ZUSTOVIĆ v. Croatia (nr. 27903/15) Acest caz a vizat o procedură administrativă și judiciară referitoare la pensia de invaliditate a reclamantului, în care instanța administrativă competentă, deși a pronunțat o hotărâre în favoarea sa, a respins cererea de rambursare a cheltuielilor judiciare pe baza Legii privind litigiile administrative; această lege (la momentul evenimentelor) prevedea că fiecare parte la procesul de reexaminare trebuie să suporte cheltuielile sale. Această dispoziție a fost ulterior recunoscută de Curtea Constituțională ca fiind contrară Constituției Croației.
Zăcarea s-a referit la art. 6 alineatul (1) din Convenție și a plâns că dreptul său la o obligație de a plăti o despăgubire echitabilă a fost încălcat în legătură cu imposibilitatea de a obține rambursarea cheltuielilor judiciare în cadrul procedurii de reexaminare a cheltuielilor judiciare, care a fost încheiată în iulie 2014 prin obligația de a plăti cheltuielile de ramburs pe care reclamantul a fost apreciat în judecata judecata de către instanța națională în cauza Klauzov v. Klau z , citat mai sus, §§ 108 110, și Cindrić and Bešlić v. Croatia , no. 72152 /13 , §§ 91 92, din 6 noiembrie 2016, care au vizat decizia de impunere a obligației de rambursare a cheltuielilor de reprezentare a statului de către Parchetul din partea reclamantului) (punctul 98 din hotărârea din noiembrie 2010); postfactual refuzul de rambursare a cheltuielilor proprii ale reclamantului în litigiile cu autoritatea sa, care au apărut ca urmare a acțiunilor pe care le-a comis în exercitarea competențelor publice, poate însemna, de asemenea, o limitare a dreptului de acces la instanță și/sau de intervenție în maiul acestui an; în astfel de cazuri, există un risc de decizie a reclamantului în ceea ce privește cornișii, dar nu a fost posibilă o decizie în ceea ce privește cornișii, deoarece astfel de persoane nu au fost înțelese în temeiul articolului 7 din Convenție (§§§ 71, § 71, § 71, § 71, § 71, § 71,
§ 71, § 71, § 71, § 71, § 2, § 1, § 1, § 1, § 1, § 1, § 2, § 2, § 2, § 1, § 2, § 2, § 1, § 2, § 2, § 1, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, etc.); Curtea a stabilit că astfel de decizii nu au fost luate în temeiul articolului 7 din Convenția din octombrie (§ 71, § 1, § 1, § 1, § 1, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, § 2, etc.); Curtea din Convenția din România nu se aplică în cazul în care se poate aplica în cazul în cazul în care o astfel de caz.
70520/10 și alții 2, § 140, 12 iunie 2018, și Radchikov v. Rusia, no. 65582 /01, § 50, 24 mai 2007).CEDO a concluzionat că refuzul instanțelor naționale de a le despăgubi reclamantelor cheltuielile de judecată, în cursul unei proceduri administrative în care acestea au contestat impunerea de amenzi de către o inspecție de stat și în urma căreia au solicitat anularea acestor decizii ca nefondate, a constituit o încălcare a dreptului lor de acces la instanță, și, prin urmare, o încălcare a articolului 6 alineatul 1 din Convenție, indiferent de sumele acestor cheltuieli (iată, § 74).În același timp, cheltuielile nu trebuie suportate fără a fi limitate în mod rezonabil sau fără a fi justificate în mod corespunzător (iată, § 71, § 72, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, § 79, 79, § 109, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 79, 7 În special,
Curtea Constituțională a arătat că procedurile de revizuire judiciară, cauzate de acțiuni sau decizii ilegale ale statului sau ale organelor statului, nu pot fi echitabile dacă statul, ca parte la proces, nu plătește cheltuielile judiciare ale reclamantului în cauză (a se vedea punctele 29 și 48 din această hotărâre). (a se vedea punctele 104 din această hotărâre). Având în vedere practica sa de practică, legea a permis să se adopte o decizie în cauză (a se vedea punctele 96-101); Curtea Constituțională a stabilit că orice decizie a instanței în cauză nu poate fi interpretată ca fiind în interesul public (a se vedea punctele 100-102); Curtea a concluzionat că nu există nicio îndoială cu privire la hotărârea instanței în cauză (a se vedea punctele 102-103) că o astfel de decizie nu poate aduce atingere dreptului public (a se vedea punctele 100-102).
Guvernul a exprimat îndoieli cu privire la faptul că reclamanta a suferit cu adevărat orice cheltuieli pentru reprezentarea sa juridică, deoarece avocatul ei a fost același fiu (vezi punctele 2, 10 și 94 din hotărârea respectivă) (punctul 107 din hotărâre). În acest aspect, Curtea a remarcat că, la o etapă ulterioară a procedurii de reexaminare, Curtea Administrativă din orașul Riki a decis ca reclamanta să fie obligată să plătească cheltuielile de judecată ca urmare a reprezentării sale juridice de către un avocat la această etapă a procedurii. Curtea a făcut acest lucru chiar dacă nu a fost obligată să plătească sumele sale, adică nu le-a pus la dispoziția hotărârii din iunie 2012, că a plătit cu adevărat cheltuielile de asistență juridică (punctul 30 din hotărârea respectivă).
În ceea ce privește un alt argument al Guvernului, potrivit căruia reclamanta ar fi putut solicita Asociației Avocaților din Croația să-i desemneze un avocat pentru reprezentarea pro bono (a se vedea punctul 95 din prezenta hotărâre), Curtea a remarcat că acest lucru nu ar fi întrerupt termenul de treizeci de zile pentru a depune o cerere de reexaminare judiciară (a se vedea punctele 46 și 54 din prezenta hotărâre). Prin urmare, este puțin probabil ca, chiar dacă cererea ei ar fi fost examinată în timp util, timpul pierdut ar fi fost suficient pentru a stabili contactul cu un avocat și pentru a-i pregăti în mod corespunzător cererea (a se vedea punctul 110 din prezenta hotărâre).
ZUSTOVIĆ v. Croatia (№ 27903/ 15) Обставини справи Ця справа стосувалась адміністративного та судового провадження щодо пенсії заявниці по інвалідності, в якому відповідний адміністративний суд, хоча й ухвалив рішення на її користь, відхилив вимогу про відшкодування судових витрат на основі Закону про адміністративні спори; цей закон (станом на час подій) передбачав, що кожна сторона у провадженні із судового перегляду повинна була нести свої витрати. Це положення пізніше було визнане Конституційним судом таким, що суперечило Конституції Хорватії. Заявниця зіслалася на пункт 1 статті 6 Конвенції та скаржилася, що її право на справедливий суд було порушено у зв’язку з неможливістю отримати відшкодування судових витрат у межах процедури судового перегляду, за результатами якого національні суди ухвалили рішення на користь заявниці.
Оцінка Суду ЄСПЛ знову нагадав, що покладення значного фінансового тягаря після завершення провадження може становити собою обмеження п рава на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. Stankov v. Bulgaria , no. 68490/ 01 , § 54, 12 липня 2007 року, в якій заявника було зобов’язано сплатити судові витрати, та Klauz v. Croatia , no. 28963 /10 , § 77, 18 липня 2013 року, в якій заявника було зобов’язано відшкодувати витрати на представництво держави прокуратурою, які мали б виплачуватися з державного бюджету). Покладення такого фінансового тягаря може також становити втручання у право на мирне володіння своїм майном за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. Perdigão v. Portugal [ВП], no. 24768/ 06 , §§ 57 – 62, 1 6 листопада 2010 року, в якій компенсація заявникові у зв’язку з експропріацією була повністю охоплена сумою судових витрат, які він мав сплатити; Klau z , цит.
вище, §§ 108 –110, та Cindrić and Bešlić v. Croatia , no. 72152 /13 , §§ 91 – 92, 6 вересня 2016 року, які стосувалися рішення про покладення обов’язку відшкодування витрат за представництво держави прокуратурою на заявника) (пункт 98 рішення). Постфактум відмова у відшкодуванні власних витрат заявника у спорах з державою, що виникли в результаті дій, вчинених при реалізації публічних повноважень, може також становити собою обмеження права на доступ до суду та/або втручання у майнові права. У таких справах, де рішення було ухвалено на користь заявників, але тим не менше на них було покладено власні судові витрати, Суд встановлював або порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. Musa Tarhan v. Turkey , no. 12055/1 7 , §§ 71 – 89, 23 жовтня 2018 року), або пункту 1 статті 6 Конвенції (див.
Černius and Rinkevičius v. Lithuan ia , nos. 73579/17 та 14620 /18 , §§ 65– 74, 18 лютого 2020 року) в тому розумінні, що в © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом. 2 таких справах встановлення порушення обох статей Конвенції також є можливим (див. пункт 98 цього рішення) (пункт 99 рішення). У контексті таких спорів Суд у справі Černius and Rinkevičius також зіслався на загальніший принцип про те, що ризик будь - якої помилки, допущеної державним органом, має покладатись на саму державу і помилки не мають виправлятися за рахунок осіб, яких це стосується (там само, § 71, див. також Beinarovič and Others v. Lithuania , nos. 70520/10 і 2 інших, § 140, 12 червня 2018 року, та Radchikov v. Russia , no. 65582 /01 , § 50, 24 травня 2007 року).
ЄСПЛ далі дійшов висновку, що відмова національних судів у відшкодуванні заявникам судових витрат, понесених в ході адміністративного провадження, в якому вони оскаржували накладення державною інспекцією з праці штрафів і за результатами якого вони домоглися скасування цих рішень як необґрунтованих, становило порушення їхнього права на доступ до суду, і тому порушення пункту 1 статті 6 Конвенції незалежно від сум цих витрат (там само, § 74). Водночас витрати не мають бути понесені безвідповідально чи без належного обґрун тування (див. Stankiewicz v. Poland , no. 4691 7/99, § 75, ECHR 2006- VI) (п ункт 100 рішення). Відповідні принципи, що випливають з усталеної практики Суду та стосуються права на доступ до суду, наведені у справі Zubac v. Croatia ([ВП], no. 40160/ 12 , §§ 76–86, 5 квітня 2018 року).
Крім того, обмеження права на доступ до суду не буде сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції у разі, якщо воно не переслідує легітимну мету і не існує розумної пропорційності між використаними засобами та переслідуваною метою (там само, § 78 ) (пункт 101 рішенн я). ЄСПЛ підкреслив, що відмова адміністративного суду міста Рієки у присудженні заявниці відшкодування судових витрат у провадженні із судового перегляду випливала зі статті 79 Закону про адміністративні спори, зміненого у 2012 році, який на час подій в цій справі передбачав, що кожна сторона процедури судового перегляду має нести власні витрати (див. пункти 19 та 42–43 цього рішення) (пункт 103 рішення). Рішенням від 27 вересня 2016 року Конституційний суд Хорватії визнав це положення таким, що суперечить Конституції (див.
пункти 29 та 48 цього рішення). Ухвалюючи таке рішення, Конституційний суд визначив норму оскаржуваного положення як обмеження права на доступ до суду та встановив, що воно не відповідало легітимній меті (див. пункт 48 цього рішення). Зокрема, Конституційний суд вказав, що процедури судового перегляду, спричинені незаконними діями чи рішеннями держави або державних органів, не можуть бути справедливими, якщо держава, як сторона, яка програла, не сплатить судові витрати позивачам у провадженні (там само) (пункт 104 рішенн я). З урахуванням своєї усталеної практики із цього питання (див. пункти 96–101 цього рішення) Суд не вбачив підстав для сумніву у висновках Конституційного суду про те, що це положення становило обмеження права на доступ до суду (пункт 105 рішення).
© Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом. 3 Щодо легітимної мети Суд нагадав, що ця справа стосувалася спору з державою, що виник унаслідок дій, вчинених на реалізацію своїх публічних повноважень (див. пункти 99– 100 та 102 цього рішення). У таких спорах перекладання державою витрат з виправлення своїх помилок задля захисту власних фінансових інтересів суперечить усталеному принципу про те, що ризик будь - якої помилки, допущеної державою, має покладатися на саму державу (див. пункт 100 цього рішення). Тому Суд не вбачив підстав не погодитися з висновком Конституційного суду, що відповідні п оложення не переслідували легітимну мету і що в разі програшу справи саме держава має не сти тягар витрат у провадженні (див.
пункт 48 та 104 цього рішення) (пункт 106 рішення). Уряд висловив сумніви в тому, чи справді заявниця зазнала будь - яких витрат на своє юридичне представництво, оскільки її адвокатом був її ж син (див. пункти 2, 10 та 94 цього рішення) (пункт 107 рішення). У цьому аспекті Суд відзначив, що на більш пізньому етапі процедури судового перегляду адміністративний суд міста Рієки присудив заявниці відшкодування судових витрат на своє юридичне представництво адвокатом на цій стадії провадження. Суд зробив це навіть незважаючи на те, що її представляв син, тобто не ставив під сумнів те, чи справді вона понесла ці витрати (див. пункт 30 цього ріше ння). Цей суд присудив їй такі самі витрати в ході паралельної процедури судового перегляду проти Фонду страхування здоров’я Хорватії, в якому заявницю також представляв її син (див.
пункт 36 цього рішення) (пункт 108 рішення). У зв’язку із цим Суд повторив, що, за своєю усталеною практикою, розвинутою в контексті статті 41 Конвенції, яку він визнав рівною мірою релевантною для розгляду цієї скарги по суті, заявник вважається таким, який поніс судові витрати, якщо він їх оплатив або був зобов’язаний оплатити внаслідок юридичного чи договірного зобов’язання (див., до прикладу, Hajnal v. Serbia , no. 36937/ 06 , § 154, 19 червня 2012 року) (пункт 109 рішення). Стосовно аргументу Уряду про те, що заявниц я могла звернутися до відповідних органів влади з проханням про надання правової допомоги (див. 95 цього рішення) , Суд підкреслив, що з урахуванням її аргументу у відповідь та відповідного законодавства (див.
пункти 53– 54, 90 цього рішення) вона не мала б на це права. Що стосується ще одного аргументу Уряду про те, що заявниця могла б просити Хорватську асоціацію адвокатів призначити їй адвоката для представництва pro bono (див. пункт 95 цього рішення), Суд відзначив, що це б не перервало тридцятиденний строк для звернення з позовом про судовий перегляд (див. пункти 46 та 54 цього рішення). Тому малоймовірно, що навіть якщо б її прохання було розглянуто вчасно, часу, що лишився, було б достатньо для встановлення контакту з адвокатом та належної підготовки ним позову (пункт 110 рішення). З огляду на наведене (пункти 96–110 цього р ішення) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в цій справі.
© Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом. 4 Виснов ок Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд). Рішення в цій справі ухвалене Палатою 22 квітня 2021 року й набуло статусу остаточного 22 липня 2021 року відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом.