CASE OF POZHARSKA v. UKRAINE (declaratia nr. 48433/15) DECIZIE STRASBOURG 15 mai 2025 Această hotărâre este definitivă, dar poate fi supusă corecțiilor redactoriale.În cazul POZHARSKA împotriva Ucrainei CUREA EUROPEANĂ a Drepturilor Omului (Cea de-a Cincia Secțiune), întrunind un comitet din care fac parte: Stefanie Mourskov vs. Ucraina (CASE OF POZHARSKA v. UKRAINE) (declaratia nr. 48433/15) , a fost supusă unei cereri de lege a lui Maria Teresina Teresina (María Teresina Teresina Teresina), avocată din Ucraina (în data de 1 iulie 1951), a unei cereri de lege a unei persoane juridice din Ucraina (María Teresina Teresina Teresina) pe pagina 1, a unei declarații juridice pe care o susține pe data de 24 iulie 2015 (declararea nr. 24), iar pe pagina 1 a unei declarații a unei persoane juridice din Ucraina (María Teresina Teresina Teresina Teresina) a unei cetățe civile din anul 1951 (Declararea nr. 4857/25), a lui Elena Teresina Teresina Teresina Teresina (Declararea nr. 48), care a fost prezentată în instanță în judecată în data de 2 septembrie 2015 (declararea nr. 6), a că nu a respectat drepturile fundamentale ale cetățului omului (în cauză, precum și că nu a fost examinată în temeiul articolului 344 din Convenția nr.
La 22 iunie 2011, Curtea de judecată a districtului Desnian din orașul Kiev a examinat cererea reclamantului privind recalcularea pensiunii sale într-o ședință deschisă la care participase reclamanta și a aprobat decizia prin care a obligat Administrația Fondului de Pensii al Ucrainei (Fondul de Pensii) să îi plătească o pensie peste cea recalculata. Termenul de zece zile pentru depunerea unei căi de atac a expirat, iar hotărârea a dobândit forță legală. 3. În februarie 2012, Fondul de Pensii a efectuat recalcularea pensiunii reclamantului. 4. Pe 6 martie 2014, Fondul de Pensii a depus o reclamație a reclamantului și o cerere de reînnoire a termenului de apel pe baza unei cereri de recurs la prima instanță.
Reclamantul a depus o plângere de cassatie, susținând, în principal, că (i) nu a fost informată despre plângere de apel sau despre ședința Curții de Apel înainte de adoptarea hotărârii de către instanța de apel; și (ii) instanța de apel nu a examinat faptul că plângerea de apel a fost depusă în afara termenului stabilit de lege fără niciun motiv acceptabil, și că instanța nu a aplicat partea a patra a articolului 189 din Codul de procedură administrativă al Ucrainei (care a intrat în vigoare la 15 ianuarie 2012), care prevedea că, după un an de la declararea de către instanță a unei hotărâri judecătorești contestate în cadrul unei proceduri deschise a oricărei plângeri depuse de o autoritate de stat, ea a fost, de asemenea, instruită să nu mai facă apel, indiferent de motivarea practică a acestei hotărâri.
La acel moment, legislația națională prevedea că depunerea unei plângeri în caz nu era prevăzută în cauzele examinate de instanța de primă instanță în procedura simplificată (adică, instanța de primă instanță a examinat cazul in camera fără a apela părțile, a se vedea decizia în cazul Neiman împotriva Ucrainei, cererea nr. 68470/12, din 12 ianuarie 2021). Din motive neînțelese, Curtea de Apel a remarcat că hotărârea sa a fost definitivă.
Unul dintre aspectele fundamentale ale supremației legii este principiul certitudinii juridice, care impune, inter alia, că, odată ce instanțele au decis definitiv o chestiune, decizia lor nu trebuie pusă în discuție (vezi Hotărârea în cauza Brumărescu împotriva României (Brumărescu v. Romania) [GC], recursul nr. 28342/95, punctul 61 din CEDO din octombrie 1999).O parte de la acest principiu este deja evidentă, deoarece numai în octombrie 2008 a fost prezentată o serie de condiții speciale și necontenționale ale cererilor privind Ucraina, cum ar fi rectificarea argumentelor fundamentale sau a unor puncte eronate ale deciziei judecătorești (Primul Tribunal din Ucraina, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CEDO, CED
În orice caz, fondul de pensii nu a menționat nici măcar data exactă în care ar fi fost anunțat despre decizie, deoarece, în orice caz, el a aflat despre decizie nu mai târziu de februarie 2012, deoarece decizia a fost executată (a se vedea punctul 3). Cu toate acestea, instanțele naționale au reînnoit termenul de recurs, fără a explica motivele pentru care au făcut acest lucru și fără a comenta modul în care au considerat acest lucru posibil, în ciuda dispozițiilor legislației naționale care interzic, în mod evident, cererea de ajutor juridic în cazul cererii de prejudiciu de un an.
Pentru CIA PIDSTAV Curtea a SUBTITUI a declarat în unanimitate că cererea este admisibilă; a stabilit că a fost încălcată dispoziția articolului 6 alineatul (1) din Convenție; a stabilit că: (a) în termen de trei luni statul pârât trebuie să plătească reclamantului 1 000 (o mie) de euro și în plus suma oricărei taxe care i se poate impune, care trebuie să fie convertite în moneda națională a statului pârât la data de 20 iunie 2025 pentru a fi efectuate în cursul anului, deoarece această cerere nu este confirmată de niciun document.
28052/13, din 23 iulie 2019; Triapiško v. Ucraina [Comitetul] (Tryapyshko împotriva Ucrainei) [Comitetul], declarația nr. 59577/12, punctele 23 27, din 17 iunie 2021; și VAT Skvyrasilrybgosp, VAT împotriva Ucrainei [Comitetul], declarația nr. 27128/11, din 30 noiembrie 2023.
(CASE OF POZHARSKA v. UKRAINE)
(Заява №
48433/15)
15 травня 2025 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Пожарська проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
,
Голова
,
Марія Елосегі
(María Elósegui)
,
Діана Сирку
(Diana Sârcu), судді
,
та Мартіна Келлер
(Martina Keller)
,
заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№
48433/15), яку 21 вересня 2015 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані
Тетяна Іванівна Пожарська (далі – заявниця), 1951 року народження, яка проживає у м.
Київ, яку представляв пан
О.А.
Гнатенко, юрист, який практикує у м.
Київ;
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані
М.
Сокоренко з Міністерства юстиції;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 24 квітня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
1.
Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявниця скаржилася, що скасування ухваленого на її користь остаточного рішення було необґрунтованим і суперечило принципу юридичної визначеності.
2.
22 червня 2011 року Деснянський районний суд міста Києва розглянув позов заявниці про перерахунок її пенсії у відкритому засіданні, в якому заявниця брала участь, та ухвалив постанову, якою зобов’язав Управління Пенсійного фонду України (далі – Пенсійний фонд) виплатити їй вищу перераховану пенсію. Десятиденний строк для подання апеляційної скарги закінчився, і постанова набрала законної сили.
3.
У лютому 2012 року Пенсійний фонд провів перерахунок пенсії заявниці.
4.
06 березня 2014 року Пенсійний фонд подав апеляційну скаргу та заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження на підставі «невиконання судом першої інстанції вимог процесуального законодавства щодо доведення до особи судового рішення у справі».
5.
25 березня 2014 року Київський апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу про відкриття апеляційного провадження. Він встановив, що апеляційна скарга була подана «у встановлений законом строк».
6.
27 березня 2014 року апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу та скасував постанову суду першої інстанції. Він зазначив, що його постанова була остаточною та оскарженню не підлягала.
7.
Заявниця подала касаційну скаргу, стверджуючи, головним чином, що (i) вона не була повідомлена про апеляційну скаргу або про засідання апеляційного суду до ухвалення постанови апеляційним судом; та (ii) апеляційний суд не дослідив той факт, що апеляційна скарга була подана поза встановленим законом строком без будь-якого прийнятного обґрунтування, та суд не застосував частину четверту статті 189 Кодексу адміністративного судочинства України (набрала чинності 15 січня 2012 року), яка передбачала, що після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення у відкритті провадження за будь-якою апеляційною скаргою, поданою органом державної влади, мало бути відмовлено, незалежно від наданого обґрунтування.
8.
31 березня 2015 року Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявниці у зв’язку з необґрунтованістю, встановивши, що заявниця не навела підстав, які б вказували, що апеляційний суд неправильно застосував норми права. Він вважав, що постанова апеляційного суду відповідала його усталеній практиці у цій категорії справ.
9.
Заявниця скаржилася, що ухвалення постанови про задоволення апеляційної скарги на остаточну постанову, ухвалену на її користь, порушило принцип юридичної визначеності. Вона посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції.
10.
Уряд заперечив проти цього аргументу. Він також стверджував, що заява була подана поза межами встановленого шестимісячного строку, який слід обчислювати з 27 березня 2014 року (див. пункт 6).
11.
Суд вже зауважував, що касаційна скарга є ефективним засобом юридичного захисту, доступним у цій категорії справ (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Нейман проти України»
(Neyman v. Ukraine)
, заява №
68470/12, від 12 січня 2021 року). З незрозумілих причин апеляційний суд зазначив, що його постанова була остаточною. На той момент національне законодавство передбачало, що подання касаційної скарги не передбачалося у справах, розглянутих судом першої інстанції у порядку спрощеного провадження (тобто суд першої інстанції розглядав справи
in camera
без виклику сторін, див. рішення у справі «Лазаренко та інші проти України»
(Lazarenko and Others v. Ukraine)
,
заява №
70329/12 та 5 інших заяв, пункт 16, від 27 червня 2017 року). Однак суд першої інстанції розглянув справу заявниці у звичайному порядку, а не у порядку спрощеного провадження, у відкритому засіданні (див. пункт 2), що означало б можливість подання касаційної скарги. Вищий адміністративний суд України не поставив під сумнів можливість подання касаційної скарги у справі та розглянув скаргу заявниці (див. пункт 8).
12.
З цього випливає, що заперечення щодо недотримання шестимісячного строку має бути відхилене.
13.
Суд зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
14.
Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у контексті Преамбули Конвенції, яка проголошує принцип верховенства права спільною спадщиною Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який вимагає,
inter alia
, що коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії» [ВП]
(Brumărescu v. Romania)
[GC], заява №
28342/95, пункт 61, ЄСПЛ 1999). Відхід від цього принципу виправданий, лише коли він обумовлений особливими та непереборними обставинами, такими як виправлення фундаментальних недоліків або помилка суду (див. рішення у справі «Гудмудур Андрі Астрадссон проти Ісландії» [ВП]
(Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland)
[GC], заява №
26374/18, пункт 238, від 01 грудня 2020 року).
15.
Суд вже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі в рішеннях у справах «Пономарьов проти України»
(Ponomaryov v. Ukraine),
заява №
3236/03, пункти 40 – 42, від 03 квітня 2008 року) та «Устименко проти України»
(Ustimenko v. Ukraine),
заява №
32053/13, пункти 47 – 54, від 29 жовтня 2015
року).
[1]
16.
Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі.
17.
Зокрема, підставою, на яку посилався Пенсійний фонд у своїй заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження, було несвоєчасне вручення постанови суду першої інстанції. Ніщо не вказує, що були надані будь-які докази на підтримку цього твердження. Пенсійний фонд навіть не навів точної дати, коли йому нібито повідомили про постанову. У будь-якому випадку, очевидно, що він дізнався про постанову не пізніше лютого 2012 року, оскільки постанова була виконана (див. пункт 3). Проте національні суди поновили строк на оскарження, не пояснивши причини для цього та не коментуючи спосіб, у який вони вважали це можливим, незважаючи на положення національного законодавства, яке, як вбачається, забороняло таке поновлення у випадку спливу однорічного строку.
18.
З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі ухвала про відкриття апеляційного провадження та скасування ухваленої на користь заявниці постанови порушило принцип юридичної визначеності.
19.
Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
20.
Заявниця вимагала 3
000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 2
000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, що охоплювали витрати на правову допомогу, понесені «в ході усього строку провадження».
21.
Уряд заперечив проти цих вимог. Він вважав вимогу щодо відшкодування моральної шкоди надмірною та необґрунтованою. Він також зазначив, що заявниця не надала документів на підтвердження своєї вимоги про компенсацію судових та інших витрат.
22.
Суд присуджує заявниці 1
000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися їй.
23.
Суд відхиляє вимогу заявниці щодо компенсації судових та інших витрат, оскільки ця вимога не підтверджена жодними документами.
Оголошує
заяву прийнятною;
Постановляє,
що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;
Постановляє,
що:
(a)
упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 1
000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, в якості відшкодування моральної шкоди;
(b)
із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток
(simple interest)
у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє
решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 травня 2025
року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
Голова
[1]
Див. також приклади подібного підходу в рішеннях у справах «Осовська та інші проти України» [Комітет]
(Osovska and Others v. Ukraine)
[Committee], заява №
2075/13 та 4 інші заяви, пункти 27 – 33, від 28 червня 2018 року; «Сабадаш проти України» [Комітет]
(Sabadash v. Ukraine)
[Committee], заява №
28052/13, від 23 липня 2019 року; «Тряпишко проти України» [Комітет]
(Tryapyshko v. Ukraine)
[Committee], заява №
59577/12, пункти 23 – 27, від 17 червня 2021 року; та «ВАТ «Сквирасільрибгосп» проти України» [Комітет]
(Skvyrasilrybgosp, VAT v. Ukraine)
[Committee], заява №
27128/11, від 30 листопада 2023 року.