În 2011, șeful autorității executive locale din orașul Baku (organul executiv) a emis un ordin prin care reclamanții trebuiau să-și elibereze apartamentele. Pe baza acestor dispoziții, reclamanții au încheiat contracte de vânzare-cumpărare cu reprezentantul șefului autorității executive. Câțiva ani mai târziu, aceștia s-au adresat autorității executive deoarece apartamentele lor au fost confiscate pentru uz public și, prin urmare, aveau dreptul la despăgubiri suplimentare în temeiul articolului 2.3 din Decretul Președintelui nr. 689 din 26 decembrie 2007 și a articolului 66 din Legea privind exproprierea terenurilor pentru uz public.
Cu toate acestea, în mai multe alte cazuri, Curtea Supremă a susținut deciziile instanțelor de instanțe inferioare privind satisfacerea cererilor de compensare suplimentară, prezentate de alte persoane care locuiau în același district cu reclamanții, pe care le-a recunoscut, de asemenea, că au fost supuse unei dispoziții a autorității executive și ale căror cereri de compensare suplimentară de către statele membre se bazau pe aceleasi circumstanțe de ultimă instanță. În aceste cazuri, Curtea Supremă a ajuns la concluzia că cererea de compensare suplimentară a fost făcută în mod corespunzător, în ciuda faptului că autoritățile nu au primit o decizie în conformitate cu procedura de executare a cererii de compensare.
În plus față de reclamanții, pe care le-a fost recunoscută, de asemenea, că au fost supuse unei dispoziții a autorității executive și ale căror cereri de compensare suplimentară de către statele membre se bazează pe aceleasi circumstanțe de ultimă instanță. În această cauză, Curtea Supremă a ajuns la concluzia că cererea de compensare suplimentară a fost făcută în mod corespunzător, în ciuda faptului în care autoritățile au primit o decizie în conformitate cu procedura de executare a cererii de compensare, iar în cazul în care, în mod clar, nu a fost susținută nicio informație, în mod clar, Curtea Supremă a susținut că nu a primit o decizie de către instanța suplimentară, în cazul în care nu a fost prezentată o cerere de compensare sau nu a unei indemnizare.
Având în vedere faptul că circumstanțele cazurilor pentru care a avut loc o mică expropriere a bunurilor private atât în cele două cazuri, au fost în mare parte similare (adică exproprierea și retragerea dreptului de proprietate au fost inițiate de ordonanțe ale organului executiv, iar în cazul în care nevoile de proprietate au fost astfel stabilite în cazul instanțelor judecătorești Khalikova, un astfel de proces de achiziție-vânzare a fost efectuat), poziția Guvernului a fost similară cu cea a unei cereri de expropriere care poate fi explicată prin legislația națională ca fiind o expropriere de sex liber pentru scopuri specifice de către instanțele judecătorești naționale sau de către instanțele judecătorești naționale, deoarece în cazul în care există o situație de neînțelegere a necesităților de expropriere și de despăgubire, nu există nicio posibilitate de a explica situația, în special în ceea ce privește situația în care există o cerere de despăgubire, deoarece în practica instanța judecătorească nu a fost în măsură să stabilească o poziție de expropriere a bunurilor publice pentru scopuri specifice de către instanțele judecătorești naționale.
În temeiul dispozițiilor relevante ale Legii exproprierii, Organul de expropriere era un organism, definit printr-o dispoziție a Cabinetului de miniștri privind exproprierea. Reclamanții nu aveau suficiente cerințe de dispunere a unui astfel de ordin, și au fost obligați să își prezinte cererile în fața unei autorități de executare, care nu avea competențe de executare, iar autoritățile naționale nu aveau suficiente competențe de executare a unei declarații în fața unei persoane în cauză. În plus, în conformitate cu legislația din perioada precedentă, în fața celor trei instanțe, de asemenea, nu au fost îndeplinite toate cererile lor privind compensarea. În plus, în această situație, în conformitate cu legislația din perioada precedentă, de asemenea, nu au avut nicio influență asupra situației.
În esență, Curtea a vrut să stabilească dacă refuzul de a plăti o despăgubire suplimentară de 20% a fost o intervenție în dreptul reclamantelor de a deține în mod pașnic proprietatea lor. Cererile reclamantelor s-au concentrat în principal pe abordarea incoerentă a instanțelor naționale și pe presupusa independență a deciziilor lor. Existența unei intervenții depindea de faptul dacă instanțele naționale au acționat într-un mod inițial liber. Părțile au avut opinii diferite cu privire la ceea ce situațiile împotriva reclamantelor pot fi considerate drept expropriere pentru consumul public.
Astfel, Curtea a decis, pe baza acțiunilor sale, să stabilească că cererile reclamantelor de expropriere au fost satisfacute de către autoritățile naționale în ceea ce privește ordinea lor de viață, ceea ce a fost confirmat în mod normal de către instanța de judecată, în ciuda faptului că nu au primit nicio informație despre alte cazuri importante, în care a fost necesară o decizie a instanței de judecată. În plus față, Curtea nu a putut să dea niciun răspuns la cererile reclamantelor și a altor instanțe, care au solicitat o decizie suplimentară în alte cazuri.
ECHR a mai subliniat că în cazurile în care hotărârile contrare au încălcat în mod evident dreptul la posesia pașnică a bunurilor și nu a existat nici o explicație întemeiată pentru această dispută, o astfel de intervenție nu poate fi considerată legitimă în scopul articolului 1 din Primul Protocol la Convenție, deoarece duce la neconcordanța cu hotărârea adoptată în 21 decembrie 2021 și cu statutul de statutul lor în conformitate cu art. 1 din Primul Protocol la Convenție.
ALIYEVA AND OTHERS v. Azerbaijan ( № 66249/16 та 6 інших – див. додаток ) Обставини справи У 2011 році голова органу місцевої виконавчої влади міста Баку (виконавчий орган) видав розпорядження, за якими заявники мали звільнити свої квартири. На основі цих розпоряджень заявники уклали договори купівлі - продажу із заступником голови виконавчого органу. Декілька років потому вони звернулися до виконавчого органу , оскільки їхні квартири були вилучені для суспільних потреб, а тому вони мали право на додаткову компенсацію за статтею 2.3 Указу Президента № 689 від 26 грудня 2007 року та за статтею 66 Закону про експропріацію землі для суспільних потреб. Виконавчий орган відмовився сплачувати будь - яку додаткову компенсацію.
Надалі заявники в національних судах ініціювали окремі провадження проти викон авчого органу; Міністерство фінансів було залучене до провадження як третя особа. В результ аті розгляду справ у суді першої інстанції окремі вимоги заявників були задоволені повністю або частково, в той час як інші повністю відхилено. Ці рішення були оскаржені до Верховного суду, який ухвалив рішення не на користь заявників. У своїй скарзі до Суду заявники скаржилися на незаконне втручання у їхнє право власності у зв’язку з відмовою національних судів присудити їм додаткові надбавки (виплати) до компенсації, на які вони мали право за національним законодавством. Оцінка Суду Застосов ність Додаткова 20 - відсоткова компенсація згідно з Указом Президента 2007 року Стаття 2.3 Указу Президента передбачала право особи, майно якої було вилучене для державних потреб, на додаткову компенсацію.
Ви дається, що компенсація по суті становила фіксовану надбавку в розмірі 20 % від ринкової вартості вилученого майна. Вимоги заявників про додаткову компенсацію в кінцевому результаті були відхилені Верховним судом на основі того, що їхнє майно не було вилучене для державних потреб . Проте в низці інших справ Верховний суд підтримав рішення судів нижчих інстанцій про задоволення вимог із виплати додаткової компенсації, пред’явлених іншими особами, які проживали в тому ж районі, що і заявники, на яких також поширювалося розпорядження виконавчого органу і вимоги яких про додаткову компенсацію ґрунтувалися на тих самих підставах. У цих останніх справах Верховний суд дійшов висновку, що , незважаючи на недотримання органами влади відповідної процедури експропріації і, зокрема, відсутність розпорядження Кабінету міністрів про експропріацію, відповідне майно було справді вилучене для державних потреб.
Також в одному зі своїх рішень Верховний суд послався на наявність схожих справ, у яких вимоги про компенсацію були задоволені. Уряд не © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом. 2 стверджував, що вказаний підхід, який , як видається , визнає наявність законних очікувань у заявників на отримання 20- відсоткової компенсації, яку вони вимагали, був результатом окремої судової помилки або з будь - яких підстав не мав стосунку до справ заявників. Вимога заявників про додаткову компенсацію в розмірі 20 % підтримувалася чітко визначеною усталеною практикою Верховного суду. Крім того, у справах Akhverdiyev та Khalikova будинок і квартира (відповідно) заявників були знесені на підставі аналогічних розпоряджень виконавчого органу.
Зокрема , у справі Akhverdiyev Уряд у Суді чітко вказав, що майно заявників було законно «експропрійовано … для суспільних потреб» виконавчим органом. З урахуванням того факту, що обставини справи, за яких мало місце відчуження приватного майна як у тих, так і в цих справах , здебільшого були схожими (тобто вилучення та позбавлення права власності були ініційовані розпорядженнями виконавчого органу, а у справі Khalikova зрештою було укладено договір купівлі - прода жу) , позиція Уряду з питання того, чи може відчуження за національним законодавством кваліфікуватися як експропріація для державних або приватних потреб , є непослідовною. Відмова у присудженні заявникам компенсації не обумовлювалась будь - яким и розбіжностями в національній судовій практиці внаслідок різних тлумачень відповідного законодавчого положення національними судами, оскільки не було доведено наявність будь - яких суперечливих тлумачень цього положення закону.
Ця відмова обумовлювалась національними судами і, зокрема, висновками Верховного суду в цих конкретних справах, які відрізнялися від висновків у попередніх схожих справах про те, що в ситуації заявників Указ був незастосовним , оскільки така ситуація не була експропріацією для державних потре б. У світлі наведеного і для цілей цієї скарги позиція заявників стосовно того, що їхні квартири були експропрійовані виконавчим органом для державних потреб, який діяв від імені держави, у зв’язку із чим вони мали право на отримання додаткової компенсації в розмірі 20 %, становила «легітимне очікування», яке було достатньо установлене національним законодавством і підтверджувалося значним обсягом національної судової практи ки , і давала достатньо підстав для поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Компенсація за «позбавлення» згідно із Законом про експропріацію На підставі відповідних положень Закону про експропріацію «орган експропріації» був органом, визначеним розпорядженням Кабінету міністрів про експропріацію. У справ ах заявників такого розпорядження видано не було, і вони були змушені пред’явити свої вимоги до виконавчого органу, який не мав повноважень експропріювати / вилуч ати приватне майно за своєю ініціативою. Заявники також пред’явили свої вимоги про компенсацію набагато пізніше від установленого для цього періоду часу. Крім того, незважаючи на наявність значного обсягу національної судової практики, яка разом із © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом.
3 застосовними положеннями національного законодавства була достатньою основою для пред’явлення заявниками своїх вимог на підставі Указу Президента, ситуація щодо вимог про компенсацію згідно із Законом про експропріацію була протилежною. Фактично, лише в трьох порушених іншими особами справах, на які вплинуло розпорядження виконавчого органу, аналогічні вимоги все ж були задоволені. Зрештою, заявники переконливо не продемонстрували того, що на час пред’явлення своїх вимог вони могли мати «легітимне очікування» в отриманні компенсації за позбавлення майна за Законом про експропріацію. По суті Суд мав з’ясувати, чи була відмова у виплаті додаткової 20 - відсоткової ко мпенсації втручанням у право заявників на мирне володіння своїм майном.
Заяви заявників були зосереджені переважно на непослідовному підході національних судів та ймовірній свавільності їхніх рішень. Тому наявність втручання залежала від того, чи справді національні суди діяли у свавільний спосіб. Сторони мали різну думку з приводу того, чи може вважатися ситуація із заявниками експропріацією для державних потреб. Як вбачається, Суд дійшов висновку про те, що твердження заявників про експропріацію їхніх квартир для державних потреб принаймні підтверджувалось усталеною практикою Верховного суду. За цих обставин було вкрай важливим те, щоб національні суди, до яких заявники звернулися за захистом, надали чітку та обґрунтовану відповідь на питання, чи мали заявники право на додаткові 20 % компенсації, яку вимагали.
Проте національні суди і , зокре ма , Верховний суд, який є найвищим судовим органом, до якого заявники могли звернутись у звичайному порядку, ухвалили різні рішення із протилежними оцінками тієї ж ситуації у справах заявників та справах, ініційованих іншими особам и. Крім цього, незважаючи на прямі посилання заявників на попередні остаточні рішення, якими такі ж вимоги були задоволені, Верховний суд нічого не вказав про них у рішеннях заявників і не надав жодних роз’яснень про те, чому він дійшов іншого висновку у їхніх справ ах . ЄСПЛ вже відзначав, що роль верховного суду полягає саме у врегулюванні таких конфліктів / суперечностей і якщо в межах одного вищого судового органу держави формується суперечлива практика, то цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим порушуючи принцип правової визначеності та послаблюючи суспільну довіру до правосуддя.
ЄСПЛ також вказав, що в тих випадках, коли явно протилежні рішення порушували право на мирне володіння майном і не було надано жодного обґрунтованого пояснення цій розбіжності, такі втручання не можуть вважатися законними для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки призводять до непослідовної усталеної © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом. 4 практики, яка не має необхідної точності, що до помагало б відповідним особам передбачити наслідки своїх рішень. У світлі наведеного рішення національних судів і відповідних рішень Верховного суду відмова в задоволенні вимог заявників становила втручання у їхнє право на мирне володіння своїм майном за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Таке втручання не було сумісним із принципом законності і, відповід но, суперечило статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Виснов ок Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист власності). Рішення в цій справі ухвалене Палатою 21 вересня 2021 року й набуло статусу остаточного 21 грудня 2021 року відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом.