами її військових сил, якщо лише шкода не є військовою, маючи на увазі, що військові злочини ніколи не вважаються військовою шкодою (див. пункти 29–31 цього рішення) (пункт 76 рішення). Однак національні суди відмовили у відкритті провадження у цивільній справі за нововиявленими обставинами, зазначивши, що засудження В. М. не становило нового доказу, здатного призвести до іншого результату, оскільки жодного причинного зв’язку між смертю синів заявниці та кримінальною поведінкою В. М. не було (див.

пункти 17–18 цього рішення) (пункт 77 рішення). ЄСПЛ повторив, що його завдання не полягає в тому, щоб замінити собою національні суди, які більшою мірою здатні оцінювати наявні в них докази, встановлювати факти та тлумачити національне законодавство (див., до прикладу, Khamidov v. Russia , no. 72118 /01 , § 170, 15 листопада 2007 року). ЄСПЛ не має діяти як суд четвертої інстанції, а тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див., до прикладу, Boch an , цит.вище, § 61) (пункт 78 рішення). ЄСПЛ далі нагадав, що в низці розглянутих ним справ за статтею 2 Конвенції він установив, що особи, які зникли безвісти після їхнього затримання агентами держави, вважаються померлими, і тому держава є відповідальною за їхню смерть.

Такі висновки були зроблені у відповідь на аргументи уряду - відповідача, що такі особи все ще живі чи не було продемонстровано, що ці особи померли в результаті дій державних агентів (див., серед інших справ, Timurtaș v. Turke y , no. 23531/ 94 , § 86, ECHR 2000 - VI, та Aslakhanova and Others v. Russia , nos . 2944/06 та 4 інших, § 100, 18 грудня 2012 року). Така усталена практика має важливе значення в контексті скарги заявниці за статтею 6 Конвенції. Це обумовлено тим, що відповідальність держави в таких випадках обґрунтована не лише ефективним захистом права на життя, закріпленого статтею 2 Конвенції, що є одним із фундаментальних положень Конвенції. Вона також обґрунтована сильною презумпцією причинно - наслідкового зв’язку між затриманням та смертю, яка виникає щоразу, коли, як і в цій справі, події, пов’язані зі смертю тієї чи іншої особи, повністю або значною мірою перебувають у виключній компетенції органів влади.

ЄСПЛ зазначив, що за таких випадків варто вважати, що тягар доказування покладений на органи влади, які мають надати © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом. 3 достатнє та переконливе пояснення (див., до прикладу, Varnava and Others v. Turkey [ВП] , nos. 16064/90 та 8 інших, §§ 173 -184, E CHR 2009; та Salman v. Turkey [ВП], no. 21986 /93 , § 100, ECHR 2000-VII ) (пункт 79 рішення). ЄСПЛ також підкреслив, що рішення національних судів у справі заявниці не переглядалися Верховним судом. У своїй подальшій усталеній практиці стосовно тих самих історичних подій, пов’язаних із війною, Верховний суд дійшов висновку: якщо військовий злочин було вчинено військовослужбовцями, що мало наслідком насильницькі зникнення, а зникла жертва була пізніше оголошена померлою, держава несе відповідальність за смерть жертви та завдану цим шкоду на підставі причинно - наслідкового зв’язку між зникненням особи та її (імовірною) смертю (див.

пункт 32 цього рішення). Ця ж усталена практика вказувала, що тягар доказування в цьому разі покладається на державу, оскільки вона має довести, що жертва вижила або загинула за інших обставин (див. пункт 32 цього рішення) (пункт 80 рішення). З’ясовуючи питання того, чи можуть вважатися рішення національних судів в цій справі свавільними чи явно необґрунтованими (див. пункти 17–18, 74 та 78 цього рішення), ЄСПЛ підкреслив, що В. М. було визнано винним за незапобігання та непокарання за вчинення членами військових підрозділів, які перебували під його командуванням, низки злочинів проти мирного населення, разом зі зникненням си нів заявниці (див. пункт 12 цього рішення).

За таких обставин висновок про відсутність причинного зв’язку між кримінальною поведінкою В. М. та смертю синів заявниці, якого дійшли національні суди, відмовляючи заявниці в поновленні провадження у справі, був явно необґрунтованим з огляду на усталену практику Суду за статтею 2 Конвенції, яку підтримав Верховний суд на національному рівні, визнавши в наступних аналогічних справах такий висновок необґрунтованим та надто формальним (див. пункти 32 та 80 цього рішення). Дійшовши цього висновку, національні суди фактично встановили заявниці недосяжний стандарт доказування, який був особливо неприйнятним з огляду на серйозність вчинених діянь (пункт 81 рішення). Тому ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Виснов ок Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд). Рішення в цій справі ухвалене Палатою 21 січня 2021 року й набуло статусу остаточного 21 квітня 2021 року відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом.