- Instanța
- Curtea Europeană a Drepturilor Omului
- Data
- 11 iunie 2020
- Stat pârât
- SVK;UKR
- Articole
- Articolul 3, Articolul 5, Articolul 34
- Concluzia
- Încălcare — Articolul 3
- Încălcare — Articolul 5
- Nicio încălcare — Articolul 34
M.S. împotriva Slovaciei și a Ucrainei
Traducere în română AI
CURTEA EUROPEANĂ A DREPTURILOR OMULUI
SECȚIA A CINCEA
CAUZA „M.S. ÎMPOTRIVA SLOVACIEI ȘI A UCRAINEI”
(CASE OF M.S.
v. SLOVAKIA AND UKRAINE) (Cererea nr. 17189/11) HOTĂRÂRE Art. 3 • Expulzare (Ucraina) • Neluarea în considerare, de către autoritățile ucrainene, înainte de expulzare, a temerilor reclamantului privind o posibilă persecuție în Afganistan • Concentrarea pe motivele formale pentru refuzul acordării statutului de refugiat • Concluzii contradictorii cu privire la documentul său de identitate și la identificarea țării sale de origine • Reclamantul a fost informat despre decizie abia după transportul la aeroport, cu trei zile înainte de expulzare • Concluzia nemotivată a instanței naționale în decizia de expulzare, formulată pe baza examinării unor informații învechite privind existența unei amenințări potențiale în Afganistan Art. 5 §§ 2 și 4 (Ucraina) • Reclamantul nu a fost informat într-o limbă pe care o înțelegea cu privire la temeiurile juridice ale detenției sale și la procedura privind detenția sa • Lipsa unui interpret sau a unui avocat în cursul examinării judiciare Art. 34 (Ucraina) • Autoritățile statale au respectat obligația de a nu împiedica exercitarea dreptului la o cerere individuală STRASBOURG 11 iunie 2020 DEFINITIV 11.09.2020 Această hotărâre a devenit definitivă în condițiile art. 44 § 2 din Convenție.
Aceasta poate suferi modificări de redactare. În cauza „M.S. împotriva Slovaciei și a Ucrainei”, Curtea Europeană a Drepturilor Omului (Secția a cincea), reunită într-o cameră alcătuită din: Síofra O’Leary, președinte, Ganna Yudkivska, Yonko Grozev, Alena Poláčková, Lәtif Hüseynov, Lado Chanturia, Anja Seibert-Fohr, judecători, și Claudia Westerdiek, grefier al secției, Având în vedere: cererea introdusă la 16 martie 2011 în fața Curții împotriva Ucrainei, în temeiul art. 34 din Convenția pentru apărarea drepturilor omului și a libertăților fundamentale („Convenția”), de un cetățean afgan, dl M.S.
(„reclamantul”); decizia de a comunica Guvernelor Republicii Slovace și Ucrainei plângerile menționate la paragraful 1 și de a scoate de pe rol și de a declara inadmisibile restul plângerilor din cerere; decizia președintelui secției de a autoriza Înaltul Comisariat al Organizației Națiunilor Unite pentru Refugiați și ONG-ul slovac „Liga drepturilor omului” să intervină în procedura scrisă (art. 36 § 2 din Convenție și art. 44 § 2 din Regulamentul Curții); decizia de a nu divulga datele privind identitatea reclamantului; după deliberarea în camera de consiliu la 17 martie 2020, pronunță următoarea hotărâre, adoptată în aceeași zi: INTRODUCERE
Reclamantul s-a plâns că autoritățile slovace, după ce l-au reținut după trecerea frontierei dinspre Ucraina, nu l-au informat cu privire la motivele reținerii, ceea ce a încălcat art. 5 § 2 din Convenție. Ulterior, l-au returnat pe reclamant în Ucraina, unde a fost ținut în condiții necorespunzătoare, în pofida pretinsei sale calități de minor, ceea ce a constituit o încălcare a art. 3 din Convenție. Acesta nu a avut posibilitatea de a participa efectiv la procedura privind detenția sa și a fost, în cele din urmă, returnat în Afganistan în lipsa unei evaluări corespunzătoare a pericolelor care îl pândeau acolo, ceea ce a constituit o încălcare a art. 3, art. 5 §§ 1, 2 și 4 și a art. 13 din Convenție. În cele din urmă, acesta a susținut, în temeiul art. 34 din Convenție, că în Ucraina reprezentantului unui ONG i s-a refuzat accesul la reclamant, ceea ce l-a împiedicat pe reclamant să prezinte Curții o cerere de aplicare a unei măsuri provizorii. ÎN FAPT
Reclamantul locuiește în Afganistan. Acesta a fost reprezentat de dl A. Maksimov, jurist care își exercită profesia în Kiev și care, la momentul introducerii cererii, lucra la biroul din Ucraina al Societății pentru ajutorarea imigranților evrei („HIAS”).
Guvernul Republicii Slovace a fost reprezentat de agentul guvernamental, dna M. Pirošíková. Guvernul Ucrainei a fost reprezentat de agentul său, în ultimele etape ale procedurii, dl I. Lișcina.
Reclamantul a susținut că s-a născut în 1993 sau 1994, în timp ce autoritățile statale ale Slovaciei și Ucrainei au consemnat data nașterii sale ca fiind 14 ianuarie 1992 (a se vedea paragrafele 9, 18 și 26). În susținerea afirmației sale, împreună cu formularul cererii, reclamantul a prezentat Curții o fotocopie a unui document afgan care îi atestă identitatea, în limba originală și cu dimensiunea de 6 pe 7 cm, precum și „traducerea sa neoficială” în limba engleză, efectuată de avocatul de la biroul HIAS din Ucraina. Potrivit traducerii, în câmpul documentului „Data nașterii și vârsta” se preciza „vârsta de 8 ani în 2002”. Reclamantul a furnizat, de asemenea, Curții o fotografie care, în opinia sa, dovedea că acesta arăta ca un adolescent.
EVENIMENTELE DIN AFGANISTAN ȘI CĂLĂTORIA RECLAMANTULUI ÎN SLOVACIA
5. Înainte de a părăsi Afganistanul, reclamantul locuia în provincia Kunduz, în nordul țării.
Conform susținerilor reclamantului, tatăl său colabora cu Direcția de Securitate Națională a Afganistanului. În jurul anului 2005, după reținerea unor traficanți de stupefiante, tatăl a fost ucis de persoane neidentificate, posibil legate de talibani. În 2010, unchiul matern al reclamantului a primit o scrisoare cu amenințări. Reclamantul nu cunoștea conținutul exact al scrisorii, dar unchiul său a susținut că reclamantul „era, de asemenea, în pericol legat de uciderea tatălui său” și a organizat plecarea sa din țară.
Tot conform susținerilor reclamantului, în mai 2010, traficanți l-au dus pe reclamant în Tadjikistan, unde a trecut frontiera cu pașaportul său. Ulterior, traficanții i-au luat pașaportul. Apoi reclamantul s-a deplasat în Kârgâzstan, Kazahstan și Rusia. A rămas la Moscova timp de o lună, iar la începutul lunii iulie 2010 a intrat în Ucraina. Reclamantul a locuit la Kiev timp de trei luni. În timpul călătoriei în Ucraina, reclamantul a fost însoțit de cumnatul său (soțul surorii sale). În Ucraina, reclamantul și cumnatul său s-au despărțit. La trei zile după reclamant, cumnatul său a putut pleca în Slovacia, apoi în Spania și a cerut acolo azil.
La 23 septembrie 2010, la ora 16.10, poliția de frontieră slovacă l-a reținut pe reclamant împreună cu alți trei cetățeni afgani în timpul trecerii ilegale a frontierei Slovaciei. Acesta nu avea niciun document de identitate.
Conform documentelor furnizate de Guvernul slovac, în aceeași zi, la ora 19.25, ofițerii poliției de frontieră l-au audiat pe reclamant pentru a-i stabili identitatea și pentru a clarifica împrejurările în care comisese infracțiunea legată de intrarea și șederea ilegală pe teritoriul Slovaciei. S-a efectuat traducere din slovacă în engleză. Dl Zazai, aparent un membru al grupului de afgani cu care reclamantul a trecut frontiera, efectua traducerea din engleză în limba pașto. Data nașterii reclamantului a fost indicată ca fiind 14 ianuarie 1992. Reclamantul le-a spus ofițerilor de poliție că dorea să meargă în Europa de Vest, să locuiască și să muncească acolo, și a precizat că nu cerea azil în Slovacia.
Documentul cu audierea a fost semnat de ofițerul de poliție și de traducătorul din slovacă în engleză, dar nu de reclamant sau de dl Zazai. Guvernul slovac a susținut că reclamantului i s-a cerut să semneze procesul-verbal, dar acesta a refuzat fără nicio explicație. În schimb, alți doi membri ai grupului reclamantului au semnat documente similare.
La 24 septembrie 2010 a fost luată decizia de expulzare a reclamantului. De asemenea, i s-a interzis intrarea în Slovacia pe o perioadă de cinci ani. Reclamantului i s-a oferit traducerea liniilor directoare privind expulzarea cu un scurt rezumat al legislației slovace relevante și al procedurilor legate de expulzarea străinilor, în limba pașto. Conform susținerilor Guvernului slovac, decizia de expulzare a fost tradusă în limba pașto. Documentul furnizat de Guvern este scris în mare parte în limba pașto. Părțile care conțineau regulile generale și citatele din legislație au fost prezentate în această limbă, iar anumite detalii specifice ale acestei cauze, cum ar fi data și țara de destinație, Ucraina, în limba slovacă.
La 24 septembrie 2010, la ora 14.00, reclamantul a fost predat autorităților ucrainene.
Reclamantul a susținut că, pe perioada șederii sale în Slovacia, nu i s-a asigurat traducere și nu i s-au furnizat informații despre procedura de acordare a azilului în Slovacia, și nici nu a avut acces la un avocat. Întrucât reclamantul nu vorbea nicio limbă europeană, a încercat să ceară azil prin intermediul unui compatriot afgan care vorbea puțin franceza. Cu toate acestea, funcționarii slovaci nu au reacționat în niciun fel. În pofida eforturilor reclamantului de a vorbi cu aceștia și de a le spune că era minor, data nașterii sale a fost consemnată ca fiind 14 ianuarie 1992. Aceștia nu i-au furnizat decizia scrisă privind returnarea sa în Ucraina și nu i-au explicat procedura de apel.
RETURNAREA ÎN UCRAINA ȘI DETENȚIA DE ACOLO
14. La 24 septembrie 2010, după expulzarea sa în Ucraina, reclamantul a fost plasat în centrul de reținere temporară al serviciului de frontieră din orașul Ciop. Reclamantul a susținut că, prin intermediul altor deținuți afgani care vorbeau rusă, i-a comunicat gardianului, pe care îl considera supraveghetor, că avea paisprezece ani. De asemenea, a susținut că a comunicat reprezentantului ONG-ului „Caritas” că era minor și că dorea să depună o cerere de acordare a statutului de refugiat, iar reprezentantul „Caritas” a transmis această informație lucrătorilor serviciului de frontieră, însă nu s-au luat măsuri.
Conform susținerilor reclamantului, condițiile de detenție în centrul de reținere temporară din Ciop erau nesatisfăcătoare. Celulele erau supraaglomerate. Uneori, deținuților nu li se asigurau plimbări zilnice și „trebuiau să facă gălăgie ca să li se permită o plimbare de o oră”.
La o dată nespecificată, Detașamentul de Frontieră Ciop al Serviciului de Stat de Grăniceri al Ucrainei (denumit în continuare „SSGU”) a luat o decizie privind expulzarea voluntară a reclamantului de pe teritoriul Ucrainei.
La o dată nespecificată, SSGU a sesizat Tribunalul Administrativ Districtual Transcarpatic cu o acțiune privind expulzarea forțată a reclamantului de pe teritoriul Ucrainei și reținerea sa până la expulzare. Conform hotărârii instanței (a se vedea paragraful 18), reclamantul a fost de acord cu pretențiile SSGU. De asemenea, conform hotărârii instanței, la 1 octombrie 2010, SSGU și reclamantul au solicitat instanței examinarea cauzei fără participarea lor, în procedură scrisă.
La 13 octombrie 2010, instanța a admis cererea și a dispus expulzarea reclamantului de pe teritoriul Ucrainei și reținerea sa până la expulzare. Instanța a constatat că reclamantul s-a născut la 14 ianuarie 1992. Aceasta a stabilit că reclamantul a intrat ilegal pe teritoriul Ucrainei, nu avea mijloace pentru ieșirea voluntară și nici rude pe teritoriul Ucrainei și a trecut ilegal frontiera (cu Slovacia). În opinia instanței, aceasta demonstra că, cu greu, ar fi executat decizia privind ieșirea voluntară din țară.
Instanța a făcut, de asemenea, referire la publicația Înaltului Comisariat al ONU pentru Refugiați (denumit în continuare „UNHCR”) „Culegere de informații privind țările de origine și materiale juridice pentru utilizare în procedura UNHCR de stabilire a statutului de refugiat”, publicată în februarie 2008, aparent în traducere în limba ucraineană. Această publicație nu a fost prezentată instanței. Conform susținerilor tribunalului districtual, în publicație se preciza că „Afganistanul nu era o țară unde se săvârșesc infracțiuni împotriva persoanelor”. Prin urmare, acesta a ajuns la concluzia că, în cazul returnării sale în Afganistan, viața reclamantului nu ar fi pusă în pericol. Instanța a observat că reclamantul nu a depus o cerere pentru acordarea statutului de refugiat și nu dorea să ceară azil în Ucraina.
Conform susținerilor reclamantului, acesta nu avea cunoștință de examinarea cauzei, nu avea avocat și nu își înțelegea drepturile în cursul procedurii în fața instanței. Reclamantul a semnat un document privind renunțarea la dreptul de a fi prezent în instanță, fără a înțelege conținutul acestuia. Reclamantului nu i s-a comunicat hotărârea instanței și nu i s-a explicat procedura de apel. Prin urmare, acesta a omis termenul de zece zile pentru apel (a se vedea dispoziția națională relevantă la paragraful 37).
La 14 octombrie 2010, reclamantul a fost transferat din centrul de reținere temporară al serviciului de frontieră la centrul de cazare temporară pentru străini și apatrizi din regiunea Volin, care la acel moment era în subordinea Ministerului de Interne al Ucrainei. Reclamantul a susținut că, la sosirea acolo, i-a spus angajatului de serviciu că avea paisprezece ani. Angajatul, pretins, ar fi raportat acest lucru conducerii unității, însă nu s-au luat măsuri.
La 20 februarie 2011, Ambasada Afganistanului la Kiev a purtat o convorbire telefonică cu reclamantul, iar la 22 februarie 2011 i-a eliberat un document de călătorie, în care data nașterii sale a fost indicată ca fiind 14 ianuarie 1992.
DEPUNEREA CERERII DE ACORDARE A STATUTULUI DE REFUGIAT ÎN UCRAINA
23. La 19 octombrie 2010, reclamantul, împreună cu alți trei afgani, a participat la o consultație cu un jurist al unui ONG, partener local al Organizației Internaționale pentru Migrație. Unul dintre afgani a făcut traducerea. S-au furnizat informații despre modul de depunere a cererii de acordare a statutului de refugiat. Reclamantul nu a contestat desfășurarea acestei consultații, dar a susținut că nu și-o amintea.
La 23 februarie 2011, reclamantul a depus o cerere de acordare a statutului de refugiat în Ucraina. Pentru a-și justifica cererea, acesta a susținut că, în cazul returnării în Afganistan, „va fi ucis imediat”.
La 2 martie 2011, un funcționar al direcției Serviciului de Migrație al Ucrainei din regiunea Volin (denumit în continuare „organul regional al serviciului de migrație”) a purtat o discuție cu reclamantul cu privire la cererea sa de acordare a statutului de refugiat. Reclamantul a susținut că, în Afganistan, locuia în orașul Kunduz, învăța și trăia pe seama unchiului matern. Întrebat de ce a părăsit Afganistanul, a răspuns că tatăl său fusese ucis de talibani cu patru ani în urmă, iar ulterior talibanii au început să îl amenințe. Unchiul a primit o foaie de hârtie al cărei conținut îi era necunoscut reclamantului și a spus că reclamantul trebuie să părăsească țara. După aceasta, unchiul a obținut documente de călătorie pentru el, cu care reclamantul a părăsit Afganistanul fără probleme. Apoi, reclamantul a fost întrebat despre țara de destinație și a răspuns că dorea să ajungă la Londra, unde locuia sora sa. A explicat că plecase din Afganistan în Tadjikistan cu pașaport și viză, dar ulterior traficanții i-au luat aceste documente. A precizat, de asemenea, că a ajuns în Ucraina din Rusia și a mers la frontiera cu Slovacia prin Kiev. Nu a cerut ajutor în Ucraina, deoarece traficanții îi promiseseră că îl vor duce la Londra, unde locuia sora sa.
În formularul întocmit pe baza aceleiași discuții au fost introduse răspunsurile reclamantului la o serie de întrebări standard privind datele sale personale, evenimentele anterioare și originea. În special, s-a indicat că reclamantul s-a născut la 14 ianuarie 1992, limba sa maternă era dari, iar acesta vorbea și pașto.
La 9 martie 2011, organul regional al serviciului de migrație a pregătit ordinul privind refuzul acordării statutului de refugiat reclamantului (a se vedea paragrafele 34 și 35 privind descrierea celor două etape ale procedurii de acordare a azilului în Ucraina). Organul regional al serviciului de migrație a stabilit că: (i) faptele pe care se întemeia cererea sa erau vădit nefondate, întrucât acesta nu se încadra în definiția „refugiatului” prevăzută la articolul 1 din Legea Ucrainei „Privind refugiații” (a se vedea paragraful 33); (ii) întrucât reclamantul nu era membru al niciunei organizații politice, civile sau militare și nu a fost implicat în niciun incident cu folosirea violenței fizice legate de apartenență rasială, națională, religioasă sau de convingeri politice, acesta nu putea fi considerat refugiat în conformitate cu Convenția „Privind statutul refugiaților”; (iii) furnizarea unui document de călătorie reclamantului de către țara sa de origine demonstra că acesta beneficia de protecție în țara sa de origine, ceea ce însemna că, în conformitate cu art. 1 lit. E din Convenția „Privind statutul refugiaților”, această Convenție nu i se aplica; (iv) reclamantul nu a depus cereri de acordare a statutului de refugiat în cursul călătoriei sale prin Tadjikistan, Rusia sau Ucraina, ci a făcut acest lucru abia după predarea sa din Slovacia în Ucraina. Aceasta demonstra că nu intenționa să obțină azil în Ucraina, ci dorea să ajungă în Regatul Unit, unde locuia sora sa; (v) întrucât reclamantul nu avea niciun document care să îi ateste identitatea, era imposibil să i se identifice identitatea sau țara de origine.
EXPULZAREA ÎN AFGANISTAN
28. Conform susținerilor reclamantului, la 11 martie 2011, în cursul pregătirii expulzării sale în Afganistan, acesta a fost transferat în orașul Mukacevo, Ucraina, unde reclamantului i s-a comunicat ordinul Serviciului de Migrație al Ucrainei din 9 martie 2011.
Conform susținerilor reclamantului, sâmbătă, 12 martie 2011, ONG-ul partener al UNHCR a încercat să ia legătura cu el și cu alți cetățeni afgani care urmau să fie expulzați, pentru a le acorda asistență juridică. Totuși, accesul la aceștia a fost refuzat, ceea ce l-a împiedicat pe reclamant să prezinte Curții o cerere de aplicare a unei măsuri provizorii în temeiul art. 39 din Regulamentul Curții.
În aceeași zi, reclamantul a fost îmbarcat în trenul spre Kiev.
La 14 martie 2011, reclamantul a fost expulzat la Kabul.
Reclamantul a susținut că, la aproximativ trei săptămâni după expulzarea sa în Afganistan, persoane neidentificate l-au căutat la domiciliul său și i-au lăsat o scrisoare cu amenințări. Mama sa a organizat plecarea sa din Kunduz la Mazar-i-Sharif și Kabul. De atunci, este nevoit să își schimbe frecvent locul de reședință, ferindu-se de persoanele care i-au ucis tatăl, și să călătorească constant între Mazar-i-Sharif și Kabul.
CADRUL NORMATIV ȘI PRACTICA RELEVANTE
Legislația națională relevantă a Ucrainei Legea Ucrainei „Privind refugiații” din 21 iunie 2001 (în vigoare la momentul faptelor)
Articolul 1 definea „refugiatul” ca: „... persoană care nu este cetățean al Ucrainei și care, în urma unor temeri întemeiate de a fi victima persecuției pe motiv de rasă, religie, naționalitate, cetățenie, apartenență la un anumit grup social sau opinii politice, se află în afara țării a cărei cetățenie o deține și nu poate beneficia de protecția acestei țări sau nu dorește să beneficieze de această protecție din cauza unor astfel de temeri, sau, neavând cetățenie și aflându-se în afara țării sale de reședință permanentă anterioară, nu poate sau nu dorește să se întoarcă acolo din cauza temerilor menționate ...”
Articolele 12-14 și 16 din Lege prevedeau o procedură în două etape de acordare a statutului de refugiat: etapa primirii cererii și etapa examinării pe fond a cererii. Organele regionale ale serviciului de migrație răspundeau de examinarea preliminară a cererilor de acordare a statutului de refugiat și luau decizii cu privire la admisibilitatea acestora. În cazul în care se hotăra întocmirea documentelor, organul regional al serviciului de migrație începea examinarea cauzei și pregătea o concluzie privind fondul cererii pentru Comitetul de Stat pentru Naționalități și Religii. Ulterior, Comitetul lua decizia finală privind acordarea sau refuzul acordării statutului de refugiat. Persoanele care depuneau cererea de acordare a statutului de refugiat puteau contesta decizia organului regional al serviciului de migrație la Comitet sau în instanță. Depunerea contestației constituia temei pentru înregistrarea șederii temporare a reclamantului în Ucraina.
Articolul 12 prevedea că examinarea cererii de acordare a statutului de refugiat începea cu o discuție în limba pe care o înțelegea persoana care solicita acordarea statutului de refugiat, cu implicarea unui interpret, dacă este necesar. Decizia privind refuzul întocmirii documentelor era luată dacă reclamantul nu corespundea definiției refugiatului, prevăzută la art. 1 din Lege (a se vedea paragraful 33), sau dacă cererea avea caracter abuziv: era întemeiată pe un act de identitate nevalabil sau era depusă de o persoană a cărei cerere anterioară fusese respinsă, iar împrejurările nu se schimbaseră. Legea Ucrainei „Privind statutul juridic al străinilor și apatrizilor” din 4 februarie 1994 (în vigoare la momentul faptelor)
Articolul 32 din Lege stabilea procedura de expulzare a străinilor și apatrizilor din Ucraina. Acesta enumera motivele pentru expulzarea forțată, inclusiv încălcarea gravă a legislației privind străinii și apatrizii, și prevedea posibilitatea de a ține străinii și apatrizii în centre de cazare temporară pe perioada necesară pentru pregătirea expulzării, durata acestei rețineri neputând depăși șase luni. Codul de procedură administrativă al Ucrainei din 6 iulie 2005 (în redacția în vigoare la momentul faptelor)
Conform articolului 186 din Cod, apelul trebuia depus în termen de zece zile de la pronunțarea hotărârii. Dacă hotărârea era pronunțată în procedură scrisă, apelul trebuia depus în termen de zece zile de la primirea de către reclamant a copiei hotărârii. Dreptul internațional Acordul dintre Ucraina și Comunitatea Europeană privind readmisia persoanelor
Părțile relevante ale Acordului, care a intrat în vigoare la 1 ianuarie 2010, prevăd: Articolul 3 Readmisia cetățenilor din țări terțe și a apatrizilor „1. Statul solicitat, la cererea statului solicitant și fără alte formalități în afară de cele prevăzute prin prezentul acord, primește pe teritoriul său cetățenii din țări terțe sau apatrizii care nu îndeplinesc condițiile aplicabile cu privire la intrarea pe teritoriul statului solicitant sau șederea pe acest teritoriu sau care au încetat să mai îndeplinească aceste condiții, dacă există probe că aceste persoane: ... (a) au intrat ilegal pe teritoriul statelor membre direct de pe teritoriul Ucrainei sau pe teritoriul Ucrainei direct de pe teritoriul statelor membre;”
MATERIALE INTERNAȚIONALE PRIVIND SITUAȚIA DIN SLOVACIA ȘI UCRAINA
Comitetul European pentru Prevenirea Torturii și a Pedepselor sau Tratamentelor Inumane sau Degradante (denumit în continuare „CPT”)
În părțile relevante ale raportului CPT din 2007 (CPT/Inf (2009) 15), publicat la 19 mai 2009, se precizează: „A. Unitățile care se află în subordinea Serviciului de Stat de Grăniceri al Ucrainei ... 39. În ceea ce privește accesul la avocat, acesta era limitat la vizitele juriștilor ONG-urilor pro bono, care îi ajutau pe străini să depună cereri de acordare a statutului de refugiat și le explicau informațiile despre procedurile juridice relevante. Cu toate acestea, delegația a fost îngrijorată să afle că, în Ciop, juriștii ONG-urilor aveau acces limitat la persoanele reținute (de exemplu, se puteau întâlni doar cu persoanele ale căror nume le cunoșteau deja). Trebuie observat, de asemenea, că furnizarea consilierii juridice era îngreunată de lipsa interpreților în centrele de reținere temporară ale Serviciului de Stat de Grăniceri al Ucrainei (a se vedea, de asemenea, paragraful 41)…
Delegația a observat că mulți străini nu erau suficient de informați cu privire la statutul lor juridic, procedura care li se aplica și drepturile lor (inclusiv dreptul de a depune plângeri). Regulamentele de ordine interioară afișate în centrele de reținere erau, de regulă, doar în limba ucraineană. De asemenea, erau disponibile anumite alte materiale informative (de exemplu, Legea Ucrainei „Privind refugiații”), dar numai în limba franceză sau rusă; angajații Serviciului de Stat de Grăniceri al Ucrainei au precizat că li s-au terminat materialele în alte limbi. Aspectul pozitiv a fost implicarea ONG-urilor pe baza unui acord cu Serviciul de Stat de Grăniceri al Ucrainei pentru a ajuta și a informa străinii. Cu toate acestea, acordarea de asistență străinilor reținuți de către instituții externe nu scutește statul de responsabilitatea de a furniza informații și asistență acestor persoane reținute. Principala plângere a străinilor reținuți consta în lipsa de informații privind evoluția examinării cauzelor lor și durata șederii lor în detenție. Această incertitudine afecta semnificativ condițiile de detenție și ducea la tensiuni. Observațiile făcute în timpul vizitei sugerează că angajații Serviciului de Stat de Grăniceri al Ucrainei trebuie să acorde mai multă atenție acestor probleme.
În ceea ce privește asigurarea traducerii, unii străini reținuți s-au plâns că, după reținerea lor, li s-a cerut să semneze documente în limba ucraineană, fără explicații privind conținutul acestora. Chiar și în cazul efectuării traducerii, informațiile furnizate nu erau, după cum s-a susținut, întotdeauna înțelese. Delegația a fost informată despre lipsa interpreților locali care să vorbească limbi mai puțin răspândite; pentru a depăși această problemă, se planifica crearea condițiilor pentru efectuarea traducerii la distanță de la principalele direcții regionale.” Înaltul Comisariat al ONU pentru Refugiați (denumit în continuare „UNHCR”) 40. În părțile relevante ale poziției UNHCR cu privire la situația azilului în Ucraina, în contextul returnării solicitanților de azil, din octombrie 2007, se precizează: „13. Conform Legii Ucrainei „Privind refugiații”, organele regionale ale serviciului de migrație răspund de examinarea cererilor inițiale de acordare a statutului de refugiat și pot lua decizii cu privire la admisibilitate. Dacă organul regional al serviciului de migrație decide să înceapă întocmirea documentelor, va examina cauza pe fond și va trimite concluzia la [Comitetul de Stat al Ucrainei pentru Naționalități și Religii]. Ulterior, CSNR ia decizia în cauză. CSNR poate să fie de acord cu concluzia organului regional al serviciului de migrație sau să aplice o altă abordare. Persoanele care solicită azil pot contesta decizia negativă a organului regional al serviciului de migrație fie la CSNR, fie în instanță… 31. În ceea ce privește calitatea procedurii de acordare a statutului de refugiat, una dintre principalele probleme în domeniul reglementării acordării azilului în Ucraina (astfel cum s-a precizat la paragraful 13) era reformarea constantă a organelor cu atribuții în materie de azil, în special a organului executiv central, care a fost reorganizat de diferite guverne. În martie 2007, în temeiul Hotărârii Cabinetului de Miniștri (nr. 201), Comitetul de Stat pentru Naționalități și Religii (anterior Comitetul de Stat al Ucrainei pentru Naționalități și Migrație) a devenit organul central executiv abilitat care se ocupa de chestiunile de azil. Activitatea sa este îndrumată și coordonată de Cabinetul de Miniștri al Ucrainei prin intermediul vicepremierului Ucrainei…
În ceea ce privește standardele de cazare, nici solicitanții de azil, nici refugiații nu au acces adecvat la locuințe de stat, la asistență financiară sau la angajare. Conform art. 20 din Legea Ucrainei „Privind refugiații”, dreptul de a primi asistență financiară și locuințe îl au numai persoanele cărora li s-a acordat statutul de refugiat. În Ucraina există un singur centru de cazare temporară funcțional pentru solicitanții de azil și refugiați. Capacitatea sa este de 250 de locuri. Conform art. 7 din Lege, organele regionale ale serviciului de migrație trebuie să stabilească locul pentru cazarea temporară a refugiaților și solicitanților de azil și să sprijine, în general, asigurarea locuințelor pentru aceștia. Cu toate acestea, în practică, organele regionale ale serviciului de migrație nu pot oferi astfel de servicii. În schimb, refugiații și solicitanții de azil trebuie să închirieze locuințe de la proprietari privați. Întrucât sunt „străini”, li se cere o chirie mult mai mare decât cea cerută cetățenilor. Chiria pentru locuințele private, în special în orașe, este mare și continuă să crească. Drept urmare, mulți refugiați sunt nevoiți să cheltuiască aproape întregul lor venit pe plata locuinței. Multe persoane devin fără adăpost sau trăiesc în condiții improprii, riscându-și sănătatea fizică și psihologică…
Situația generală îi motivează pe unii solicitanți de azil să încerce să plece în căutarea unei protecții mai bune în altă țară. Aceștia sunt adesea reținuți pentru tentativa de trecere ilegală a frontierei de vest a Ucrainei. Prin urmare, numărul de rețineri crește. Deși în ultimii ani condițiile de detenție s-au îmbunătățit, ele sunt încă nesatisfăcătoare din cauza numărului tot mai mare de migranți ilegali și a dificultăților cu care se confruntă statul în legătură cu creșterea numărului lor. Solicitanții de azil sunt ținuți împreună cu alți străini și se află în detenție pe perioade lungi de timp. Acest tip de detenție administrativă poate constitui o încălcare a dreptului de a căuta azil… 52… UNHCR sfătuiește statele să se abțină de la returnarea în Ucraina a cetățenilor din țări terțe care solicită azil, deoarece în prezent nu se poate garanta că persoanele respective: a) vor fi autorizate să intre din nou în țară, b) vor avea acces la o procedură echitabilă și efectivă de acordare a statutului de refugiat; c) că tratamentul aplicat lor va corespunde standardelor internaționale privind refugiații sau (d) că vor avea o protecție efectivă împotriva expulzării.” Organizația „Human Rights Watch” 41. Într-un raport de 124 de pagini, publicat în decembrie 2010, intitulat „Capcana la frontieră: Tratamentul aplicat migranților și solicitanților de azil în Ucraina”, organizația „Human Rights Watch” (denumită în continuare „HRW”) a expus rezultatele cercetărilor sale privind experiența migranților și a solicitanților de azil după returnarea lor în Ucraina din Ungaria și Slovacia. 42. Conform raportului, majoritatea celor cincizeci de persoane intervievate care au fost returnate în Ucraina din Slovacia sau Ungaria au spus că, după sosirea în Slovacia sau Ungaria, au cerut azil, dar cererile lor au fost ignorate, iar acestea au fost rapid trimise înapoi în Ucraina. 43. Raportul a exprimat regretul față de faptul că, în decembrie 2009, Ministerul de Interne al Slovaciei a denunțat acordul cu UNHCR și organizația „Liga drepturilor omului”, pe baza căruia, începând cu 2007, juriștilor ONG-urilor li se permitea să monitorizeze procedura de returnare la frontieră. 44. În ceea ce privește reținerea solicitanților de azil în Ucraina, raportul precizează că multe dintre problemele indicate anterior de HRW au fost soluționate. În special, condițiile de cazare în centre s-au îmbunătățit, toate unitățile vizitate de HRW în 2010 păreau curate și bine organizate, iar niciuna nu era supraaglomerată. Majoritatea celor intervievați în astfel de unități nu aveau plângeri cu privire la condițiile neigienice sau supraaglomerare. Totuși, foștii reținuți ai centrului de reținere temporară din Ciop au menționat că unitatea era uneori supraaglomerată. Cele mai multe plângeri se refereau la mâncare, atât la calitatea, cât și la cantitatea acesteia, precum și la lipsa accesului la servicii juridice, telefon, internet și televiziune. HRW a mai precizat că rămâneau nerezolvate anumite alte probleme: în special privind accesul la procedura de acordare a statutului de refugiat; reținerea copiilor; cazarea împreună a copiilor și adulților; corupția și, în general, utilizarea disproporționată a reținerii migranților. 45. Conform raportului, migranții reținuți în Ucraina nu aveau un acces consecvent și garantat la un judecător sau alt organ statal. De asemenea, nu aveau acces la un avocat pentru a contesta reținerea lor. În plus, în majoritatea cazurilor, nu se efectua o evaluare individuală a necesității reținerii migranților sau solicitanților de azil.
MATERIALE INTERNAȚIONALE RELEVANTE PRIVIND SITUAȚIA DIN AFGANISTAN
46. În părțile relevante ale Recomandărilor metodologice ale UNHCR privind evaluarea nevoilor de protecție internațională ale solicitanților de azil din Afganistan, publicate la 17 decembrie 2010, se precizează: „I. Introducere ... UNHCR consideră că, în privința persoanelor care fac parte din grupurile menționate mai jos, este necesară o examinare deosebit de atentă a posibilelor amenințări. În lista grupurilor de risc, care nu este în mod necesar exhaustivă, intră: (i) persoane legate de Guvernul Afganistanului, sau cele care îl sprijină ori sunt considerate că îl sprijină ... Având în vedere deteriorarea nivelului de siguranță în anumite regiuni ale țării și creșterea numărului de victime în rândul populației civile, UNHCR consideră că situația din provinciile Helmand, Kandahar, Kunar, precum și în unele locuri din provinciile Ghazni și Khost, poate fi caracterizată ca o situație de violență generală.
Astfel, afganii care solicită azil și care locuiau anterior în aceste regiuni pot avea nevoie de protecție internațională, inclusiv de forme suplimentare de protecție, prin aplicarea unor criterii mai largi de protecție internațională. În plus, având în vedere caracterul instabil al conflictului, care se schimbă constant, fiecare cerere de azil din partea unui afgan care susține că a fugit de violența generală din alte părți ale Afganistanului trebuie să fie supusă unei evaluări atente, având în vedere probele prezentate de reclamant și alte informații actuale și fiabile despre fostul său loc de reședință. O astfel de evaluare va necesita în mod obligatoriu stabilirea dacă, la momentul luării deciziei privind acordarea azilului acestuia, exista o situație de violență generală la fostul loc de reședință al reclamantului.
În general, UNHCR consideră că fuga în interiorul țării este o alternativă rezonabilă dacă, la locul potențial al strămutării, refugiatului i se poate oferi protecție de către rudele, comunitatea sau tribul său. Bărbații fără familie și părinții cu copii pot, în anumite împrejurări, să se întrețină singuri, fără ajutorul rudelor sau comunității, într-o zonă urbană sau semiurbană cu infrastructură dezvoltată și sub controlul efectiv al Guvernului. Cu toate acestea, chiar și ținând seama de destrămarea structurii sociale tradiționale a societății din cauza deceniilor de război, a fluxurilor masive de refugiați și a creșterii migrației interne către orașe, fiecare cerere trebuie examinată în mod individual…
III. Conformitatea cu criteriile de protecție internațională ... A. Potențialele grupuri de risc 1. Persoane legate de guvern sau care sunt considerate că sprijină guvernul și comunitatea internațională, în special Forțele Internaționale de Asistență pentru Securitate (ISAF) Grupările armate antiguvernamentale duc o campanie continuă și sistematică împotriva civililor legați de Guvernul Afganistanului sau de comunitatea internațională, sau a celor considerați că îi sprijină, în special în zonele de operațiuni active ale grupurilor insurgente… Majoritatea atacurilor țintite asupra civililor săvârșite de grupările armate antiguvernamentale au loc în zonele controlate de aceste grupări. În același timp, a crescut numărul uciderilor și execuțiilor de civili în acele regiuni ale țării care anterior erau considerate mai sigure.
În provinciile sud-estice și centrale, numărul uciderilor și execuțiilor săvârșite în 2010, probabil de grupările armate antiguvernamentale, a crescut considerabil în comparație cu 2009. Numărul acestor atacuri țintite a crescut brusc în provinciile din regiunea sudică, în special în Kandahar, unde talibanii desfășoară o campanie sistematică și țintită de ucideri din începutul anului 2010. Din iunie până la mijlocul lunii septembrie 2010, s-au înregistrat în medie 21 de ucideri pe săptămână (comparativ cu șapte pe săptămână în aceeași perioadă a anului 2009), în principal în regiunile sudice și sud-estice.
UNHCR consideră că persoanele legate de Guvernul Afganistanului sau de comunitatea internațională, sau cele care le sprijină sau sunt considerate că le sprijină, în special funcționarii Guvernului, liderii tribali și religioși proguvernamentali, judecătorii, profesorii și muncitorii angajați pe obiectivele de construcție/reconstrucție, pot, în funcție de împrejurările individuale ale cauzei, să se afle în pericol din cauza opiniilor lor (atribuite) politice, în special în zonele în care operează sau pe care le controlează grupările armate antiguvernamentale…
B. Conformitatea cu criteriile pentru protecția internațională extinsă, inclusiv formele suplimentare de protecție ... 1. Victime din rândul populației civile ... În prima jumătate a anului 2010, 183 de civili au murit în urma atacurilor teroriștilor sinucigași, dintre care mai mult de jumătate – în regiunea sudică; cu 20 la sută mai mulți comparativ cu aceeași perioadă a anului 2009. Deși, în prima jumătate a anului 2010, grupările armate antiguvernamentale au atacat în principal obiective militare, în locurile de reședință ale populației civile, inclusiv pe drumurile utilizate de civili, în apropierea clădirilor guvernamentale, hotelurilor, în piețele aglomerate și în cartierele comerciale, acestea au folosit, de asemenea, detonări de DEI și atacuri ale teroriștilor sinucigași.
În pofida lucrărilor de deminare și de distrugere a munițiilor, care sunt în desfășurare constantă în ultimul deceniu, și a scăderii constante a numărului de afgani uciși din cauza lor, în medie pe lună, 42 de persoane mor și sunt rănite din cauza exploziilor de mine și a munițiilor abandonate, dintre care marea majoritate sunt copii. În plus, câmpurile minate, pe care mor și sunt mutilate persoane, împiedică desfășurarea unei vieți normale, blocându-le accesul la terenurile arabile, apă, asistență medicală și educație. Analiza detaliată efectuată de UNHCR a cazurilor înregistrate de pierderi în rândul populației civile pentru perioada de la 1 iulie 2010 la 8 octombrie 2010 arată că provinciile Helmand și Kandahar în regiunea sudică și Kunduz în regiunea nord-estică suferă cel mai mult de pe urma violenței haotice legate de conflict…
3. Strămutările cauzate de conflict și returnările voluntare Creșterea violenței și deteriorarea situației din sfera securității în unele zone ale Afganistanului, ca urmare a luptelor dintre grupările antiguvernamentale și trupele proguvernamentale, continuă să fie cauza strămutărilor masive de populație. Numărul persoanelor strămutate intern din cauza conflictului continuă să crească, iar astfel de strămutări au loc în principal în regiunile sudice și vestice ale Afganistanului ... Pe lângă creșterea remarcabilă a amplorii strămutării populației din motive legate de conflictul din Afganistan, trebuie remarcată și creșterea numărului celor care s-au întors voluntar în patrie, în special din Pakistan și Iran.
Din martie până în octombrie 2010 s-au întors în patrie peste 100.000 de afgani, de două ori mai mulți decât în aceeași perioadă a anului 2009. Există mai multe motive pentru întoarcere: (i) sentimentul că situația de securitate în unele provincii s-a îmbunătățit; (ii) factori economici și (iii) creșterea nesiguranței personale, precum și calamitățile naturale din locurile de reședință anterioare din Pakistan. Deși mii de afgani s-au întors deja la locurile lor de reședință permanentă, aproximativ o treime din numărul total de persoane strămutate intern locuiește în prezent în așezări spontane sau în zone urbane ale Afganistanului. Anumite așezări de persoane strămutate intern sunt amplasate în provinciile Nangarhar, Laghman și Kunar, unde situația este departe de a fi stabilă, iar nivelul pierderilor în rândul populației civile și al incidentelor în domeniul securității este încă ridicat.
Trebuie remarcat că, în multe cazuri, întoarcerea afganilor are loc din cauza deteriorării condițiilor lor de viață din afara țării, și nu din cauza unei îmbunătățiri substanțiale a situației în sfera securității și a drepturilor omului din Afganistan.” ÎN DREPT
PRESUPUSELE ÎNCĂLCĂRI DE CĂTRE SLOVACIA ALE ART. 3 ȘI 13 DIN CONVENȚIE
47. Reclamantul s-a plâns că, nefurnizându-i o traducere corespunzătoare și asistență juridică, autoritățile slovace l-au lipsit de posibilitatea de a cere azil, l-au returnat în Ucraina, unde îl amenința expulzarea forțată în Afganistan, și, într-adevăr, l-au expulzat acolo. Acesta s-a întemeiat pe art. 3 și 13 din Convenție, care prevăd: Articolul 3 „Nimeni nu poate fi supus torturii, nici pedepselor sau tratamentelor inumane ori degradante.” Articolul 13 „Orice persoană ale cărei drepturi și libertăți recunoscute de prezenta Convenție au fost încălcate are dreptul de a se adresa efectiv unei instanțe naționale, chiar și atunci când încălcarea s-ar datora unor persoane care au acționat în exercitarea atribuțiilor lor oficiale.” Argumentele părților Guvernul Slovaciei
Guvernul a susținut că, deși în documentul de identitate afgan furnizat de reclamant (tazkira) se indica „vârsta de 8 ani în 2002”, Guvernul se îndoia de autenticitatea documentului și de traducerea sa în engleză, pregătită de organizația în care lucra avocatul reclamantului. Guvernul a indicat necorespunderea dimensiunii documentului furnizat de reclamant cu cea a documentelor afgane originale de acest tip. În plus, conținutul documentului original era indescifrabil și, prin urmare, era imposibil să se verifice dacă acesta îi aparținea cu adevărat reclamantului.
În opinia Guvernului, reclamantului i se cerea să își justifice afirmațiile privind vârsta cu probe convingătoare, ceea ce acesta nu a făcut. Din argumentele sale nu reiese clar care a fost data nașterii sale.
Reclamantul a declarat lucrătorilor poliției de frontieră slovace că s-a născut la 14 ianuarie 1992. Prin urmare, nimic nu indica că era minor neînsoțit, și nu era nevoie de o verificare suplimentară. Dacă ar fi susținut că era minor, situația sa ar fi fost examinată în conformitate cu procedura consacrată privind astfel de minori.
Conform procedurii consacrate, lucrătorii poliției trebuiau să predea imediat copiii migranți neînsoțiți serviciului de protecție a copilului. La momentul faptelor, afirmațiile acestora că erau minori erau acceptate ca atare, deoarece nu exista un sistem de verificare medicală a vârstei. Acesta din urmă a fost introdus abia ulterior, pentru a preveni abuzul sistemului de către traficanții de persoane.
În ceea ce privește căile de recurs interne, Guvernul a susținut că, în termen de cincisprezece zile, reclamantul putea contesta decizia de expulzare în fața organului de nivel superior, deși, conform legislației în vigoare la acel moment, o astfel de contestație nu avea efect suspensiv. Orice decizie din această procedură ar fi fost ulterior supusă controlului judiciar. Deși cererea de control judiciar nu avea efect suspensiv automat, exista posibilitatea de a se adresa instanței cu o cerere de suspendare a executării expulzării. O altă posibilitate era depunerea unei plângeri constituționale la Curtea Constituțională a Republicii Slovace și adresarea instanței cu o cerere de suspendare a executării expulzării. Cu toate acestea, reclamantul nu a folosit niciuna dintre aceste căi de recurs.
În orice caz, existența unei căi de recurs efective era necesară numai în cazul în care reclamantul ar fi depus o plângere nu vădit nefondată privind încălcarea drepturilor sale convenționale, ceea ce nu a făcut, întrucât plângerea sa în temeiul art. 3 din Convenție era vădit nefondată.
Afirmațiile reclamantului privind lipsa traducerii erau false, deoarece, în realitate, i s-a asigurat traducere din slovacă în engleză și din engleză în pașto.
În fața autorităților slovace, reclamantul nu a formulat nicio afirmație potrivit căreia ar fi fost amenințat cu rele tratamente în Afganistan. În susținerea acestor afirmații în fața Curții, acesta s-a întemeiat numai pe publicații privind situația generală din Afganistan și situația referitoare la copii, deși în fața autorităților slovace nu a afirmat niciodată că era minor.
Rapoartele invocate de reclamant erau, fie datate cu trei ani înainte de returnarea sa, fie din perioada de după aceasta (a se vedea paragrafele 40 și 41). Prin urmare, nu se putea considera că autoritățile slovace ar fi fost informate cu privire la vreo problemă. În plus, chiar dacă în Ucraina existau anumite probleme, acestea nu puteau fi comparate cu situația din Grecia și Ungaria, care a fost criticată anterior de UNHCR și de Curte.
Unitatea din Ciop era vizitată regulat de astfel de organisme, cum ar fi Organizația Internațională pentru Migrație, UNHCR.
Spre deosebire de cauzele examinate anterior de Curte, reclamantul nu a fost expulzat în sistemul Dublin. De asemenea, nu și-a exprimat intenția de a căuta azil în Slovacia, iar autoritățile statale nu puteau prevedea că va depune o cerere pentru acordarea statutului de refugiat în Ucraina. De fapt, înainte de a face acest lucru, a așteptat cinci luni de la transferul său în Ucraina.
Dacă reclamantul ar fi solicitat efectiv azil în Slovacia, astfel cum susține, cererea sa ar fi fost documentată. Guvernul a prezentat statistici în acest sens: în 2010, 495 de persoane au trecut ilegal frontiera, dintre care 100 erau cetățeni afgani. Șaizeci și șapte de persoane au solicitat azil, dintre care zece erau cetățeni afgani.
În plus, Ucraina era stat membru al Consiliului Europei și, atât în jurisprudența Curții, cât și în practica acesteia, era recunoscută prezumția că statele membre își vor respecta obligațiile internaționale.
Făcând referire la argumentele organizației „Liga drepturilor omului” (a se vedea paragrafele 66-69), Guvernul a indicat că aceștia nu efectuau monitorizarea frontierei pe perioada respectivă, iar materialele lor se bazau exclusiv pe afirmații neverificate ale cetățenilor străini. Acuzațiile lor privind problema cu organizarea traducerii, de asemenea, nu erau susținute prin nimic. În plus, în raportul HRW din 2010 se recunoștea că statul a făcut progrese în acest domeniu și s-a confruntat cu dificultăți obiective ca urmare a lipsei interpreților în Slovacia pentru anumite limbi. În orice caz, efectiv, reclamantului i s-a asigurat traducerea în limba pașto. Deși HRW a publicat în raportul său declarațiile străinilor potrivit cărora poliția de frontieră slovacă nu îi ajuta să acceseze procedura de acordare a azilului, în pofida cererilor lor, nu s-a furnizat niciun caz susținut documentar al unei astfel de situații. Reclamantul
Ca răspuns la observațiile Guvernului slovac privind documentul afgan care îi atesta vârsta, reclamantul a precizat că nu era obligat să își justifice afirmațiile privind vârsta cu probe convingătoare. Putea comunica oral autorităților slovace vârsta sa, dacă i s-ar fi acordat acces la un interpret.
Deși arăta ca un adolescent, poliția de frontieră slovacă nu i-a oferit un interpret. Acesta și-a reiterat afirmațiile expuse la paragraful 13. Considera că Guvernul ar fi trebuit să efectueze evaluarea vârstei cu participarea unui avocat și a unui interpret.
Astfel, acțiunile autorităților slovace au făcut posibilă expulzarea reclamantului în Afganistan. Terții intervenienți UNHCR
UNHCR a precizat existența unei amenințări din partea talibanilor pentru cei care sprijineau Guvernul Afganistanului, în special în sud și sud-estul țării (a se vedea paragraful 46). Acesta a făcut referire la dispozițiile care reglementează tratamentul aplicat persoanelor care solicită azil și minorilor neînsoțiți în Slovacia, precum și la raportul organizației „Human Rights Watch”, în care se susținea lipsa accesului la informații despre procedura de acordare a azilului și neasigurarea traducerii în limba înțeleasă de persoana care caută azil (a se vedea paragrafele 41-45). Organizația „Liga drepturilor omului”
Terțul intervenient a explicat că, din 2007, efectuează monitorizarea la frontiera slovaco-ucraineană pe baza memorandumului de înțelegere cu Biroul Poliției de Frontieră și al Poliției pentru Străini al Republicii Slovace. Întrucât această cooperare a fost limitată în 2009-2012, terțul intervenient nu primea informații despre reținerea cetățenilor din țări terțe și nu putea verifica materialele cauzelor individuale, decât dacă i se acorda o procură semnată de persoanele respective. Astfel a fost doar în cauze ale anumitor cetățeni din țări terțe care au fost returnați în Ucraina. În 2010, au fost efectuate cincizeci și cinci de vizite de monitorizare la toate subdiviziunile relevante ale controlului de frontieră de la frontiera slovaco-ucraineană și au fost verificate 240 de dosare individuale. Cu toate acestea, din cauza accesului limitat și a cooperării limitate, nu toate cauzele privind reținerea cetățenilor străini în 2010 au fost verificate.
Terțul intervenient a comunicat despre cauza verificată de aceasta în 2010 a unui afgan care a fost returnat în Ucraina. Conform materialelor cauzei, traducerea a fost furnizată din slovacă în engleză, iar apoi de un membru al grupului de afgani în limba persană, dar semnăturile traducătorilor din slovacă în engleză și din engleză în persană lipseau, ceea ce ridica îndoieli cu privire la respectarea procedurii adecvate. În toate cele treizeci și trei de cazuri de returnare a străinilor în Ucraina, verificate în 2010, străinii precizau că au exprimat oral autorităților slovace intenția de a solicita azil în Slovacia. Aceasta nu era confirmată de documentele examinate ale autorităților slovace, iar în unele cazuri, în materiale erau conținute declarații clare ale străinilor privind dorința lor de a nu solicita azil. În același timp, în unele cauze verificate au fost comise erori procedurale care puteau conduce la audierea persoanelor fără a li se asigura o traducere corespunzătoare. În astfel de cazuri, autenticitatea documentelor ridica, în mod evident, îndoieli. O serie de străini care au fost returnați în Ucraina au comunicat despre nefurnizarea informațiilor privind procedura de obținere a azilului în Slovacia și despre problemele cu efectuarea traducerii. În special, astfel de plângeri erau exprimate de cetățeni ai Afganistanului și Somaliei.
În cursul monitorizării, au fost depistate o serie de cazuri în care un membru al grupului de cetățeni străini reținuți efectua traducerea pentru alți membri ai grupului în limba lor, după ce lucrătorii poliției traduceau din slovacă în engleză sau rusă. Terțul intervenient a exprimat rezerve cu privire la independența și competența unor astfel de interpreți și la caracterul adecvat al procedurii utilizate pentru numirea acestora.
Terțul intervenient, în esență, a prezentat aceleași argumente cu privire la procedura aplicabilă, la acel moment, copiilor migranți neînsoțiți, ca și Guvernul (a se vedea paragraful 51). Aprecierea Curții Stabilirea faptelor privind vârsta reclamantului
Părțile nu au ajuns la un acord cu privire la vârsta reclamantului. Reclamantul a susținut că s-a născut în 1993 sau 1994 și că, prin urmare, în septembrie 2010, când a fost reținut în Slovacia și returnat în Ucraina, avea cel mult șaptesprezece ani (a se vedea paragraful 4). Pe de altă parte, Guvernul a insistat asupra corectitudinii înregistrărilor sale care, conform susținerilor sale, se bazau pe declarațiile reclamantului însuși potrivit cărora s-a născut la 14 ianuarie 1992 și, astfel, la momentul faptelor, avea optsprezece ani.
Curtea constată că autoritățile naționale ale Slovaciei și Ucrainei, precum și Ambasada Afganistanului la Kiev, au consemnat în mod consecvent data nașterii reclamantului ca fiind 14 ianuarie 1992 (a se vedea paragrafele 9, 22 și 26).
Singurele elemente din materiale care, conform susținerilor reclamantului, contrazic aceste înregistrări sunt fotografia reclamantului, care, pretins, dovedește că în 2011 arăta ca un adolescent, și documentul său afgan care îi atesta identitatea.
Totuși, lipsesc indicații despre când și unde a fost făcută această fotografie.
În ceea ce privește documentul afgan care îi atesta identitatea, Guvernul slovac a exprimat îndoieli cu privire la autenticitatea acestui document și a traducerii furnizate de reclamant (a se vedea paragraful 48). Astfel cum a indicat corect Guvernul, copia documentului de identitate prezentată de reclamant era mică, iar textul originalului pare ilizibil. În plus, formatul copiei nu corespundea formatului documentelor originale de acest tip, ceea ce sugerează că, dintr-un anumit motiv, reclamantul a prezentat o copie a documentului mult redusă în dimensiune, drept urmare textul a devenit indescifrabil.
Reclamantul nu a explicat acest lucru și nu a încercat să risipească îndoielile Guvernului. Acesta nu a susținut nici că împrejurări concrete l-ar fi împiedicat să furnizeze o copie mai lizibilă a documentului sau a altui document care să îi confirme vârsta. Aceasta este deosebit de surprinzător, având în vedere că, până la depunerea răspunsului său la observațiile Guvernului slovac (4 iulie 2017), trecuseră mai mult de șase ani de la expulzarea sa în Afganistan, iar la acel moment împlinise cu siguranță majoratul.
Întrucât copia care, conform susținerilor reclamantului, era copia documentului care îi atesta identitatea, constituia singurul document oficial care, pretins, confirma vârsta reclamantului ca minor la momentul faptelor și care contrazicea toate celelalte documente din dosar, întocmite de trei state diferite, inclusiv țara sa de origine, de la reclamant se cerea un răspuns la rezerva exprimată de Guvernul slovac.
Chiar dacă Curtea ar accepta susținerile reclamantului că nu a comunicat autorităților slovace vârsta sa din cauza dificultăților de traducere, reclamantul nu a indicat existența unor astfel de dificultăți în timpul discuției sale cu reprezentanții Ambasadei Afganistanului sau în timpul discuției sale în legătură cu acordarea azilului în Ucraina, după care data nașterii sale a fost consemnată ca fiind 14 ianuarie 1992 (a se vedea paragrafele 22 și 26).
În cele din urmă, există o contradicție în propriile argumente ale reclamantului: conform versiunii sale, le-a spus autorităților ucrainene că avea paisprezece ani, în timp ce în fața Curții susține că la momentul faptelor împlinise șaisprezece sau șaptesprezece ani (a se vedea, pentru comparație, paragrafele 4, 14 și 21). Acesta nu a explicat această contradicție.
În aceste împrejurări, Curtea ajunge la concluzia că reclamantul nu i-a furnizat probe convingătoare care să o determine să se îndepărteze de constatările factuale făcute de autoritățile naționale cu privire la vârsta sa (a se vedea principiile relevante în hotărârea în cauza S., V. și A. c. Danemarcii [MC], cererea nr. 35553/12 și alte 2 cereri, pct. 154, 22 octombrie 2018). Admisibilitatea
În primul rând, Curtea constată că Guvernul poate fi interpretat ca încercând să dovedească neepuizarea de către reclamant a anumitor căi de recurs interne aflate la dispoziția sa (a se vedea paragraful 52). Totuși, Curtea nu consideră necesar să examineze aceste argumente, întrucât plângerile reclamantului sunt, în orice caz, inadmisibile pentru următoarele motive.
Guvernul slovac a furnizat Curții procesul-verbal al audierii efectuate de lucrătorii poliției de frontieră cu reclamantul (a se vedea paragraful 9). Conform procesului-verbal, s-a efectuat traducere din slovacă în engleză; apoi din engleză în pașto, aparent de un alt migrant afgan reținut împreună cu reclamantul. Deși reclamantul a criticat caracterul adecvat al traducerii, nimic nu indică faptul că, în acele împrejurări, aceasta era atât de necorespunzătoare încât să fi dus la refuzul accesului reclamantului la procedura de acordare a azilului, în cazul în care acesta ar fi dorit să obțină acces la o astfel de procedură.
Conform documentelor, reclamantul a informat autoritățile slovace despre călătoria sa din Afganistan în Slovacia și despre intenția sa de a merge în Europa de Vest. Acesta a susținut că nu dorea să ceară azil în Slovacia. În acest sens, documentele autorităților slovace concordă cu susținerile ulterioare ale reclamantului, exprimate autorităților ucrainene și prezentate în formularul de cerere depus la această Curte, potrivit cărora reclamantul și cumnatul său aveau intenția de a merge în Europa de Vest, iar cumnatul său efectiv a făcut acest lucru la câteva zile după ce reclamantul a ajuns în Slovacia (a se vedea paragrafele 7 și 25). Documentele întocmite de autoritățile slovace sunt, de asemenea, confirmate de comportamentul reclamantului la frontieră: nu se contestă că reclamantul a încercat să treacă ilegal pe teritoriul Slovaciei și nu s-a prezentat deschis la punctul de trecere a frontierei cu cererea de acordare a azilului (a se vedea, pentru comparație, hotărârea în cauza M.A. și alții c. Lituaniei, cererea nr. 59793/17, pct. 107, 11 decembrie 2018).
În plus, tocmai documentele autorităților slovace, și nu argumentele reclamantului în fața Curții, sunt confirmate de comportamentul său ulterior în Ucraina: chiar dacă Curtea ar accepta susținerile reclamantului că prima sa încercare de a cere azil a fost respinsă de funcționarii ucraineni (a se vedea paragraful 14), reclamantul nu a contestat că la 19 octombrie 2010 a participat la o consultație privind procedura de acordare a azilului în Ucraina. Cu toate acestea, nu a depus cererea pentru acordarea statutului de refugiat decât la 23 februarie 2011, în ziua următoare eliberării documentelor de călătorie pentru el de către Ambasada Afganistanului (a se vedea paragrafele 22-24).
Spre deosebire de documentele autorităților slovace, care sunt exacte și sunt susținute de alte aspecte ale cauzei, versiunea reclamantului privind interacțiunea sa cu autoritățile slovace este destul de neclară. Acesta s-a limitat să susțină că a încercat să ceară acordarea azilului prin intermediul unui compatriot afgan care vorbea puțin franceza (a se vedea paragraful 13). Cu toate acestea, nu a precizat conținutul cererii sale și nici cui anume, când și în ce context i-a adresat-o. Nu a indicat numele compatriotului afgan care, pretins, a încercat să îi traducă cuvintele și nu a furnizat declarația acestui interpret. Reclamantul nu a respins, de asemenea, prezența în grupul său de migranți a unei persoane care cunoștea engleza, astfel cum s-a indicat în documentele autorităților slovace. Acesta nu a explicat de ce nu a încercat să ceară azil prin intermediul acestuia, având în vedere că autoritățile slovace au asigurat traducerea din slovacă în engleză, iar nu, aparent, din slovacă în franceză.
Nu s-a susținut că, la momentul faptelor, în Afganistan, în special în provincia Kunduz, exista o astfel de situație de violență generală (a se vedea paragraful 46 și hotărârea în cauza Husseini c. Suediei, cererea nr. 10611/09, pct. 95-99, 13 octombrie 2011), care, în sine, ar fi putut ridica îngrijorări cu privire la returnarea în siguranță a reclamantului acolo, în cazul expulzării sale indirecte în Afganistan, după returnarea în Ucraina. Plângerea reclamantului că viața sa este amenințată în Afganistan se baza pe împrejurări personale. Prin urmare, acesta trebuia să furnizeze aceste informații autorităților statale (a se vedea hotărârea în cauza J.K. și alții c. Suediei [MC], cererea nr. 59166/12, pct. 96, 23 august 2016). Nimic nu indică faptul că, dacă ar fi făcut acest lucru, cererea sa nu ar fi fost acceptată și examinată, de exemplu, ca urmare a aplicării prea stricte de către autoritățile slovace a prezumției că Ucraina era o țară terță sigură (a se vedea, în calitate de exemplu contrar, hotărârea în cauza Ilias și Ahmed c. Ungariei [MC], cererea nr. 47287/15, pct. 163, 21 noiembrie 2019).
În plus, autoritățile slovace nu aveau motive să dea dovadă de vigilență în privința unei eventuale situații de încălcare sistematică a drepturilor migranților, cu care s-ar fi putut confrunta reclamantul în Ucraina (a se vedea, în calitate de exemplu contrar, hotărârea în cauza Hirsi Jamaa și alții c. Italiei [MC], cererea nr. 27765/09, pct. 131-133, CEDO 2012, și hotărârea citată în cauza M.A. și alții c. Lituaniei, pct. 113).
UNHCR nu a precizat că poziția sa din 2007, în care s-au exprimat rezerve privind returnarea persoanelor în Ucraina, rămânea actuală în 2010 (a se vedea paragrafele 40 și 65). În plus, această poziție viza persoanele care căutau azil. Din motivele indicate, autoritățile statale slovace nu au considerat că reclamantul intra în această categorie. Întrucât acesta nu a cerut acordarea azilului, autoritățile statale nu erau obligate să verifice dacă va avea acces efectiv la sistemul ucrainean de acordare a azilului (a se vedea, în calitate de exemplu contrar, hotărârea citată în cauza Ilias și Ahmed c. Ungariei, pct. 134-137, în care s-a stabilit natura unei astfel de obligații cu privire la persoanele care caută azil).
În cele din urmă, autoritățile slovace nu au expus reclamantul niciunui risc sporit, încurajându-l să se întoarcă ilegal în Ucraina (a se vedea, pentru comparație și în calitate de exemplu contrar, hotărârea citată în cauza Ilias și Ahmed c. Ungariei, pct. 161 și 163), ci l-au predat autorităților ucrainene în cadrul unui proces obișnuit de readmisie.
În general, Curtea nu poate stabili, conform criteriului necesar al probei, că reclamantul a adus la cunoștința autorităților slovace îngrijorarea sa personală privind riscul returnării în Ucraina sau în Afganistan, deși a avut posibilitatea să facă acest lucru (a se vedea, în calitate de exemplu contrar, de exemplu, hotărârea în cauza Sharifi și alții c. Italiei și Greciei, cererea nr. 16643/09, pct. 242, 21 octombrie 2014). De asemenea, având în vedere concluzia sa privind vârsta reclamantului, Curtea nu este convinsă că reclamantul, a cărui veridicitate a declarațiilor era, de asemenea, pusă sub semnul întrebării, a depus o plângere nu vădit nefondată privind încălcarea de către Slovacia a art. 3 din Convenție.
Curtea reține îngrijorările terților intervenienți cu privire la organizarea accesului la sistemul de acordare a azilului la frontiera slovaco-ucraineană (a se vedea paragrafele 42, 43 și 65-69). Totuși, aceasta subliniază principiul consacrat din jurisprudența sa, potrivit căruia sarcina Curții nu este de a verifica legislația și practica relevante in abstracto, ci de a determina dacă modul în care acestea s-au aplicat reclamantului sau l-au afectat a dus la o încălcare a Convenției (a se vedea, mutatis mutandis, hotărârea în cauza Fernandes de Oliveira c. Portugaliei [MC], cererea nr. 78103/14, pct. 107, 31 ianuarie 2019, și a se vedea, pentru comparație, decizia privind admisibilitatea în cauza N.D. și N.T. c. Spaniei, cererile nr. 8675/15 și 8697/15, pct. 15, 7 iulie 2015).
Prin urmare, această parte a cererii este vădit nefondată și trebuie respinsă în temeiul art. 35 § 3 lit. (a) și § 4 din Convenție.
În lipsa unei plângeri nu vădit nefondate în temeiul art. 3 din Convenție, plângerea reclamantului în temeiul art. 13 din Convenție trebuie respinsă ca incompatibilă cu dispozițiile Convenției ratione materiae, în conformitate cu art. 35 § 3 lit. (a) și § 4 din Convenție.
PRESUPUSA ÎNCĂLCARE DE CĂTRE SLOVACIA A ART. 5 § 2 DIN CONVENȚIE
93. Reclamantul s-a plâns că, în Slovacia, nu a fost informat cu privire la temeiurile reținerii sale. Acesta s-a întemeiat pe art. 5 § 2 din Convenție, care prevede: „2. Orice persoană arestată trebuie să fie informată, în cel mai scurt termen și într-o limbă pe care o înțelege, asupra motivelor arestării sale și asupra oricărei acuzații aduse împotriva sa.” Argumentele părților
Reclamantul a susținut că autoritățile slovace au ignorat faptul că era minor și nu i-au asigurat accesul la un interpret și la un avocat.
Guvernul a făcut referire la cronologia evenimentelor expusă la paragrafele 8-12. Acesta a subliniat că „față de reclamant nu s-au aplicat măsuri de constrângere”. În special, la 23 septembrie 2010, la ora 19.25, reclamantul a fost interogat de lucrătorii poliției de frontieră pentru stabilirea identității și a împrejurărilor în care a săvârșit infracțiunea legată de intrarea ilegală pe teritoriul Slovaciei, infracțiune pe care a săvârșit-o în mod obiectiv. Reclamantul a susținut că intenționa să meargă în Europa de Vest și că nu dorea să ceară azil în Slovacia. De asemenea, a refuzat să semneze procesul-verbal, fără a preciza motivele. Guvernul a susținut că „nu a existat niciun alt [exemplu] de privare a reclamantului de libertatea sa personală pe teritoriul Republicii Slovace, de exemplu, sub forma arestării”. În ziua următoare, 24 septembrie 2010, a fost adoptată decizia privind expulzarea administrativă, în temeiul căreia reclamantului i s-a interzis, de asemenea, intrarea în Slovacia pentru o perioadă de cinci ani. Decizia a fost tradusă în limba pașto. Reclamantului i s-a oferit traducerea în limba pașto a liniilor directoare privind expulzarea, cu un scurt rezumat al legislației slovace și al procedurilor relevante privind expulzarea străinilor. Liniile directoare includeau, de asemenea, explicații cu privire la calea de recurs disponibilă privind expulzarea.
Reclamantul s-a aflat sub jurisdicția Slovaciei de la ora 19.25 a zilei de 23 septembrie 2010 până la ora 14.00 a zilei următoare. Pe parcursul acestei perioade, a fost audiat și i s-au explicat motivele reținerii. Reclamantul a fost audiat și s-a decis expulzarea sa. Acesta a fost informat cu privire la temeiurile reținerii și au fost furnizate explicații privind căile de recurs disponibile. Aprecierea Curții
Principiile jurisprudenței Curții privind aplicarea art. 5 din Convenție în privința reținerii cetățenilor străini în zonele de frontieră sunt expuse în hotărârea citată în cauza Ilias și Ahmed c. Ungariei, pct. 211-217.
Art. 5 § 2 stabilește o garanție elementară: orice persoană reținută trebuie să știe de ce este privată de libertate. Această dispoziție este o parte integrantă a procedurii de protecție prevăzute la art. 5 din Convenție: fiecărei persoane reținute trebuie să i se comunice, într-un limbaj simplu, neprofesional, pe care îl înțelege, despre principalele temeiuri juridice și factuale ale privării sale de libertate, pentru a avea posibilitatea de a se adresa instanței cu contestarea legalității acesteia, în conformitate cu paragraful 4. Deși această informație trebuie comunicată „de îndată”, nu trebuie să fie comunicată în întregime de către lucrătorul care efectuează reținerea, la momentul acestei rețineri. Caracterul suficient al conținutului și caracterul adecvat al promptitudinii furnizării informației trebuie evaluate în fiecare cauză concretă, în funcție de specificul acesteia (a se vedea hotărârea în cauza Khlaifia și alții c. Italiei [MC], cererea nr. 16483/12, pct. 115, 15 decembrie 2016). Limitarea în timp, condiționată de noțiunea de promptitudine, va fi respectată dacă motivele reținerii vor fi comunicate în decurs de câteva ore de la reținere (a se vedea hotărârea în cauza M.A. c. Ciprului, cererea nr. 41872/10, pct. 228, CEDO 2013 (extrase)).
Având în vedere concluzia menționată privind plângerea reclamantului în temeiul art. 5 § 2 din Convenție, Curtea va continua examinarea pornind de la prezumția că, în Slovacia, reclamantul a fost privat de libertate și că, astfel, art. 5 din Convenție era aplicabil.
Curtea nu vede niciun motiv să se îndoiască că reclamantul știa că a intrat ilegal pe teritoriul Slovaciei și că, prin urmare, cunoștea, de asemenea, temeiurile factuale ale reținerii sale în Slovacia.
În ceea ce privește temeiurile legale, reclamantul s-a aflat sub controlul autorităților slovace timp de aproximativ douăzeci și două de ore (a se vedea paragrafele 8 și 12). Având în vedere perioada relativ scurtă și caracterul evident al contextului expulzării, Curtea consideră că informațiile comunicate reclamantului la 23 septembrie 2010, în cursul audierii (cu traducere din slovacă în engleză și din engleză în pașto), care a avut loc în decurs de patru ore de la reținerea sa, împreună cu informațiile scrise furnizate în ziua următoare, 24 septembrie 2010 (a se vedea paragrafele 8-11), au fost, în aceste împrejurări, suficiente (a se vedea, de exemplu, hotărârea citată în cauza M.A. c. Ciprului, pct. 233-235).
Curtea reiterează că art. 5 § 2 din Convenție nu impune ca persoana reținută să fie informată în scris sau în orice altă formă specifică. Motivele pot fi comunicate sau înțelese în cursul audierii sau interogatoriului după reținere (ibid., pct. 229). Atunci când persoana este reținută în scopul extrădării sau deportării, informația furnizată poate fi și mai redusă (ibid., pct. 230). În special, art. 5 § 2 din Convenție nu impune să se facă referire la detalii precum dispozițiile concrete ale legislației care permit reținerea (a se vedea Suso Musa c. Maltei, cererea nr. 42337/12, pct. 116, 23 iulie 2013).
Prin urmare, această parte a cererii este vădit nefondată și trebuie respinsă în temeiul art. 35 § 3 lit. (a) și § 4 din Convenție. PRESUPUSA ÎNCĂLCARE A ART. 3 DIN CONVENȚIE ÎN LEGĂTURĂ CU CONDIȚIILE DE DETENȚIE ÎN UCRAINA
În formularul său de cerere, reclamantul s-a plâns că condițiile de detenție în Ucraina au fost necorespunzătoare, ceea ce a constituit o încălcare a art. 3 din Convenție. Acesta a descris condițiile de detenție în termenii prezentați la paragraful 15.
Guvernul Ucrainei nu a prezentat observații cu privire la această plângere.
Curtea reamintește că informațiile despre condițiile materiale ale detenției se află la dispoziția autorităților naționale. Prin urmare, reclamanții pot avea anumite dificultăți în obținerea probelor pentru a-și fundamenta plângerea în acest sens. Totuși, în astfel de cauze, se poate aștepta de la reclamanți cel puțin o prezentare detaliată a faptelor contestate și furnizarea, în cea mai mare măsură posibilă, a anumitor probe pentru susținerea plângerilor lor (a se vedea, de exemplu, hotărârea în cauza Visloguzov c. Ucrainei, cererea nr. 32362/02, pct. 45, 20 mai 2010).
Reclamantul nu a furnizat o descriere detaliată a condițiilor de detenție în unitatea din Ciop (a se vedea, pentru comparație, de exemplu, hotărârea în cauza Ildani c. Georgiei, cererea nr. 65391/09, pct. 27, 23 aprilie 2013, decizia privind admisibilitatea în cauza Ustyugov c. Ucrainei, cererea nr. 251/04, din 1 septembrie 2015, și hotărârea în cauza Story și alții c. Maltei, cererea nr. 56854/13 și alte 2 cereri, pct. 110, 29 octombrie 2015). Deși reclamantul a precizat supraaglomerarea, nu a putut furniza astfel de detalii ca suprafața aproximativă a camerei în care era ținut sau numărul de persoane care se aflau acolo împreună cu el (a se vedea paragraful 15). Lacunele din versiunea reclamantului nu pot fi completate prin rapoartele internaționale relevante, care nu conțin informații exhaustive în acest sens (a se vedea paragraful 44).
Prin urmare, această parte a cererii este vădit nefondată și trebuie respinsă în temeiul art. 35 § 3 lit. (a) și § 4 din Convenție. PRESUPUSELE ÎNCĂLCĂRI DE CĂTRE UCRAINA ALE ART. 3 ȘI 13 DIN CONVENȚIE ÎN LEGĂTURĂ CU EVALUAREA AMENINȚĂRII PRIVIND RETURNAREA RECLAMANTULUI ÎN AFGANISTAN
Reclamantul s-a plâns că, neevaluând în mod corespunzător amenințarea posibilei rele tratări a sa în Afganistan și expulzându-l acolo, Ucraina a încălcat art. 3 și 13 din Convenție. Ultima dispoziție prevede: „Orice persoană ale cărei drepturi și libertăți recunoscute de [prezenta] Convenție au fost încălcate are dreptul de a se adresa efectiv unei instanțe naționale, chiar și atunci când încălcarea s-ar datora unor persoane care au acționat în exercitarea atribuțiilor lor oficiale.” Argumentele părților
Reclamantul a susținut că autoritățile ucrainene nu au examinat în mod corespunzător amenințarea legată de returnarea sa în Afganistan, inclusiv în contextul examinării cererii sale de acordare a statutului de refugiat, și au făcut tot posibilul în limitele competențelor lor pentru expulzarea sa cât mai rapidă în Afganistan. Acestea au ignorat afirmațiile reclamantului potrivit cărora, în Afganistan, va fi în pericol.
Guvernul Ucrainei nu a prezentat observații. Aprecierea Curții Admisibilitatea
Curtea constată că această parte a cererii nu este vădit nefondată în sensul art. 35 § 3 lit. (a) din Convenție. De asemenea, observă că aceasta nu este inadmisibilă pentru niciun alt motiv. Prin urmare, trebuie declarată admisibilă. Pe fond (a) Principii generale relevante
Curtea reamintește că, în conformitate cu normele consacrate ale dreptului internațional și cu obligațiile asumate prin tratate internaționale, inclusiv prin Convenție, statele contractante au dreptul să reglementeze chestiunile privind intrarea, șederea și expulzarea străinilor. Cu toate acestea, expulzarea unui străin de către un stat contractant poate ridica o chestiune în temeiul art. 3 din Convenție și, astfel, poate angaja răspunderea acestui stat în temeiul Convenției, dacă se dovedește existența unor motive substanțiale pentru a considera că, în caz de deportare, persoana respectivă ar fi expusă în țara de destinație unui tratament interzis de art. 3 din Convenție. În astfel de împrejurări, din art. 3 din Convenție decurge obligația de a nu preda persoana respectivă unui asemenea stat (a se vedea hotărârea în cauza F.G. c. Suediei [MC], cererea nr. 43611/11, pct. 111, 23 martie 2016).
În cauzele privind expulzarea persoanelor care caută azil, Curtea nu examinează efectiv cererile de azil sau nu verifică modul în care statele își îndeplinesc obligațiile în temeiul Convenției de la Geneva privind statutul refugiaților. Principala chestiune pentru aceasta este existența unor garanții efective care să îl protejeze pe reclamant împotriva expulzării arbitrare directe sau indirecte în țara din care a fugit. În conformitate cu art. 1 din Convenție, responsabilitatea principală pentru asigurarea și respectarea drepturilor și libertăților garantate revine autorităților naționale. Astfel, mecanismul de depunere a plângerii în fața Curții este subsidiar față de sistemele naționale de protecție a drepturilor omului. Acest caracter subsidiar este formulat în art. 13 și art. 35 § 1 din Convenție. Curtea trebuie să se convingă că evaluarea efectuată de autoritățile statului contractant a fost corespunzătoare și suficient susținută atât prin documente naționale, cât și prin documente din alte surse fiabile și obiective, cum ar fi, de exemplu, alte state contractante sau terțe, instituții ale ONU și organizații neguvernamentale autorizate (ibid., pct. 117).
În ceea ce privește sarcina probei, în principiu, reclamantul trebuie să furnizeze probe care să demonstreze existența unor motive serioase pentru a considera că, în cazul executării măsurii contestate, ar fi expus unui tratament interzis de art. 3 din Convenție și, dacă astfel de probe au fost prezentate, Guvernul trebuie să risipească toate îndoielile apărute în acest sens. Pentru a determina dacă există o amenințare a relelor tratamente, Curtea trebuie să examineze consecințele previzibile ale extrădării reclamantului în țara solicitantă, având în vedere situația generală de acolo și împrejurările sale personale. Dacă sursele disponibile descriu situația generală, declarațiile concrete ale reclamantului în fiecare cauză individuală trebuie să fie susținute prin alte probe. În cauzele în care reclamantul susține că este membru al unui grup care este sistematic supus practicii relelor tratamente, Curtea consideră că protecția art. 3 din Convenție începe să acționeze atunci când reclamantul, în caz de necesitate, confirmă, pe baza surselor indicate, existența unor motive întemeiate pentru a considera că o asemenea practică există, iar el face parte din grupul respectiv (ibid., pct. 120).
Întrucât natura responsabilității statelor contractante în temeiul art. 3 din Convenție în astfel de cauze constă în acțiunea care expune o persoană amenințării relelor tratamente, existența acestei amenințări trebuie evaluată în principal cu referire la faptele care erau cunoscute sau trebuiau să fie cunoscute statului contractant la momentul expulzării. Dacă reclamantul nu a fost încă deportat, examinarea cauzei de către Curte are o relevanță substanțială pentru evaluare (ibid., pct. 115).
Atunci când reclamantul a fost deja expulzat, Curtea examinează dacă, la momentul expulzării din statul pârât, exista o amenințare reală că reclamantul ar fi supus unui tratament interzis de art. 3 din Convenție în statul în care a fost expulzat. Totuși, Curtea nu exclude luarea în considerare a informațiilor apărute după această dată. Astfel de informații pot avea relevanță pentru susținerea sau respingerea evaluării făcute de partea contractantă cu privire la justificarea sau lipsa justificării temerilor reclamantului (a se vedea, de exemplu, hotărârile în cauzele Mamatkulov și Askarov c. Turciei [MC], cererile nr. 46827/99 și 46951/99, pct. 69, CEDO 2005-I, și X c. Elveției, cererea nr. 16744/14, pct. 62, 26 ianuarie 2017).
Din cauza caracterului absolut al dreptului garantat, art. 3 din Convenție se aplică nu numai în cazul unui pericol care poate fi reprezentat de autoritățile statale, ci și în cazul în care pericolul este reprezentat de persoane individuale sau de grupuri de persoane care nu sunt funcționari publici. Cu toate acestea, trebuie să se dovedească faptul că amenințarea este reală, iar autoritățile statului primitor nu pot înlătura această amenințare prin asigurarea unei protecții corespunzătoare (a se vedea hotărârea citată în cauza J.K. și alții c. Suediei, pct. 80).
Relevantă este, de asemenea, posibilitatea ca reclamantul să obțină protecție sau să se reașeze în interiorul țării de origine. Art. 3 din Convenție nu împiedică statele contractante să ia în considerare existența unei „alternative de căutare a azilului în interiorul țării” în evaluarea afirmației unei persoane potrivit căreia returnarea în țara de origine ar reprezenta efectiv o amenințare reală de a fi supusă unui tratament interzis de această dispoziție (ibid., pct. 81).
Totuși, referirea la existența unei alternative de căutare a azilului în interiorul țării nu influențează responsabilitatea statului contractant care efectuează expulzarea de a garanta că reclamantul nu va fi supus unui tratament contrar art. 3 din Convenție ca urmare a deciziei sale de expulzare. De aceea, premisele luării în considerare a alternativei de căutare a azilului în interiorul țării trebuie să fie existența anumitor garanții: persoana care va fi expulzată trebuie să aibă posibilitatea de a se muta într-o regiune corespunzătoare, să fie primită acolo și să aibă posibilitatea de a se stabili acolo. Nerespectarea acestei premise poate ridica o chestiune în temeiul art. 3 din Convenție (ibid., pct. 82). (b) Aplicarea principiilor menționate în prezenta cauză
În primul rând, Curtea constată că, în împrejurările prezentei cauze, principala chestiune la care trebuie să se răspundă nu este dacă reclamantul era amenințat cu un pericol real de rele tratamente în Afganistan, ci dacă autoritățile ucrainene au efectuat o evaluare corespunzătoare a afirmațiilor sale privind existența unei astfel de amenințări înainte de expulzarea sa acolo (a se vedea, de exemplu, hotărârea în cauza Batyrkhairov c. Turciei, cererea nr. 69929/12, pct. 46, 5 iunie 2018). Prin urmare, examinarea Curții se va limita la verificarea îndeplinirii de către autoritățile statale a obligațiilor procedurale în temeiul art. 3 din Convenție (a se vedea hotărârea citată în cauza F.G. și alții c. Suediei, pct. 117).
Reclamantul a susținut că aparținea unui grup, și anume membrilor de familie ai reprezentanților autorităților, care, conform informațiilor relevante despre țară (a se vedea paragraful 46), în Afganistan ar putea fi amenințați cu un pericol. Prin urmare, autoritățile ucrainene erau obligate să examineze afirmațiile sale și să stabilească dacă reclamantul va fi supus unei amenințări grave în cazul expulzării în Afganistan.
Cu toate acestea, în loc să efectueze o analiză detaliată a presupusei temeri a reclamantului că ar putea deveni victima persecuției, organul regional al serviciului de migrație s-a concentrat pe motivele formale pentru refuzul acordării statutului de refugiat. Acesta a concluzionat că reclamantul nu intra sub definiția conceptului de refugiat conform legislației naționale și Convenției privind refugiații. Dar, având în vedere evaluarea UNHCR, conform căreia, în funcție de împrejurările concrete ale cauzei, anumite persoane și familiile lor, care erau considerate ca fiind legate de Guvernul Afganistanului, ar putea fi amenințate cu un pericol din cauza unei astfel de legături presupuse (a se vedea paragraful 46), autoritatea competentă trebuia să efectueze o analiză detaliată, ținând seama de materialele disponibile pentru a determina dacă reclamantul aparținea unui astfel de grup și dacă putea fi supus unei astfel de amenințări.
În orice caz, organul regional al serviciului de migrație nu a examinat direct dacă reclamantul era amenințat cu un tratament interzis de art. 2 și 3 din Convenție în caz de returnare în Afganistan, care era singura întrebare importantă pe care autoritățile statale trebuiau să o pună în conformitate cu Convenția (a se vedea hotărârea în cauza A.D. și alții c. Turciei, cererea nr. 22681/09, pct. 99, 22 iulie 2014).
În plus, organul regional al serviciului de migrație a făcut o concluzie contradictorie, potrivit căreia reclamantul putea conta pe protecția autorităților statale ale țării sale, Afganistan, dar, în același timp, era imposibil să i se identifice țara de origine (a se vedea lit. (iii) și (v) ale paragrafului 27). O altă contradicție a constat în faptul că, la 9 martie 2011, serviciul de migrație a ajuns la concluzia că reclamantul nu avea un document de identitate, deși Ambasada Afganistanului a eliberat un document de călătorie pentru el la 20 februarie 2011 (a se vedea paragraful 22 și lit. (v) a paragrafului 27). Dar cel mai surprinzător este faptul că Serviciul de Migrație al Ucrainei a indicat faptul eliberării documentului în același ordin din 9 martie 2011, în care, ulterior, a concluzionat că reclamantul nu avea un document de identitate (a se vedea, pentru comparație, lit. (iii) și (v) ale paragrafului 27).
În plus, nu este contestat faptul că Serviciul de Migrație al Ucrainei a comunicat reclamantului ordinul său doar după începerea pregătirii pentru transportul reclamantului la aeroport în scopul expulzării sale, cu trei zile înainte de expulzarea efectivă în Afganistan, iar toate aceste trei zile le-a petrecut pe drum (a se vedea paragrafele 28 și 31). Întrucât reclamantul nu avea avocat, aceasta însemna că, practic, nu avea posibilitatea de a contesta acest ordin în instanțele naționale.
Deși chestiunea amenințării potențiale în țara de origine a fost examinată de instanța națională care a dispus expulzarea reclamantului, se pare că instanța a făcut referire la o sursă învechită de informații despre țara de origine și a ajuns la concluzia nemotivată că în Afganistan nu s-au săvârșit infracțiuni împotriva acestei persoane (a se vedea paragraful 19). Deși această evaluare a precedat examinarea cererii reclamantului de acordare a statutului de refugiat, se pare că aceasta a fost singura încercare de a analiza pe fond existența amenințării despre care acesta a susținut.
Aceste deficiențe au avut caracter procedural. Dacă autoritățile ucrainene ar fi efectuat o evaluare corespunzătoare a cererii reclamantului de acordare a statutului de refugiat, ar fi putut foarte bine să ajungă la concluzia că versiunea sa privind amenințarea relelor tratamente față de el în Afganistan era neconvingătoare, de exemplu, având în vedere că reclamantul nu a susținut că nu ar avea posibilitatea de a găsi un adăpost alternativ în interiorul țării, ceea ce, în cele din urmă, a făcut cu succes (a se vedea paragraful 32), sau din cauza faptului că versiunea sa asupra evenimentelor nu le-a inspirat încredere. Ulterior, o asemenea concluzie s-ar fi confirmat prin faptul că, efectiv, reclamantul nu a suferit până în prezent niciun rău tratament în Afganistan (a se vedea hotărârea în cauza Cruz Varas și alții c. Suediei, din 20 martie 1991, pct. 76 și 79, seria A nr. 201; decizia privind admisibilitatea în cauza Al-Moayad c. Germaniei, cererea nr. 35865/03, pct. 67, 20 februarie 2007, și hotărârea în cauza A.S. c. Franței, cererea nr. 46240/15, pct. 62-64, 19 aprilie 2018).
Cu toate acestea, autoritățile naționale erau cele care trebuiau să verifice temeinicia afirmațiilor reclamantului (a se vedea hotărârea în cauza Jabari c. Turciei, cererea nr. 40035/98, pct. 40, CEDO 2000-VIII).
Prin urmare, Ucraina a încălcat aspectul procedural al art. 3 din Convenție în legătură cu faptul că, înainte de returnarea reclamantului, autoritățile ucrainene nu au examinat, într-un mod compatibil cu cerințele jurisprudenței Curții, afirmațiile reclamantului privind temerea de a deveni în Afganistan victima persecuției.
Având în vedere considerentele care au condus la concluzia privind încălcarea în prezenta cauză a art. 3 din Convenție, Curtea nu observă nimic care să justifice examinarea separată a acelorași fapte din perspectiva art. 13 din Convenție (a se vedea, de exemplu, hotărârile în cauzele M.D. și M.A. c. Belgiei, cererea nr. 58689/12, pct. 70, 19 ianuarie 2016, și Amerkhanov c. Rusiei, cererea nr. 16026/12, pct. 59, 5 iunie 2018).
PRESUPUSA ÎNCĂLCARE DE CĂTRE UCRAINA A ART. 5 § 1 DIN CONVENȚIE
132. Reclamantul s-a plâns că reținerea sa în Ucraina constituia o încălcare a art. 5 § 1 din Convenție, partea relevantă a acestuia prevăzând: „1. Orice persoană are dreptul la libertate și la siguranță. Nimeni nu poate fi lipsit de libertatea sa, cu excepția următoarelor cazuri și potrivit căilor legale: ... (f) dacă este vorba despre arestarea sau detenția legală a unei persoane pentru a o împiedica să pătrundă în mod ilegal pe teritoriu sau împotriva căreia se află în curs o procedură de expulzare ori de extrădare.”
Reclamantul a susținut că autoritățile statale nu au examinat alternative la reținerea sa și nu au desfășurat procedura deportării sale cu diligența cuvenită: identificarea sa de către Ambasada Afganistanului nu s-a efectuat decât la 20 februarie 2011, după luni de la luarea sa în detenție (a se vedea paragrafele 12-22).
Guvernul Ucrainei nu a prezentat observații.
Curtea nu este convinsă de argumentele reclamantului. Înainte de a adopta hotărârea privind reținerea reclamantului, instanța națională a examinat factorii caracteristici cauzei sale și a ajuns la concluzia privind necesitatea reținerii sale (a se vedea paragraful 18). În mod similar, nimic nu indică existența unor astfel de întârzieri în procedură care să dovedească faptul că autoritățile statale nu au desfășurat procedura de expulzare a reclamantului cu diligența cuvenită.
Prin urmare, această parte a cererii este vădit nefondată și trebuie respinsă în temeiul art. 35 § 3 lit. (a) și § 4 din Convenție.
PRESUPUSELE ÎNCĂLCĂRI DE CĂTRE UCRAINA ALE ART. 5 §§ 2 ȘI 4 DIN CONVENȚIE
137. Reclamantul s-a plâns, de asemenea, că, în Ucraina, cu încălcarea art. 5 § 2 din Convenție, nu a fost informat cu privire la temeiurile reținerii sale, iar procedura privind reținerea sa a fost desfășurată cu încălcarea art. 5 § 4 din Convenție. Această din urmă dispoziție prevede: „4. Orice persoană lipsită de libertate prin arestare sau detenție are dreptul să introducă recurs în fața unui tribunal, pentru ca acesta să se pronunțe într-un termen scurt asupra legalității detenției sale și să dispună eliberarea sa dacă detenția este ilegală.” Argumentele părților
Reclamantul a reiterat versiunea evenimentelor expusă la paragraful 20. Acesta a susținut că nu a fost informat cu privire la temeiurile reținerii în Ucraina într-o limbă pe care o înțelegea. Întrucât niciun interpret sau avocat nu a fost implicat în procedura în fața Tribunalului Administrativ Districtual Transcarpatic, care, la 13 octombrie 2010, a dispus reținerea sa (a se vedea paragraful 18), iar reclamantul nu a fost informat cu privire la hotărârea instanței într-o limbă pe care o înțelegea, acesta nu a avut posibilitatea să o conteste.
Guvernul Ucrainei nu a prezentat observații. Aprecierea Curții Admisibilitatea
Curtea constată că această parte a cererii nu este vădit nefondată în sensul art. 35 § 3 lit. (a) din Convenție. De asemenea, observă că aceasta nu este inadmisibilă pentru niciun alt motiv. Prin urmare, trebuie declarată admisibilă. Pe fond
Guvernul Ucrainei nu a prezentat Curții niciun document al autorităților naționale care să respingă versiunea evenimentelor a reclamantului (a se vedea paragraful 20) și să demonstreze că, în realitate, acesta a fost informat într-o limbă pe care o înțelegea cu privire la temeiurile legale ale reținerii sale în Ucraina și la procedura privind reținerea sa. De asemenea, nu a furnizat niciun document care să dovedească explicarea drepturilor sale legate de aceasta și renunțarea efectivă a acestuia la ele. Prin urmare, Curtea nu are temeiuri să respingă afirmațiile reclamantului.
În plus, singurul document al autorităților naționale aflat la dispoziția Curții – hotărârea instanței din 13 octombrie 2010 privind expulzarea și reținerea reclamantului (a se vedea paragraful 18) – confirmă aceste afirmații. Instanța a precizat că reclamantul a renunțat la dreptul său de a fi prezent personal și a adoptat hotărârea privind expulzarea și reținerea sa, dar această hotărâre nu conține informații despre participarea la procedură a unui interpret sau a unui avocat. De asemenea, nimic din aceasta nu indică explicarea drepturilor reclamantului într-o limbă pe care o înțelegea.
În plus, este important că afirmațiile reclamantului sunt confirmate de raportul CPT privind accesul limitat la asistență juridică și traducere în centrele de reținere temporară ale Serviciului de Stat de Grăniceri al Ucrainei, unde, la acel moment, era ținut reclamantul (a se vedea paragraful 39).
Prin urmare, Ucraina a încălcat art. 5 §§ 2 și 4 din Convenție. PRETINSA ÎMPIEDICARE DE CĂTRE UCRAINA A DREPTULUI RECLAMANTULUI LA O CERERE INDIVIDUALĂ
Reclamantul s-a plâns că autoritățile ucrainene au refuzat reprezentantului unui ONG obținerea accesului la reclamant, împiedicând astfel reclamantul să prezinte Curții o cerere de aplicare a unei măsuri provizorii (a se vedea paragraful 29). Acesta s-a întemeiat pe art. 34 din Convenție, care prevede: „Curtea poate fi sesizată cu o cerere de către orice persoană fizică, organizație neguvernamentală sau grup de particulari care se pretind victime ale unei încălcări de către una dintre înaltele părți contractante a drepturilor recunoscute în Convenție sau în protocoalele sale. Înaltele părți contractante se angajează să nu împiedice prin nicio măsură exercițiul eficace al acestui drept.”
Curtea constată că afirmațiile reclamantului în acest sens nu sunt susținute de nicio probă și sunt expuse în termeni destul de neclari.
Prin urmare, Curtea consideră că Ucraina și-a îndeplinit obligațiile în temeiul art. 34 din Convenție.
APLICAREA ART. 41 DIN CONVENȚIE
148. Articolul 41 din Convenție prevede: „În cazul în care Curtea declară că a avut loc o încălcare a Convenției sau a protocoalelor sale și dacă dreptul intern al înaltei părți contractante nu permite decât o înlăturare incompletă a consecințelor acestei încălcări, Curtea acordă părții lezate, dacă este cazul, o satisfacție echitabilă.” Prejudiciu
Reclamantul a solicitat 10.000 euro cu titlu de despăgubire pentru prejudiciul moral.
Guvernul Slovaciei a precizat că reclamantul nu a precizat căruia stat i-a adresat pretențiile sale. În orice caz, Guvernul Slovaciei a considerat pretenția nejustificată și vădit excesivă. Guvernul Ucrainei nu a prezentat comentarii.
Având în vedere că încălcarea art. 3 din Convenție constatată în prezenta cauză are caracter procedural, Curtea acordă reclamantului 2.300 euro cu titlu de despăgubire pentru prejudiciul moral, sumă pe care trebuie să o plătească Ucraina. Dobânzi moratorii
Curtea consideră oportun ca rata dobânzii moratorii să se întemeieze pe rata dobânzii facilității de împrumut marginal a Băncii Centrale Europene, la care se vor adăuga trei puncte procentuale. PENTRU ACESTE MOTIVE, CURTEA, ÎN UNANIMITATE, Declară inadmisibile plângerile împotriva Slovaciei; Declară admisibile plângerile împotriva Ucrainei în temeiul art. 3 și 13 din Convenție în legătură cu returnarea reclamantului în Afganistan, precum și în temeiul art. 5 §§ 2 și 4 din Convenție, iar restul plângerilor din cererea împotriva Ucrainei – inadmisibile; Hotărăște că Ucraina a încălcat aspectul procedural al art. 3 din Convenție în legătură cu examinarea necorespunzătoare de către autoritățile ucrainene a afirmațiilor reclamantului privind temerea de a deveni victima persecuției în Afganistan înainte de returnarea sa acolo; Hotărăște că nu este necesar să se examineze separat plângerea reclamantului împotriva Ucrainei în temeiul art. 13 din Convenție coroborat cu art. 3 din Convenție; Hotărăște că Ucraina a încălcat art. 5 §§ 2 și 4 din Convenție; Hotărăște că Ucraina și-a îndeplinit obligațiile în temeiul art. 34 din Convenție; Hotărăște că: (a) În termen de trei luni de la data la care această hotărâre devine definitivă în conformitate cu art. 44 § 2 din Convenție, Ucraina trebuie să plătească reclamantului 2.300 (două mii trei sute) euro, plus orice impozit ce ar putea fi datorat, cu titlu de despăgubire pentru prejudiciul moral; (b) de la expirarea termenului de trei luni sus-menționat și până la efectuarea plății, asupra acestei sume se va aplica o dobândă simplă (simple interest) la o rată egală cu rata dobânzii facilității de împrumut marginal a Băncii Centrale Europene aplicabilă pe perioada de neplată, la care se vor adăuga trei puncte procentuale; Respinge restul pretențiilor reclamantului privind satisfacția echitabilă. Redactată în limba engleză și comunicată în scris la 11 iunie 2020, în conformitate cu art. 77 §§ 2 și 3 din Regulamentul Curții. Claudia Westerdiek Síofra O’Leary Grefier Președinte
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «М.С. ПРОТИ СЛОВАЧЧИНИ ТА УКРАЇНИ»
(CASE OF M.S. v. SLOVAKIA AND UKRAINE) (Заява № 17189/11) РІШЕННЯ Ст. 3 • Видворення (Україна) • Неврахування українськими органами влади перед видворенням побоювань заявника щодо його можливого переслідування в Афганістані • Зосередження на формальних підставах для відмови у наданні статусу біженця • Суперечливі висновки стосовно документу, що посвідчував його особу, та ідентифікації країни його походження • Заявнику було повідомлено про постанову лише після перевезення до аеропорту за три дні до видворення • Невмотивований висновок національного суду у постанові про видворення, зроблений на підставі розгляду застарілої інформації щодо існування потенційної загрози в Афганістані Пп. 2 та 4 Ст.
5 (Україна) • Заявник не був поінформований зрозумілою для нього мовою про правові підстави його затримання та про провадження щодо його затримання • Відсутність перекладача чи захисника під час судового розгляду Ст. 34 (Україна) • Органи державної влади дотрималися зобов’язання не перешкоджати здійсненню права на подання заяви СТРАСБУРГ 11 червня 2020 року ОСТАТОЧНЕ 11.09.2020 Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням. У справі «М.С.
проти Словаччини та України» Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли: Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary) , Голова, Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska) , Йонко Грозєв (Yonko Grozev) , Олена Полачкова (Alena Poláčková) , Лятіф Гусейнов (Lәtif Hüseynov) , Ладо Чантурія (Lado Chanturia) , Аня Сайбер-Фор (Anja Seibert-Fohr) , судді, та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції, З огляду на: заяву, яку 16 березня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин Афганістану, пан М.С.
(далі – заявник); рішення повідомити Уряди Словацької Республіки та України про скарги, наведені у пункті 1, та вилучити з реєстру справ і визнати решту скарг у заяві неприйнятними; рішення Голови секції дозволити Управлінню Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців і словацькій НУО «Ліга прав людини» взяти участь у письмовому провадженні (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 2 Правила 44 Регламенту Суду); рішення про нерозголошення відомостей про особу заявника; після обговорення за зачиненими дверима 17 березня 2020 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день: ВСТУП 1. Заявник скаржився, що словацькі органи влади, затримавши його після перетину кордону з боку України, не поінформували його про причини затримання, що у порушило пункт 2 статті 5 Конвенції.
Згодом вони повернули заявника до України, де його тримали під вартою в неналежних умовах усупереч його стверджуваному статусу неповнолітньої особи, що було порушенням статті 3 Конвенції. Він не мав можливості ефективно брати участь у провадженні щодо його затримання та зрештою був повернутий до Афганістану за відсутності здійснення належної оцінки небезпеки, яка йому там загрожувала, що було порушенням статті 3, пунктів 1, 2 та 4 статті 5 та статті 13 Конвенції. Насамкінець, він стверджував за статтею 34 Конвенції, що в Україні представнику НУО було відмовлено в доступі до заявника, що перешкодило заявнику подати до Суду заяву про застосування тимчасового заходу. ФАКТИ 2. Заявник проживає в Афганістані.
Його представляв пан А Максимов, юрист, який практикує у м. Київ і на момент подання заяви працював в офісі Товариства допомоги єврейським іммігрантам (далі – ХІАС) в Україні. 3. Уряд Словацької Республіки представляв його Урядовий агент, пані М. Пірошикова. Уряд України представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина. 4 . Заявник стверджував, що народився у 1993 або 1994 році, тоді як органи державної влади Словаччини та України задокументували дату його народження як 14 січня 1992 року (див. пункти 9, 18 і 26). На підтримку свого твердження разом із формуляром заяви заявник подав до Суду фотокопію афганського документа, що посвідчує особу, мовою оригіналу та розміром 6 на 7 см, а також його «неофіційний переклад» англійською мовою, зроблений захисником з офісу ХІАС в Україні.
Згідно з перекладом у полі документа «Дата народження та вік» зазначено «вік 8 років у 2002 році». Заявник також надав Суду фотографію, яка, на його думку, доводила, що він виглядав як підліток. ПОДІЇ в Афганістані та поїздка заявника до Словаччини 5. До виїзду з Афганістану заявник проживав у провінції Кундуз на півночі країни. 6. Згідно з твердженнями заявника його батько співпрацював з Управлінням національної безпеки Афганістану. Приблизно в 2005 році після затримання наркоторговців батька вбили невідомі люди, можливо пов’язані з талібами. У 2010 році дядько заявника по материнській лінії отримав лист з погрозами. Заявник не знав точний зміст листа, але його дядько стверджував, що заявнику «також загрожувала небезпека, пов’язана з убивством його батька», та організував його виїзд з країни.
7 . Також згідно з твердженнями заявника у травні 2010 року контрабандисти доставили заявника до Таджикистану, де він перетнув кордон зі своїм паспортом. Згодом контрабандисти забрали у нього паспорт. Потім заявник поїхав до Киргизстану, Казахстану та Росії. Він перебував у м. Москва протягом одного місяця, а згодом, на початку липня 2010 року, в’їхав до України. Заявник проживав у м. Київ упродовж трьох місяців. Під час подорожі до України заявника супроводжував його зять (чоловік його сестри). В Україні заявник та його зять розділилися. Через три дні після заявника зять зміг виїхати до Словаччини, поїхати до Іспанії і там звернутися з проханням про надання притулку. 8 . 23 вересня 2010 року о 16 год.
10 хв. словацька прикордонна поліція затримала заявника разом із трьома іншими громадянами Афганістану під час незаконного перетину кордону Словаччини. Він не мав жодних документів, що посвідчували особу. 9 . Згідно з наданими Урядом Словаччини документами того ж дня о 19 год. 25 хв. працівники прикордонної поліції опитали заявника з метою встановлення його особи та з’ясування обставин, за яких він вчинив злочин, пов’язаний з незаконним в’їздом і перебуванням на території Словаччини. Здійснювався переклад зі словацької на англійську мову. Пан Зазай, вочевидь, член групи афганців, з якими заявник перетнув кордон, здійснював переклад з англійської мови на мову пушту. Дата народження заявника була вказана як 14 січня 1992 року.
Заявник розповів працівникам поліції, що хотів поїхати до Західної Європи, жити та працювати там, і зазначив, що не просив про притулок у Словаччині. 10. Документ з опитуванням був підписаний працівником поліції та перекладачем зі словацької на англійську мову, але не заявником чи паном Зазаєм. Уряд Словаччини стверджував, що заявника просили підписати протокол, але він відмовився без будь-яких пояснень. На противагу два інші члени групи заявника аналогічні документи підписали. 11 . 24 вересня 2010 року було прийнято рішення про видворення заявника. Також йому заборонили в’їзд до Словаччини на п’ять років. Заявнику було надано переклад керівних принципів щодо видворення з коротким викладом відповідного словацького законодавства та процедур, пов’язаних з видворенням іноземців, мовою пушту.
Згідно з твердженнями Уряду Словаччини рішення про видворення було перекладено мовою пушту. Наданий Урядом документ написаний здебільшого мовою пушту. Частини, що містили загальні правила та цитати із законодавства, були наведені цією мовою, а певні конкретні деталі цієї справи, такі як дата та країна призначення, Україна, – словацькою. 12 . 24 вересня 2010 року о 14 год. 00 хв. заявника передали українським органам влади. 13 . Заявник стверджував, що протягом його перебування у Словаччині йому не було забезпечено переклад чи надано інформацію про процедуру надання притулку у Словаччині, а також він не мав доступу до захисника. Оскільки заявник не розмовляв жодною європейською мовою, він намагався попросити притулку через співвітчизника-афганця, який трохи розмовляв французькою.
Проте посадові особи Словаччини жодним чином не відреагували. Незважаючи на зусилля заявника поговорити з ними та сказати їм, що він був неповнолітнім, його дату народження записали як 14 січня 1992 року. Вони не надали йому письмового рішення про його повернення до України та не роз’яснили порядок оскарження. Повернення ДО УКРАЇНИ ТА затримання ТАМ 14 . 24 вересня 2010 року після видворення до України заявника було поміщено до пункту тимчасового тримання прикордонної служби у м. Чоп. Заявник стверджував, що через інших афганських затриманих, які розмовляли російською мовою, повідомив охоронцю, якого вважав наглядачем, що йому було чотирнадцять років. Він також стверджував, що повідомив представнику НУО «Карітас» про те, що був неповнолітнім і бажав подати заяву про надання статусу біженця, і представник організації «Карітас» передав цю інформацію працівникам прикордонної служби, однак жодних дій вжито не було.
15 . Згідно з твердженнями заявника умови тримання його під вартою у пункті тимчасового тримання у м. Чоп були незадовільними. Камери були переповнені. Іноді затриманим не забезпечувалися щоденні прогулянки і «доводилося шуміти, щоб їм дозволили одногодинну прогулянку». 16. У незазначену дату Чопський прикордонний загін Державної прикордонної служби України (далі – ДПСУ) ухвалив рішення про добровільне видворення заявника за межі України. 17. У незазначену дату ДПСУ звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом про примусове видворення заявника за межі України та його затримання до видворення. Відповідно до постанови суду (див. пункт 18) заявник погодився із позовними вимогами ДПСУ.
Також згідно з постановою суду 01 жовтня 2010 року ДПСУ та заявник звернулися до суду з проханням про розгляд справи без їхньої участі в порядку письмового провадження. 18 . 13 жовтня 2010 року суд задовольнив позов і постановив видворити заявника за межі України та затримати його до видворення. Суд зазначив, що заявник народився 14 січня 1992 року. Він встановив, що заявник незаконно в’їхав на територію України, не мав коштів для добровільного виїзду та родичів на території України, а також незаконно перетнув кордон (зі Словаччиною). На думку суду, це доводило, що він навряд чи виконав би рішення про добровільний виїзд з країни. 19 . Суд також посилався на публікацію Верховного комісара ООН у справах біженців (далі – УВКБ ООН) «Збірник інформації по країнах походження і юридичних матеріалів для використання в процедурі визначення статусу біженця УВКБ ООН», опубліковану в лютому 2008 року, вочевидь, в перекладі українською мовою.
Суду не була надана ця публікація. Згідно з твердженнями окружного суду у публікації було вказано, що «Афганістан не був країною, де вчиняються злочини проти осіб». Тому він дійшов висновку, що у випадку повернення до Афганістану життю заявника нічого не загрожуватиме. Суд зауважив, що заявник не звертався із заявою про надання статусу біженця та не бажав просити притулку в Україні. 20 . Згідно з твердженнями заявника йому не було відомо про розгляд справи, він не мав захисника і не розумів своїх прав під час провадження у суді. Заявник підписав документ про відмову від права бути присутнім у суді, не розуміючи його змісту. Заявнику не було вручено постанову суду та не роз’яснено порядок її оскарження.
Тому він пропустив десятиденний строк для оскарження (див. відповідне положення національного законодавства в пункті 37). 21 . 14 жовтня 2010 року заявника перевели з пункту тимчасового тримання прикордонної служби до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства у Волинській області, який на той момент підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ України. Заявник стверджував, що після приїзду туди він сказав черговому працівнику, що йому було чотирнадцять років. Працівник нібито повідомив про це керівництво установи, але жодних дій вжито не було. 22 . 20 лютого 2011 року Посольство Афганістану у м. Київ провело телефонну розмову із заявником і 22 лютого 2011 року видало йому проїзний документ, в якому дата його народження була вказана як 14 січня 1992 року.
Звернення із заявою про надання статусу біженця В УКРАЇНІ 23 . 19 жовтня 2010 року заявник разом із трьома іншими афганцями взяв участь у консультації з юристом НУО, місцевим партнером Міжнародної організації з міграції. Один з афганців здійснював переклад. Було надано інформацію про те, як звернутися із заявою про надання статусу біженця. Заявник не заперечував проведення цієї консультації, але стверджував, що не пам’ятав її. 24 . 23 лютого 2011 року заявник звернувся із заявою про надання йому статусу біженця в Україні. Обґрунтовуючи свою заяву, він стверджував, що у випадку повернення до Афганістану його «одразу вб’ють». 25 . 02 березня 2011 року працівник відділу Міграційної служби України у Волинській області (далі – обласний орган міграційної служби) провів співбесіду із заявником щодо його заяви про надання статусу біженця.
Заявник стверджував, що в Афганістані він проживав у м. Кундуз, навчався та жив за рахунок дядька по материнській лінії. На запитання, що спонукало його виїхати із Афганістану, він відповів, що його батька вбили таліби чотири роки тому, а згодом таліби почали йому погрожувати. Дядько отримав аркуш паперу, зміст якого був заявнику невідомий, і сказав, що заявник мусив виїхати із країни. Після цього дядько отримав проїзні документи для нього, з якими заявник без проблем виїхав з Афганістану. Потім заявника запитали про країну призначення і він відповів, що бажав потрапити до Лондона, де проживала його сестра. Він пояснив, що їхав з Афганістану до Таджикистану з паспортом і візою, але згодом контрабандисти їх забрали.
Він також зазначив, що приїхав до України з Росії та поїхав на кордон зі Словаччиною через м. Київ. Він не звертався по допомогу в Україні, оскільки контрабандисти обіцяли доставити його до Лондона, де проживала його сестра. 26 . В анкету на підставі тієї самої співбесіди було внесено відповіді заявника на низку стандартних запитань щодо відомостей про його особу, попередні події та походження. Зокрема у ній було вказано, що заявник народився 14 січня 1992 року, а його рідною мовою була мова дарі, і він також розмовляв мовою пушту. 27 . 09 березня 2011 р. обласний орган міграційної служби підготував наказ про відмову у наданні заявнику статусу біженця (див. пункти 34 та 35 щодо опису двох етапів процедури надання притулку в Україні).
Обласний орган міграційної служби встановив, що: (i) факти, на яких ґрунтувалася його заява, були явно необґрунтованими, оскільки він не підпадав під визначення «біженець», передбачене статтею 1 Закону України «Про біженців» (див.
пункт 33); (ii) оскільки заявник не був членом жодної політичної, громадської чи військової організації і не був причетний до будь-яких інцидентів із застосуванням фізичного насильства, пов’язаних з расовою, національною, релігійною приналежністю чи політичними поглядами, він не міг вважатися біженцем відповідно до Конвенції «Про статус біженців»; (iii) надання заявнику країною походження проїзного документа, свідчило, що він користувався захистом у своїй країні походження, і це означало, що відповідно до пункту E статті 1 Конвенції «Про статус біженців» ця Конвенція до нього не застосовувалася; (iv) заявник не звертався із заявами про надання статусу біженця під час поїздки через Таджикистан, Росію чи Україну, а зробив це лише після передачі його зі Словаччини до України.
Це свідчило, що він не мав наміру отримати притулок в Україні, а бажав потрапити до Сполученого Королівства, де проживала його сестра; (v) оскільки заявник не мав жодних документів, що посвідчують особу, ідентифікувати його особу чи країну походження було неможливо. Видворення до Афганістану 28 . Згідно з твердженнями заявника 11 березня 2011 року під час підготовки його видворення до Афганістану його перевели до м. Мукачево, Україна, де заявнику повідомили про наказ Міграційної служби України від 09 березня 2011 року. 29 . Згідно з твердженнями заявника у суботу, 12 березня 2011 року, НУО-партнер УВКБ ООН намагалася зв’язатися з ним та іншими громадянами Афганістану, яких мали видворити, для надання їм правової допомоги.
Однак у доступі до них було відмовлено, що перешкодило заявнику подати до Суду заяву про застосування тимчасового заходу відповідно до Правила 39 Регламенту Суду. 30. Того ж дня заявника посадили на поїзд до м. Київ. 31 . 14 березня 2011 року заявника було видворено до м. Кабул. 32 . Заявник стверджував, що приблизно через три тижні після видворення до Афганістану невідомі люди шукали його в його будинку і залишили йому лист з погрозами. Його мати організувала його виїзд із м. Кундуз до м. Мазарі-Шаріф і м. Кабул. З того часу він змушений часто змінювати своє місце проживання, остерігаючись людей, які вбили його батька, та постійно їздити між м. Мазарі-Шаріф і м. Кабул.
ВІДПОВІДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА та практика Відповідне національне законодавство україни Закон України «Про біженців» від 21 червня 2001 року (чинний на момент подій) 33 . Стаття 1 визначала «біженця» як: «...особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань …» 34 . Статті 12 – 14 та 16 Закону України передбачали двоетапну процедуру надання статусу біженця: етап прийняття заяви та етап розгляду заяви по суті.
Обласні органи міграційної служби відповідали за попередній розгляд заяв про надання статусу біженця та ухвалювали рішення щодо їх прийнятності. У разі ухваленні рішення про оформлення документів обласний орган міграційної служби починав розгляд справи та готував висновок щодо суті заяви Державному комітету у справах національностей та релігій. Згодом Комітет приймав остаточне рішення про надання або відмову у наданні статусу біженця. Особи, які зверталися за наданням статусу біженця, могли оскаржити рішення обласного органу міграційної служби до Комітету або до суду. Звернення зі скаргою було підставою для реєстрації тимчасового проживання заявника в Україні. 35 . Стаття 12 передбачала, що розгляд заяви про надання статусу біженця починався зі співбесіди мовою, зрозумілою для особи, яка звернулася за наданням статусу біженця, із залученням перекладача в разі потреби.
Рішення про відмову в оформленні документів приймалося, якщо заявник не відповідав визначенню біженця, передбаченому статтею 1 Закону України (див. пункт 33), або якщо заява носила характер зловживання: ґрунтувалася на недійсному посвідченні особи або була подана особою, попередня заява якої була залишена без задоволення, а обставини не змінилися. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 04 лютого 1994 року (чинний на момент подій) 36. Стаття 32 Закону України встановлювала порядок видворення іноземців та осіб без громадянства з України. У ній було перераховано підстави для примусового видворення, у тому числі серйозне порушення законодавства щодо іноземців та осіб без громадянства, а також передбачено можливість тримання іноземців та осіб без громадянства у пунктах тимчасового перебування на період, необхідний для підготовки їх видворення, і строк такого тримання не мав перевищувати шість місяців.
Кодекс адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року (у редакції, чинній на момент подій) 37 . Відповідно до статті 186 Кодексу апеляційна скарга мала бути подана протягом десяти днів з дня проголошення постанови. Якщо постанова приймалася у письмовому провадженні, то апеляційну скаргу необхідно було подати протягом десяти днів з моменту отримання заявником копії постанови.
Міжнародне право Угода між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб 38. Відповідні частини Угоди, яка набрала чинності 01 січня 2010 року, передбачають: Стаття 3 Реадмісія громадян третіх країн та осіб без громадянства «1. Запитувана держава на запит Запитуючої держави та без будь-яких інших формальностей, крім тих, що передбачені цією Угодою, приймає на свою територію громадян третіх країн чи осіб без громадянства, які не виконують чинних умов стосовно в’їзду на територію Запитуючої держави або перебування на ній або припинили виконувати такі умови, якщо надано докази …, що такі особи: ... (a) незаконно в’їхали на територію держав-членів безпосередньо з території України або на територію України безпосередньо з території держав-членів;» міжнародні матеріали щодо ситуації у словаччині та україні Європейський Комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – КЗК) 39 . У відповідних частинах доповіді КЗК від 2007 року (CPT/Inf (2009) 15), опублікованій 19 травня 2009 року, зазначено: « A. Установи, що перебувають у підпорядкуванні Державної прикордонної служби України ... 39. Щодо доступу до захисника, то він обмежувався візитами безоплатних юристів НУО, які допомагали іноземцям подавати заяви про надання статусу біженця та роз’яснювали їм інформацію про відповідні правові процедури.
Однак делегація була стурбована, дізнавшись, що у м. Чоп юристи НУО мали обмежений доступ до затриманих (наприклад, вони могли зустрітися лише з особами, імена яких вони вже знали). Слід також зазначити, що надання юридичних консультацій ускладнювалося через відсутність перекладачів у пунктах тимчасового тримання Державної прикордонної служби України (див. також пункт 41)… 40. Делегація зазначила, що багато іноземців не були достатньою мірою обізнані про їхній правовий статус, застосовну до них процедуру та їхні права (у тому числі право звертатися зі скаргами). Правила внутрішнього розпорядку, які висіли у пунктах тримання, як правило, були лише українською мовою. Також були наявні певні інші інформаційні матеріали (наприклад, Закон України «Про біженців»), але лише французькою чи російською мовами; працівники Державної прикордонної служби України зазначили, що у них закінчилися матеріали іншими мовами.
Позитивним аспектом було залучення НУО на підставі угоди з Державною прикордонною службою України для допомоги та інформування іноземців. Проте надання допомоги затриманим іноземцям зовнішніми установами не звільняє державу від відповідальності за надання інформації та допомоги таким затриманим. Основна скарга затриманих іноземців полягала у відсутності інформації щодо ходу розгляду їхніх справ і тривалості перебування їх під вартою. Ця невизначеність суттєво погіршувала умови тримання під вартою і призводила до напруженості. Зроблені під час візиту спостереження свідчать, що працівники Державної прикордонної служби України мають приділяти більше уваги цим проблемам. 41. Щодо забезпечення перекладом, то деякі затримані іноземці скаржилися, що після їхнього затримання їх просили підписати документи українською мовою без роз’яснення їхнього змісту.
Навіть у випадку здійснення перекладу надана інформація була, як стверджувалося, не завжди зрозумілою. Делегацію повідомили про брак місцевих перекладачів, які говорили б менш поширеними мовами; для подолання цієї проблеми планувалося створити умови для здійснення дистанційного перекладу з головних регіональних управлінь.» Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (далі – УВКБ ООН) 40 . У відповідних частинах позиції УВКБ ООН щодо ситуації з притулком в Україні у контексті повернення шукачів притулку від жовтня 2007 року зазначено: «13. Відповідно до Закону України «Про біженців» обласні органи міграційної служби відповідають за розгляд первинних заяв про надання статусу біженця та можуть ухвалювати рішення щодо прийнятності.
Якщо обласний орган міграційної служби вирішить почати оформлення документів, він розгляне справу по суті і направить висновок [Державному комітету України у справах національностей та релігій]. Згодом ДКНР ухвалює рішення у справі. ДКНР може погодитися із висновком обласного органу міграційної служби або застосувати інший підхід. Особи, які шукають притулку, можуть оскаржити негативне рішення обласного органу міграційної служби або до ДКНР, або до суду… 31. Щодо якості процедури надання статусу біженця , то однією з головних проблем у сфері регулювання надання притулку в Україні (як зазначено у пункті 13) було постійне реформування органів з питань надання притулку, зокрема центрального виконавчого органу, які реорганізовувалися різними урядами.
У березні 2007 року на підставі постанови Кабінету Міністрів (№ 201) Державний комітет у справах національностей та релігій (раніше Державний комітет України у справах національностей та міграції) став уповноваженим центральним органом виконавчої влади, який займався питаннями надання притулку. Його діяльність спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем’єр-міністра України… 42. Щодо стандартів перебування, то ні особи, які шукають притулку, ні біженці не мають належного доступу до державного житла, фінансової допомоги або працевлаштування. Відповідно до статті 20 Закону України «Про біженців» право на отримання фінансової допомоги та житла мають лише особи, яким було надано статус біженця.
В Україні існує лише один діючий пункт тимчасового перебування для осіб, які шукають притулку, та біженців. Його місткість складає 250 місць. Відповідно до статті 7 Закону України «Про біженців» обласні органи міграційної служби повинні визначати місце для тимчасового проживання біженців та осіб, які шукають притулку, та загалом сприяти наданню їм житла. Проте на практиці обласні органи міграційної служби не можуть надавати такі послуги. Натомість біженці та особи, які шукають притулку, мають винаймати житло у приватних власників. Оскільки вони «іноземці», з них вимагають набагато більшу орендну плату, ніж з громадян. Орендна плата за приватне житло, особливо у містах, є великою і продовжує зростати.
У результаті багато біженців вимушені витрачати майже весь свій дохід на оплату проживання. Багато осіб стають бездомними або живуть у неналежних умовах, ризикуючи своїм фізичним і психологічним здоров’ям… 46. Загальна ситуація мотивує деяких осіб, які шукають притулку, спробувати виїхати у пошуках кращого захисту в іншій країні. Їх часто затримують за спробу незаконного перетину західного кордону України. Тому кількість затримань збільшується. Хоча протягом останніх років умови тримання покращилися, вони все ще незадовільні через постійно зростаючу кількість нелегальних мігрантів і труднощі, з якими стикається держава у зв’язку зі збільшенням їхньої чисельності. Осіб, які шукають притулку, тримають разом з іншими іноземцями і вони перебувають під вартою протягом тривалих періодів часу.
Такий вид адміністративного затримання може становити собою відмову у праві на пошук притулку… 52… УВКБ ООН радить державам утримуватися від повернення громадян третіх країн, які шукають притулку, до України, оскільки наразі не можна гарантувати, що відповідним особам: а) буде дозволений повторний в’їзд до країни, б) вони матимуть доступ до справедливої та ефективної процедури надання статусу біженця; в) що поводження з ними відповідатиме міжнародним стандартам стосовно біженців, або d) що вони матимуть ефективний захист від видворення.» Організація «Х’юман Райтс Вотч» 41 . У звіті на 124 сторінках, опублікованому в грудні 2010 року під назвою «Пастка на прикордонні: Поводження з мігрантами та шукачами притулку в Україні», організація «Х’юман Райтс Вотч» (далі – ХРВ) виклала результати своїх досліджень досвіду мігрантів та осіб, що шукають притулку, після їхнього повернення до України з Угорщини та Словаччини.
42 . Згідно зі звітом більшість із п’ятдесяти опитаних осіб, яких повернули в Україну зі Словаччини чи Угорщини, сказали, що після прибуття до Словаччини чи Угорщини вони просили про надання притулку, але їхні прохання були проігноровані, а їх самих було швидко вислано назад до України. 43 . У звіті висловлено жаль у зв’язку з тим, що у грудні 2009 року Міністерство внутрішніх справ Словаччини скасувало угоду з УВКБ ООН і організацією «Ліга з прав людини», на підставі якої з 2007 року юристам НУО дозволялося слідкувати за процедурою повернення на кордоні. 44 . Щодо затримання осіб, які шукають притулку в Україні, у звіті зазначено, що багато із раніше вказаних ХРВ проблем були вирішені. Зокрема, покращилися побутові умови в пунктах, всі установи, відвідані ХРВ у 2010 році, виглядали чистими та добре впорядкованими, і жоден не був переповнений.
Більшість опитаних у таких установах не мали жодних скарг на негігієнічні умови чи переповненість. Проте колишні затримані пункту тимчасового тримання у м. Чоп зазначили, що установа іноді була переповнена. Найбільше скарг було щодо їжі, як її якості, так і кількості, а також відсутності доступу до послуг юристів, телефону, Інтернету та телебачення. ХРВ також зазначила, що залишалися невирішеними певні інші проблеми: зокрема з доступом до процедури надання статусу біженця; затриманням дітей; розміщенням разом дітей та дорослих; корупцією та загалом із непропорційним використанням тримання мігрантів під вартою. 45 . Згідно зі звітом затримані в Україні мігранти не мали послідовного, гарантованого доступу до судді чи іншого органу державної влади.
Також у них не було доступу до юриста для оскарження тримання їх під вартою. Крім того, здебільшого не проводилася індивідуальна оцінка необхідності тримання мігрантів чи осіб, які шукають притулку, під вартою. ВІДПОВІДНІ МіЖДУНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ ЩОДО ситуації В АФГАНІСТАНІ 46 . У відповідних частинах Методичних рекомендацій УВКБ ООН з оцінювання потреб у міжнародному захисті осіб, які шукають притулку, з Афганістану, опублікованих 17 грудня 2010 року зазначено: « I. Вступ ... УВКБ ООН вважає, що стосовно осіб, які входять до зазначених далі груп, необхідний особливо ретельний розгляд можливих загроз. До переліку груп ризику, який не обов’язково є вичерпним, входять: (i) особи, пов’язані з Урядом Афганістану, або ті, хто надають їм підтримку, чи вважаються такими, що надають її...
З огляду на погіршення рівня безпеки в окремих регіонах країни і зростання кількості потерпілих серед цивільного населення УВКБ ООН вважає, що ситуацію у провінціях Гільменд, Кандагар, Кунар, а також місцями у провінціях Газні і Хост можна охарактеризувати як ситуацію загального насильства. Так, афганці, що шукають притулку та раніше проживали у цих регіонах, можуть потребувати міжнародного захисту, у тому числі додаткових форм захисту, із застосуванням більш широких критеріїв міжнародного захисту. Крім того, з урахуванням нестійкого характеру конфлікту, який постійно змінюється, кожна заява про надання притулку від афганця, який стверджує, що втік від загального насильства з інших частин Афганістану, має підлягати ретельній оцінці з огляду на подані заявником докази та інші актуальні та достовірні відомості про його колишнє місці проживання.
Така оцінка обов’язково вимагатиме встановлення, чи існувала ситуація загального насильства в колишньому місці проживання заявника на момент ухвалення рішення про надання йому притулку. Загалом УВКБ ООН вважає втечу всередині країни розумною альтернативою, якщо в місці потенційного переміщення біженцю можуть надати захист його родичі, громада або плем’я. Чоловіки без родини та батьки з дітьми можуть за певних обставин утримувати себе самі без допомоги рідних або громади в міській або напівміській місцевості з розвиненою інфраструктурою і під ефективним контролем Уряду. Однак навіть з урахуванням розпаду традиційної соціальної структури суспільства через десятиліття війни, масових потоків біженців і зростання внутрішньої міграції до міст, кожну заяву слід розглядати в індивідуальному порядку…
III. Відповідність критеріям міжнародного захисту ... A. Потенційні групи ризику 1. Особи, пов’язані з урядом, або які вважаться такими, що надають підтримку уряду й міжнародному співтовариству, зокрема Міжнародним силам сприяння безпеці (ISAF) Збройні антиурядові формування ведуть безперервну систематичну кампанію проти цивільних осіб, пов’язаних з Урядом Афганістану або міжнародним співтовариством, або тих, хто вважаються такими, що надають їм підтримку, особливо в зонах активних дій повстанських угруповань… Більшість скоєних озброєними антиурядовими формуваннями цілеспрямованих нападів на цивільних осіб відбувається в контрольованих цими групами зонах. Водночас зросла кількість вбивств і страт цивільних осіб у тих регіонах країни, які раніше вважалися більш безпечними.
У південно-східних і центральних провінціях кількість вбивств і страт, здійснених у 2010 році, ймовірно, озброєними антиурядовими формуваннями, помітно зросла в порівнянні з 2009 роком. Кількість таких цілеспрямованих нападів різко зросла у провінціях південного регіону, зокрема у Кандагарі, де таліби проводять систематичну та цілеспрямовану кампанію вбивств з початку 2010 року. З червня до середини вересня 2010 року реєструвалось у середньому 21 вбивство на тиждень (порівняно із сімома на тиждень протягом того самого періоду 2009 року), переважно у південних і південно-східних районах.
УВКБ ООН вважає, що особи, пов’язані з Урядом Афганістану або міжнародним співтовариством, або ті, хто надають їм підтримку, чи вважаються такими, зокрема посадові особи Уряду, прихильні до Уряду племінні й релігійні лідери, судді, вчителі та робітники, зайняті на об’єктах будівництва/реконструкції, можуть, залежно від індивідуальних обставин справи, перебувати у небезпеці через їхні (приписувані їм) політичні погляди, особливо у зонах, в яких діють або які контролюють збройні антиурядові формування… B. Відповідність критеріям розширеного міжнародного захисту, у тому числі додаткових форм захисту ... 1. Потерпілі серед цивільного населення ... У першому півріччі 2010 року від атак терористів-смертників померли 183 цивільні особи, з них більше половини – у південному регіоні; що на 20 відсотків більше у порівнянні з аналогічним періодом 2009 року.
Хоча в першому півріччі 2010 року озброєні антиурядові угруповання нападали, здебільшого, на військові об’єкти, проте в місцях проживання цивільного населення, у тому числі на дорогах, якими користуються мирні жителі, поблизу урядових будівель, готелів, на багатолюдних ринках і в торгових кварталах, – вони також використовували підриви СВУ та атаки терористів-смертників. Незважаючи на роботи з розмінування та знищення боєприпасів, які ведуться постійно протягом останнього десятиліття, та на неухильне зниження кількості загиблих через них афганців, у середньому за місяць від вибуху мін і кинутих боєприпасів помирають та отримують поранення 42 особи, переважна більшість з яких – діти.
Окрім того, мінні поля, на яких гинуть і калічаться люди, заважають вести нормальний спосіб життя, перегороджуючи їм доступ до орних земель, води, медичної допомоги та освіти.256 Проведений УВКБ ООН детальний аналіз зафіксованих випадків втрат серед цивільного населення за період з 01 липня 2010 року до 08 жовтня 2010 року свідчить, що провінції Гільменд і Кандагар у південному регіоні і Кундуз – в північно-східному регіоні найбільше страждають від хаотичного насилля, пов’язаного з конфліктом… 3. Переміщення, спричинені конфліктом, і добровільні повернення Зростання насилля і погіршення ситуації у сфері безпеки в деяких районах Афганістану внаслідок бойових дій між антиурядовими угрупованнями і проурядовими військами, як і раніше є причиною масових переміщень населення.
Кількість внутрішньо переміщених осіб через конфлікт продовжує зростати, і подібні переміщення головним чином відбуваються у південному і західному регіонах Афганістану... Поряд з помітним зростанням масштабів переміщення населення з причин, пов’язаних з конфліктом в Афганістані, слід зазначити і про зростання кількості тих, хто добровільно повернувся на батьківщину, особливо з Пакистану та Ірану. За період з березня до жовтня 2010 року на батьківщину повернулися понад 100 000 афганців, удвічі більше, ніж за аналогічний період 2009 року. Причин повернення декілька: (i) відчуття того, що ситуація у сфері безпеки у деяких провінціях покращилася; (іі) економічні фактори та (іii) посилення невпевненості у своїй безпеці, а також стихійні лиха у місцях попереднього проживання у Пакистані.
Хоча тисячі афганців уже повернулися до місць свого постійного проживання, приблизно третина від загальної кількості ВПО наразі проживає у стихійних поселеннях або зонах населених пунктів Афганістану. Окремі поселення ВПО розташовуються у провінціях Нангархар, Лагман і Кунар, де ситуація далека від стабільності, і все ще високий рівень втрат серед цивільного населення та інцидентів у сфері безпеки. Слід зазначити, що у багатьох випадках повернення афганців відбувається через погіршення умов їхнього життя за межами країни, а не через істотне покращення ситуації у сфері безпеки та прав людини у самому Афганістані.» ПРАВО СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ статтей 3 ТА 13 Конвенції словаччиною 47. Заявник скаржився, що не забезпечивши йому належний переклад і правову допомогу, словацькі органи влади позбавили його можливості просити про притулок, вони повернули його до України, де йому загрожувало примусове видворення до Афганістану, і дійсно його туди видворили.
Він посилався на статті 3 та 13 Конвенції, які передбачають: Стаття 3 «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.» Стаття 13 «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.» Доводи сторін Уряд Словаччини 48 . Уряд стверджував, що хоча в наданому заявником афганському документі, що посвідчує особу ( tazkira ), було зазначено «вік 8 років у 2002 році», Уряд сумнівався в достовірності документа та його перекладі англійською мовою, підготовленому організацією, в якій працював захисник заявника.
Уряд вказав на невідповідність розміру наданого заявником документа та розміру оригінальних афганських документів цього типу. Крім того, зміст оригінального документа був нерозбірливим, і тому перевірити, чи дійсно він належав заявнику, було неможливо. 49. На думку Уряду, від заявника вимагалося обґрунтувати свої твердження щодо віку переконливими доказами, чого він не зробив. З його доводів незрозуміло, якою була дата його народження. 50 . Заявник заявив працівникам прикордонної поліції Словаччини, що народився 14 січня 1992 року. Тому ніщо не свідчило, що він був неповнолітнім без супроводу, і потреби у подальшій перевірці не було. Якби він стверджував, що був неповнолітнім, його ситуація розглядалася б відповідно до усталеної процедури стостовно таких неповнолітніх.
51 . Відповідно до усталеної процедури працівники поліції мали негайно передати дітей-мігрантів без супроводу до служби захисту дітей. На момент подій їхні твердження про те, що вони були неповнолітніми, приймалися на віру, оскільки не існувало системи медичної перевірки віку. Остання була введена в дію лише згодом, для запобігання зловживанню системою торговцями людьми. 52 . Щодо національних засобів юридичного захисту Уряд стверджував, що протягом п’ятнадцяти днів заявник міг звернутися зі скаргою на рішення про видворення до органу влади вищого рівня, хоча згідно із чинним на той момент законодавством таке оскарження не мало зупиняючої дії. Будь-яке рішення у цьому провадженні згодом підлягало б судовому перегляду.
Хоча клопотання про судовий перегляд не мало автоматичної зупиняючої дії, існувала можливість звернення до суду з клопотанням про зупинення здійснення видворення. Іншою можливістю було подання конституційної скарги до Конституційного суду Словацької Республіки та звернення до суду з клопотанням про зупинення здійснення видворення. Проте заявник не скористався жодним із цих засобів юридичного захисту. 53. У будь-якому випадку наявність ефективного засобу юридичного захисту вимагалася лише у випадку подання заявником небезпідставної скарги на порушення його конвенційних прав, якої він не подав, оскільки його скарга за статтею 3 Конвенції була явно необґрунтованою. 54. Твердження заявника про відсутність перекладу були неправдиві, оскільки насправді йому було забезпечено переклад зі словацької на англійську мову та з англійської на мову пушту.
55. У словацьких органах влади заявник не висував жодних тверджень, що йому загрожувало жорстоке поводження в Афганістані. На підтримку цих тверджень у Суді він посилався лише на публікації про загальну ситуацію в Афганістані та ситуацію стосовно дітей, хоча у словацьких органах влади він ніколи не стверджував, що був неповнолітнім. 56. Звіти, на які посилався заявник, або були датовані трьома роками до його повернення або періодом після нього (див. пункти 40 і 41). Таким чином, словацькі органи влади не могли вважатися обізнаними про які-небудь проблеми. До того ж навіть у випадку існування в Україні певних проблем, їх не можна було порівняти з ситуацією у Греції та Угорщині, які раніше критикувалася УВКБ ООН і Судом.
57. Установу у м. Чоп регулярно відвідували такі органи, як Міжнародна організація з міграції, УВКБ ООН. 58. На відміну від розглянутих раніше Судом справ, заявника не видворили за Дублінською системою. Він також не висловлював наміру шукати притулку в Словаччині, а органи державної влади не могли передбачити, що він звернеться із заявою про надання статусу біженця в Україні. Фактично, перш ніж це зробити він чекав п’ять місяців після перевезення його до України. 59. Якби заявник дійсно звернувся з клопотанням про надання притулку у Словаччині, як він стверджував, його клопотання було б задокументовано. Уряд навів статистику щодо цього: у 2010 році 495 осіб незаконно перетнули кордон, з них 100 – громадяни Афганістану.
Шістдесят сім людей просили притулку, десять з них були громадянами Афганістану. 60. Крім того, Україна була державою-членом Ради Європи, і як Судом, так і в його практиці визнавалася презумпція, що держави-члени дотримуватимуться своїх міжнародних зобов’язань. 61. Посилаючись на доводи організації «Ліга прав людини» (див. пункти 66 – 69), Уряд вказав, що вони не здійснювали моніторинг кордону протягом відповідного періоду, а їхні матеріали ґрунтувалися виключно на неперевірених твердженнях іноземних громадян. Їхні звинувачення щодо проблеми з організацією перекладу також нічим не підтверджувались. До того ж у звіті ХРВ за 2010 рік визнавалось, що держава досягла прогресу у цій сфері та зіткнулася з об’єктивними труднощами внаслідок відсутності в Словаччині перекладачів на деякі мови.
У будь-якому випадку фактично переклад на мову пушту заявнику було забезпечено. Хоча ХРВ опублікувала у своєму звіті висловлювання іноземців про те, що словацька прикордонна поліція не допомагала їм у доступі до процедури надання притулку, незважаючи на їхні прохання, жодного документально підтвердженого випадку такої ситуації наведено не було. Заявник 62. У відповідь на зауваження Уряду Словаччини щодо афганського документа, який підтверджував його вік, заявник зазначив, що не був зобов’язаний обґрунтовувати свої твердження про вік переконливими доказами. Він міг усно повідомити словацьким органам влади про свій вік, якби йому було надано доступ до перекладача. 63. Хоча він виглядав як підліток, словацька прикордонна поліція не надала йому перекладача.
Він повторив свої твердження, викладені у пункті 13. Він вважав, що Уряд мусив провести оцінку віку за участю захисника та перекладача. 64. Таким чином, дії словацьких органів влади уможливили видворенням заявника до Афганістану. Треті сторони, які вступили у справу УВКБ ООН 65 . УВКБ ООН зазначило про існування загрози з боку талібів для тих, хто підтримував Уряд Афганістану, зокрема на півдні та південному сході країни (див. пункт 46). Воно посилалося на положення, що регулюють поводження з особами, які шукають притулку, та неповнолітніми без супроводу у Словаччині, а також на звіт організації «Х’юман Райтс Вотч», в якому стверджувалося про відсутність доступу до інформації щодо процедури надання притулку і про незабезпечення перекладу мовою, зрозумілою для особи, яка шукає притулку (див.
пункти 41 – 45). Організація «Ліга прав людини» 66 . Третя сторона, яка вступила у справу, пояснила, що з 2007 року вона здійснює моніторинг на словацько-українському кордоні на підставі меморандуму про взаєморозуміння з Бюро Прикордонної поліції та поліції у справах іноземців Словацької Республіки. Оскільки ця співпраця була обмеженою у 2009 – 2012 роках, третя сторона, яка вступила у справу, не отримувала інформацію про затримання громадян третіх країн і не могла перевіряти матеріали окремих справ, якщо тільки їй не надавалася довіреність, підписана відповідними особами. Так було лише у справах певних громадян третіх країн, яких повернули до України. У 2010 році було проведено п’ятдесят п’ять моніторингових візитів до усіх відповідних підрозділів прикордонного контролю на словацько-українському кордоні, і перевірено 240 особових справ.
Однак через обмежений доступ та співпрацю не всі справи щодо затримання іноземних громадян у 2010 році були перевірені. 67. Третя сторона, яка вступила у справу, повідомила про перевірену нею у 2010 році справу афганця, якого повернули до України. Відповідно до матеріалів справи переклад був наданий зі словацької на англійську мови, а потім членом групи афганців на перську мову, але підписи перекладачів зі словацької на англійську мови та з англійської на перську мови були відсутні, що викликало сумніви щодо дотримання належної процедури. У всіх тридцяти трьох випадках повернення іноземців до України, перевірених у 2010 році, іноземці зазначали, що усно висловлювали словацьким органам влади намір шукати притулку у Словаччині.
Це не підтверджувалося вивченими документами словацьких органів влади, а в деяких випадках у матеріалах містилися чіткі заяви іноземців про їхнє небажання клопотати про надання притулку. Водночас у деяких перевірених справах були допущені процесуальні помилки, які могли призвести до опитування осіб без забезпечення їх належним перекладом. У таких випадках достовірність документів очевидно викликала сумніви. Низка іноземців, яких повернули до України, повідомили про ненадання інформації щодо процедури отримання притулку у Словаччині та про проблеми зі здійсненням перекладу. Зокрема, такі скарги висловлювалися громадянами Афганістану та Сомалі. 68. Під час моніторингу було виявлено низку випадків, коли член групи затриманих іноземних громадян здійснював переклад для інших членів групи їхньою мовою після того, як працівники поліції перекладали зі словацької на англійську або російську мови.
Третя сторона, яка вступила у справу, висловила застереження щодо незалежності та компетентності таких перекладачів і належності процедури, використаної для їхнього призначення. 69 . Третя сторона, яка вступила у справу, по суті, подала ті самі доводи щодо процедури, застосовної на той момент до дітей-мігрантів без супроводу, що й Уряд (див. пункт 51). Оцінка Суду Встановлення фактів щодо віку заявника 70. Сторони не дійшли згоди щодо віку заявника. Заявник стверджував, що він народився у 1993 або 1994 році, і тому у вересні 2010 року, коли його затримали у Словаччині та повернули до України, йому було щонайбільше сімнадцять років (див. пункт 4). На противагу, Уряд наполягав на правильності своїх записів, які згідно з його твердженнями ґрунтувалися на заявах самого заявника, що він народився 14 січня 1992 року і, таким чином, на момент подій йому було вісімнадцять років.
71. Суд зазначає, що національні органи влади Словаччини та України, а також Посольство Афганістану у м. Київ послідовно документували дату народження заявника як 14 січня 1992 року (див. пункти 9, 22 та 26). 72. Єдиними елементами у матеріалах, які згідно з твердженнями заявника суперечать цим записам, є фотографія заявника, яка нібито доводить, що у 2011 році він виглядав як підліток, та його афганський документ, що посвідчує особу. 73. Однак вказівки, коли і де була зроблена ця фотографія, відсутні. 74. Стосовно афганського документа, що посвідчує особу, Уряд Словаччини висловив сумніви щодо достовірності такого документу та наданого заявником його перекладу (див. пункт 48). Як правильно вказав Уряд, подана заявником копія документа, що посвідчує особу, була малою, а текст оригіналу вбачається нечитабельним.
До того ж формат копії не відповідав формату оригінальних документів такого типу, і це свідчить, що з якоїсь причини заявник надав суттєво зменшену у розмірі копію документа, внаслідок чого текст став нерозбірливим. 75. Заявник не пояснив це і не спробував розвіяти сумніви Уряду. Він також не стверджував, що надати більш розбірливу копію того чи іншого документа, який підтвердив би його вік, йому заважали які-небудь конкретні обставини. Це особливо дивно, враховуючи, що до подання ним відповіді на зауваження Уряду Словаччини (04 липня 2017 року) минуло більше ніж шість років після його видворення до Афганістану, і на той момент він точно досяг повноліття.
76. Оскільки копія, яка згідно з твердженнями заявника була копією документу, що посвідчував його особу, становила єдиний офіційний документ, який нібито підтверджував вік заявника як неповнолітнього на момент подій та суперечив усім іншим документам у справі, складеним трьома різними державами, у тому числі країною його походження, від заявника вимагалася відповідь на висловлене Урядом Словаччини застереження. 77. Навіть якби Суд погодився із твердженнями заявника, що він не повідомив словацьким органам влади свій вік через труднощі з перекладом, заявник не вказав на наявність таких труднощів під час його розмови з представниками Посольства Афганістану чи під час його співбесіди у зв’язку з наданням притулку в Україні, після яких дата його народження була задокументована як 14 січня 1992 року (див.
пункти 22 та 26). 78. Насамкінець, існує суперечність у власних доводах заявника: згідно з його версією він сказав українським органам влади, що йому було чотирнадцять років, тоді як у Суді він стверджував, що на момент подій йому виповнилося шістнадцять чи сімнадцять років (див. для порівняння пункти 4, 14 і 21). Він не пояснив цю суперечність. 79. За таких обставин Суд доходить висновку, що заявник не надав йому переконливих доказів, які б змусили Суд відійти від фактологічних висновків, зроблених національними органами влади щодо його віку (див. відповідні принципи у рішенні у справі «С., В. та А. проти Данії» [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC], заява № 35553/12 та 2 інші заяви, пункт 154, від 22 жовтня 2018 року).
Прийнятність 80. Насамперед Суд зазначає, що Уряд можна розуміти як такий, що намагається довести невичерпання заявником певних доступних йому національних засобів юридичного захисту (див. пункт 52). Однак Суд не вважає за необхідне розглядати ці аргументи, оскільки скарги заявника у будь-якому випадку є неприйнятними з таких підстав. 81. Уряд Словаччини надав Суду стенограму опитування, проведеного працівниками прикордонної поліції із заявником (див. пункт 9). Відповідно до стенограми був здійснений переклад зі словацької на англійську мови; а потім з англійської мови на мову пушту, вочевидь, іншим афганським мігрантом, затриманим разом із заявником. Хоча заявник критикував належність здійснення перекладу, ніщо не свідчить, що за тих обставин він був настільки неналежним, щоб призвести до відмови заявнику в доступі до процедури надання притулку, якби він прагнув отримати доступ до такої процедури.
82. Згідно із документами заявник поінформував словацькі органи влади про свою подорож з Афганістану до Словаччини та свій намір поїхати до Західної Європи. Він стверджував, що не хотів просити притулку у Словаччині. У зв’язку з цим документи словацьких органів влади узгоджуються з подальшими твердженнями заявника, висловленими українським органам влади та наведеними у формулярі заяви, поданої до цього Суду, що заявник та його зять мали намір поїхати до Західної Європи і зять фактично зробив це через декілька днів після того, як заявник прибув до Словаччини (див. пункти 7 і 25). Складені словацькими органами влади документи також підтверджуються поведінкою заявника на кордоні: не оскаржується, що заявник намагався нелегально перетнути територію Словаччини, а не відкрито прийшов до прикордонного пункту пропуску з проханням про надання притулку (див.
для порівняння рішення у справі «М.А. та інші проти Литви» (M.A. and Others v. Lithuania) , заява № 59793/17, пункт 107, від 11 грудня 2018 року). 83. Крім того, саме документи словацьких органів влади, а не доводи заявника у цьому Суді, підтверджуються його подальшою поведінкою в Україні: навіть якби Суд погодився з твердженнями заявника, що його перша спроба попросити притулку була відхилена українськими посадовими особами (див. пункт 14), заявник не оскаржував, що 19 жовтня 2010 року брав участь у консультації стосовно процедури надання притулку в Україні. Однак він не звертався із заявою про надання йому статусу біженця до 23 лютого 2011 року, наступного дня після видачі посольством Афганістану для нього проїзних документів (див.
пункти 22 – 24). 84. На відміну від документів словацьких органів влади, які є точними та підтверджуються іншими аспектами справи, версія заявника щодо його взаємодії зі словацькими органами влади є доволі нечіткою. Він просто стверджував, що намагався попросити про надання притулку через співвітчизника-афганця, який трохи розмовляв французькою мовою (див. пункт 13). Проте він не вказав суть свого прохання, а також кому саме, коли і в якому контексті його адресував. Він не зазначив імені співвітчизника-афганця, який нібито намагався перекласти його слова, і не надав показання цього перекладача. Заявник також не спростував присутності в його групі мігрантів особи, яка володіла англійською мовою, як було вказано у документах словацьких органів влади.
Він не пояснив, чому не спробував попросити притулку через нього з огляду на забезпечення словацькими органами влади перекладу зі словацької на англійську мови, а не, вочевидь, зі словацької на французьку. 85. Не стверджувалося, що на момент подій в Афганістані, зокрема у провінції Кундуз, існувала така ситуація загального насилля (див. пункт 46 та рішення у справі «Хуссейні проти Швеції» (Husseini v. Sweden) , заява № 10611/09, пункти 95 – 99, від 13 жовтня 2011 року), яка сама собою могла викликати занепокоєння щодо безпечного повернення туди заявника у випадку його непрямого видворення до Афганістану після повернення в Україну. Скарга заявника, що його життю загрожувала небезпека в Афганістані, ґрунтувалася на особистих обставинах.
Тому він мав надати цю інформацію органам державної влади (див. рішення у справі «Джей.K. та інші проти Швеції» [ВП] (J.K. and Others v. Sweden) [GC], заява № 59166/12, пункт 96, від 23 серпня 2016 року). Ніщо не свідчить, що якби він так зробив, його заява не була би прийнята та розглянута, наприклад, у зв’язку з надто суворим застосуванням словацькими органами влади презумпції, що Україна була безпечною третьою країною (див. в якості протилежного прикладу рішення у справі «Іліас та Ахмед проти Угорщина» [ВП] (Ilias and Ahmed v. Hungary) [GC], заява № 47287/15, пункт 163, від 21 листопада 2019 року). 86. До того ж у словацьких органів влади не було підстав проявляти пильність щодо будь-якої ситуації систематичного порушення прав мігрантів, з якою в Україні міг зіткнутися заявник (див.
в якості протилежного прикладу рішення у справі «Хірсі Джамаа та інші проти Італії» [ВП] (Hirsi Jamaa and Others v. Italy) [GC], заява № 27765/09, пукти 131 – 133, ЄСПЛ 2012 та згадане рішення у справі «М.А. та інші проти Литви» (M.A. and Others v. Lithuania) , пункт 113). 87. УВКБ ООН не вказало, що її позиція 2007 року, в якій було висловлено застереження щодо повернення осіб до України, залишалася актуальною у 2010 році (див. пункти 40 і 65). До того ж ця позиція стосувалася осіб, які шукали притулку. Із зазначених причин словацькі органи державної влади не вважали, що заявник підпадав під цю категорію. Оскільки він не звернувся з проханням про надання притулку, органи державної влади не були зобов’язані перевіряти, чи матиме він ефективний доступ до української системи надання притулку (див.
в якості протилежного прикладу згадане рішення у справі «Іліас та Ахмед проти Угорщина» (Ilias and Ahmed v. Hungary) , пункти 134 – 137, в якому було встановлено характер такого зобов’язання щодо осіб, які шукають притулку). 88. Насамкінець, словацькі органи влади не піддали заявника жодному підвищеному ризику, спонукаючи його незаконно повернутися до України (див. для порівняння та в якості протилежного прикладу згадане рішення у справі «Іліас та Ахмед проти Угорщина» (Ilias and Ahmed v. Hungary) , пункти 161 і 163), а передали його українським органам влади в рамках усталеного процесу реадмісії. 89. Загалом Суд не може встановити за необхідним критерієм доведеності, що заявник довів до відома словацьких органів влади своє особисте занепокоєння щодо ризику повернення до України чи Афганістану, хоча мав можливість це зробити (див.
в якості протилежного прикладу, наприклад, рішення у справі «Шаріфі та інші проти Італії та Греції» (Sharifi and Others v. Italy and Greece) , заява № 16643/09, пункт 242, від 21 жовтня 2014 року). Також з огляду на свій висновок щодо віку заявника Суд не переконаний, що заявник, правдивість показань якого також ставилася під сумнів, подав небезпідставну скаргу про порушення Словаччиною статті 3 Конвенції. 90. Суд пам’ятає про занепокоєння третіх сторін, які вступили у справу, щодо організації доступу до системи надання притулку на словацько-українському кордоні (див.
пункти 42, 43 та 65 – 69). Однак він наголошує на усталеному принципі своєї практики, згідно з яким завдання Суду полягає не у перевірці відповідного законодавства і практики abstracto , а у визначенні, чи призвів до порушення Конвенції спосіб, в який воно застосовувалось до заявника або впливало на нього (див., mutatis mutandis , рішення у справі «Фернандес де Олівейра проти Португалії» [ВП] (Fernandes de Oliveira v. Portugal) [GC], заява № 78103/14, пункт 107, від 31 січня 2019 року та див. для порівняння ухвалу щодо прийнятності у справі «Н.Д. та Н.Т. проти Іспанії» (N.D. and N.T. v. Spain) , заяви № 8675/15 та № 8697/15, пункт 15, від 07 липня 2015 року). 91. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
92. За відсутності небезпідставної скарги за статтею 3 Конвенції скарга заявника за статтею 13 Конвенції має бути відхилена як несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ Словаччиною пункту 2 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ 93. Заявник скаржився, що у Словаччині його не поінформували про підстави його затримання. Він посилався на пункт 2 статті 5 Конвенції, яка передбачає: «2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.» Доводи сторін 94. Заявник стверджував, що словацькі органи влади проігнорували той факт, що він був неповнолітнім, і не забезпечили йому доступ до перекладача та захисника.
95. Уряд послався на послідовність подій, викладену у пунктах 8 – 12. Він наголосив, що «жодних заходів примусу до заявника не застосовувалося». Зокрема, 23 вересня 2010 року о 19 год. 25 хв. заявника допитали працівники прикордонної поліції для встановлення його особи та обставин, за яких він вчинив злочин, пов’язаний з незаконним в’їздом на територію Словаччини, злочин, який він об’єктивно вчинив. Заявник стверджував, що мав намір поїхати до Західної Європи і не бажав просити притулок у Словаччині. Він також відмовився підписувати протокол, не вказавши причини. Уряд стверджував, що «жодного іншого [прикладу] позбавлення заявника його особистої свободи на території Словацької Республіки, наприклад, у формі арешту, не було».
Наступного дня, 24 вересня 2010 року, було ухвалено рішення про адміністративне видворення, на підставі якого заявнику також заборонявся в’їзд до Словаччини на строк п’ять років. Рішення було перекладено мовою пушту. Заявнику було надано переклад мовою пушту керівних принципів щодо видворення з коротким викладом відповідного словацького законодавства та процедур щодо видворення іноземців. Керівні принципи також включали пояснення про доступний засіб юридичного захисту щодо видворення. 96. Заявник перебував під юрисдикцією Словаччини з 19 год. 25 хв. 23 вересня 2010 року до 14 год. 00 хв. наступного дня. Протягом цього періоду його опитали та пояснили йому причини тримання під вартою. Заявника вислухали і вирішили його видворити.
Його поінформували про підстави затримання та надали роз’яснення щодо доступних йому засобів юридичного захисту. Оцінка Суду 97. Принципи практики Суду щодо застосування статті 5 Конвенції стосовно тримання іноземних громадян у прикордонних зонах викладені у згаданому рішенні у справі «Іліас та Ахмед проти Угорщини» (Ilias and Ahmed v. Hungary) , пункти 211 – 217). 98. У пункті 2 статті 5 встановлено елементарну гарантію: будь-яка затримана особа повинна знати, чому її позбавляють свободи.
Це положення є невід’ємною частиною процедури захисту, передбаченої статтею 5 Конвенції: кожній затриманій особі має бути повідомлено простою, непрофесійною, зрозумілою для неї мовою про основні юридичні та фактичні підстави позбавлення її свободи, щоб вона мала можливість звернутися до суду з оскарженням його законності відповідно до пункту 4. Хоча ця інформація повинна бути повідомлена «негайно», вона не має повідомлятися у повному обсязі працівником, який здійснює затримання, у момент такого затримання. Чи були достатнім зміст і належною оперативність надання інформації, слід оцінювати у кожній конкретній справі, виходячи з її особливостей (див. рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 115, від 15 грудня 2016 року).
Обмеження у часі, обумовлене поняттям оперативності, буде дотримано, якщо причини затримання повідомлятимуться протягом декількох годин після затримання (див. рішення у справі «М.А. проти Кіпру» ( M.A. v. Cyprus) , заява № 41872/10, пункт 228, ЄСПЛ 2013 (витяги). 99. З огляду на зазначений висновок щодо скарги заявника за пунктом 2 статті 5 Конвенції Суд продовжить розгляд, презумуючи, що у Словаччині заявника було позбавлено свободи, і таким чином стаття 5 Конвенції була застосовною. 100. Суд не вбачає жодних підстав сумніватися, що заявник знав, що в’їхав на територію Словаччини незаконно, і тому йому також було відомо про фактичні підстави для його затримання у Словаччині. 101. Щодо законних підстав, то заявник перебував під контролем словацьких органів влади близько двадцяти двох годин (див.
пункти 8 і 12). Враховуючи відносно короткий строк та очевидний характер контексту видворення, Суд вважає, що інформація, повідомлена заявнику 23 вересня 2010 року під час опитування (з перекладом зі словацької на англійську мови та з англійської на мову пушту), яке відбулося протягом чотирьох годин після його затримання, у поєднанні з письмовою інформацією, наданою йому наступного дня, 24 вересня 2010 року, (див. пункти 8 – 11), за цих обставин була достатньою (див., наприклад, згадане рішення у справі «M.A. проти Кіпру» (M.A. v. Cyprus) , пункти 233 – 235). 102. Суд повторює, що пункт 2 статті 5 Конвенції не вимагає, щоб затримана особа була поінформована у письмовій або в будь-якій іншій конкретній формі.
Причини можуть бути повідомлені або зрозумілі під час опитування або допиту після затримання (там само, пункт 229). Коли особа затримується з метою екстрадиції чи депортації, надана інформація може бути ще меншою (там само, пункт 230). Зокрема, пункт 2 статті 5 Конвенції не вимагає посилатися на такі деталі, як конкретні положення законодавства, що дозволяють затримання (див. «Сусо Муса проти Мальти» (Suso Musa v. Malta) , заява № 42337/12, пункт 116, від 23 липня 2013 року). 103. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ у зв’язку з умовами тримання в україні 104. У своєму формулярі заяви заявник скаржився, що умови тримання його під вартою в Україні були неналежними, і це було порушенням статті 3 Конвенції.
Він описав умови тримання під вартою у формулюваннях, наведених у пункті 15. 105. Уряд України не надав жодних зауважень щодо цієї скарги. 106. Суд нагадує, що інформація про побутові умови тримання під вартою знаходиться у розпорядженні національних органів влади. Отже, у заявників можуть виникнути певні труднощі в отриманні доказів для обґрунтування скарги у зв’язку з цим. Однак у таких справах від заявників можна очікувати подання принаймні детального викладу оскаржуваних фактів і надання максимально можливою мірою певних доказів для підтвердження своїх скарг (див., наприклад, рішення у справі «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine) , заява № 32362/02, пункт 45, від 20 травня 2010 року).
107 . Заявник не надав детального опису умов тримання його під вартою в установі у м. Чоп (див. для порівняння, наприклад, рішення у справі «Ілдані проти Грузії» (Ildani v. Georgia) , заява № 65391/09, пункт 27, від 23 квітня 2013 року, ухвалу щодо прийнятності у справі «Устюгов проти України» (Ustyugov v. Ukraine) , заява № 251/04, від 01 вересня 2015 року та рішення у справі «Сторі та інші проти Мальти» (Story and Others v. Malta) , заява № 56854/13 та 2 інші заяви, пункт 110, від 29 жовтня 2015 року). Хоча заявник вказав про переповненість, він не зміг надати такі деталі, як приблизна площа кімнати, в якій він тримався, чи кількість людей, які перебували там разом з ним (див. пункт 15). Прогалини у версії заявника не можуть бути доповнені відповідними міжнародними звітами, які не містять вичерпної інформації щодо цього (див.
пункт 44). 108 . Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції. СТВЕРДЖУВАНі ПОРУШЕННЯ Україною СТАТТей 3 та 13 КОНВЕНЦІЇ у зв’язку з оцінкою загрози, пов’язаної з поверненням заявника до афганістану 109. Заявник скаржився, що належним чином не оцінивши загрозу можливого жорстокого поводження із ним в Афганістані та видворивши його туди, Україна порушила статті 3 та 13 Конвенції.
Останнє положення передбачає: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.» Доводи сторін 110. Заявник стверджував, що українські органи влади належним чином не розглянули загрозу, пов’язану з його повернення до Афганістану, у тому числі в контексті розгляду його заяви про надання статусу біженця, і зробили все можливе у межах своїх повноважень для якнайшвидшого видворення його до Афганістану. Вони проігнорували твердження заявника, що в Афганістані він опиниться у небезпеці. 111. Уряд України не надав жодних зауважень.
Оцінка Уряду Прийнятність 112. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною. Суть (a) Відповідні загальні принципи 113. Суд повторює, що згідно з усталеними нормами міжнародного права та зобов’язаннями за міжнародними договорами, у тому числі за Конвенцією, Договірні держави мають право регулювати питання в’їзду, проживання та вислання іноземців. Проте видворення іноземця Договірною державою може призвести до порушення питання за статтею 3 Конвенції, і, таким чином, стосуватися відповідальності цієї держави за Конвенцією, якщо буде доведено наявність суттєвих підстав вважати, що у випадку депортації у країні призначення відповідній особі загрожуватиме поводження, заборонене статтею 3 Конвенції.
За таких обставин зі статті 3 Конвенції випливає обов’язок не видавати відповідну особу такій державі (див. рішення у справі «Ф.Г. проти Швеції» [ВП] (F.G. v. Sweden) [GC], заява № 43611/11, пункт 111, від 23 березня 2016 року). 114. У справах про видворення осіб, які шукають притулку, Суд не розглядає фактичні заяви про надання притулку або не перевіряє, як держави виконують свої зобов’язання за Женевською конвенцією щодо статусу біженців. Головним питанням для нього є наявність ефективних гарантій, які захищають заявника від свавільного прямого чи опосередкованого видворення до країни, з якої він утік. Відповідно до статті 1 Конвенції основна відповідальність за забезпечення та дотримання гарантованих прав і свобод покладається на національні органи влади.
Таким чином, механізм подання скарги до Суду є субсидіарним щодо національних систем захисту прав людини. Цей субсидіарний характер сформульовано у статті 13 та пункті 1 статті 35 Конвенції. Суд має переконатися, що оцінка, здійснена органами влади Договірної держави, була належною та достатньо підтвердженою як національними документами, так і документами з інших надійних та об’єктивних джерел, таких як, наприклад, інші Договірні або треті держави, установи ООН та авторитетні неурядові організації (там само, пункт 117). 115. Стосовно тягаря доведення, то в принципі заявник повинен надати докази, здатні довести існування вагомих підстав вважати, що у випадку здійснення оскаржуваного заходу йому загрожуватиме поводження, заборонене статтею 3 Конвенції, і якщо такі докази були надані, Уряд мусить розвіяти будь-які сумніви, які у зв’язку з цим виникли.
Для визначення, чи існує загроза жорстокого поводження, Суд має дослідити передбачувані наслідки видачі заявника до запитуючої країни з огляду на загальну ситуацію там та його особисті обставини. Якщо доступні джерела описують загальну ситуацію, то конкретні висловлювання заявника в кожній окремій справі мають підтверджуватися іншими доказами.
У справах, в яких заявник стверджує, що є членом групи, яка систематично піддається практиці жорстокого поводження, Суд вважає, що захист статті 3 Конвенції починає діяти, коли заявник у випадку необхідності підтверджує на підставі зазначених джерел наявність обґрунтованих причин вважати, що така практика існує, а він входить до складу відповідної групи (там само, пункт 120). 116. Оскільки характер відповідальності Договірних держав за статтею 3 Конвенції у подібних справах полягає в дії, яка піддає особу загрозі жорстокого поводження, наявність такої загрози має головним чином оцінюватися з посиланням на ті факти, які були відомі або мали бути відомі Договірній державі на момент видворення.
Якщо заявника ще не було депортовано, то суттєве значення для оцінки має розгляд справи Судом (там само, пункт 115). 117. Коли заявника вже вислали, Суд розглядає, чи існувала на момент видворення із держави-відповідача реальна загроза, що заявника буде піддано поводженню, забороненому статтею 3 Конвенції, у державі, до якої його було вислано. Однак Суд не виключає врахування інформації, яка з’явилася після цієї дати. Така інформація може мати значення для підтвердження або спростування оцінки, зробленої Договірною Стороною щодо обґрунтованості чи необґрунтованості побоювань заявника (див., наприклад, рішення у справах «Маматкулов та Аскаров проти Туреччини» [ВП] (Mamatkulov and Askarov v. Turkey) [GC], заяви № 46827/99 та № 46951/99, пункт 69, ЄСПЛ 2005 ‑ I та «X проти Швейцарії» (X v. Switzerland) , заява № 16744/14, пункт 62, від 26 січня 2017 року).
118. У зв’язку з абсолютним характером гарантованого права стаття 3 Конвенції застосовується не лише у випадку небезпеки, яку можуть становити державні органи влади, але й у випадку, коли небезпеку становлять окремі особи або групи осіб, які не є державними службовцями. Проте має бути доведено, що загроза є реальною, а органи влади приймаючої держави не можуть усунути цю загрозу, забезпечивши відповідний захист (див. згадане рішення у справі «Джей.K. та інші проти Швеції» (J.K. and Others v. Sweden) , пункт 80). 119. Також має значення можливість отримання заявником захисту або його переселення всередині країни походження.
Стаття 3 Конвенції не перешкоджає Договірним державам враховувати існування «альтернативи пошуку притулку всередині країни» під час своєї оцінки твердження особи, що повернення до країни походження реально загрожуватиме їй тим, що її буде піддано поводженню, забороненому цим положенням (там само, пункт 81). 120. Проте посилання на існування альтернативи пошуку притулку всередині країни не впливає на відповідальність Договірної держави, яка здійснює видворення, гарантувати, що заявник не зазнає поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції, внаслідок її рішення про видворення. Тому передумовами врахування альтернативи пошуку притулку всередині країни має бути наявність певних гарантій: особа, яка буде вислана, повинна мати можливість переїхати у відповідний регіон, бути прийнятою там і мати можливість поселитися там.
Недотримання цієї передумови може порушити питання за статтею 3 Конвенції (там само, пункт 82). (b) Застосування зазначених принципів у цій справі 121. Насамперед Суд зазначає, що за обставин цієї справи головне питання, на яке слід відповісти, полягає не у тому, чи загрожувала заявнику реальна небезпека жорстокого поводження в Афганістані, а у тому, чи здійснили українські органи влади належну оцінку його тверджень про існування такої загрози перед його видворенням туди (див., наприклад, рішення у справі «Батурхайров проти Туреччини» (Batyrkhairov v. Turkey) , заява № 69929/12, пункт 46, від 05 червня 2018 року). Отже, розгляд Суду обмежиться перевіркою, чи виконували органи державної влади свої процесуальні зобов’язання за статтею 3 Конвенції (див.
згадане рішення у справі «Ф.Г. та інші проти Швеції» (F.G. and Others v. Sweden) , пункт 117). 122. Заявник стверджував, що належав до групи, а саме до членів сім’ї представників органів влади, яким згідно з відповідною інформацією про країну (див. пункт 46) в Афганістані могла загрожувати небезпека. Отже, українські органи влади були зобов’язані розглянути його твердження та з’ясувати, чи буде заявник підданий серйозній загрозі у випадку видворення до Афганістану. 123. Проте замість того, аби здійснити детальній аналіз стверджуваного страху заявника, що він міг стати жертвою переслідування, обласний орган міграційної служби зосередився на формальних підставах для відмови у наданні статусу біженця.
Він дійшов висновку, що заявник не підпадав під визначення поняття біженця за національним законодавством і Конвенцією про біженців. Але враховуючи оцінку УВКБ ООН, згідно з якою залежно від конкретних обставин справи певним особам та їхнім родинам, яких вважали пов’язаними з Урядом Афганістану, могла загрожувати небезпека через такий передбачуваний зв’язок (див. пункт 46), компетентний орган влади мусив провести детальний аналіз з урахуванням наявних матеріалів для визначення, чи належав заявник до такої групи та чи міг він бути підданий такій загрозі. 124. У будь-якому випадку обласний орган міграційної служби прямо не розглянув, чи загрожувало заявнику поводження, заборонене статтями 2 та 3 Конвенції у випадку повернення до Афганістану, що було єдиним важливим запитанням, яке мали поставити органи державної влади відповідно до Конвенції (див.
рішення у справі «A.Д. та інші проти Туреччини» (A.D. and Others v. Turkey) , заява № 22681/09, пункт 99, від 22 липня 2014 року). 125. Крім того, обласний орган міграційної служби зробив суперечливий висновок, що заявник міг розраховувати на захист органів державної влади своєї країни, Афганістану, але при цьому було неможливо ідентифікувати країну його походження (див. підпункти «iii» та «v» пункту 27). Ще одна суперечність полягала в тому, що 09 березня 2011 року міграційна служба дійшла висновку, що заявник не мав документу, який посвідчує особу, хоча Посольство Афганістану видало проїзний документ для нього 20 лютого 2011 року (див. пункт 22 та підпункт «v» пункту 27). Але найбільше дивує, що Міграційна служба Україна вказала факт видачі документа у тому самому наказі від 09 березня 2011 року, в якому згодом дійшла висновку про відсутність у заявника документа, що посвідчує особу (див.
для порівняння підпункти «iii» та «v» пункту 27). 126. До того ж не оскаржується, що Міграційна служба України повідомила заявнику про свій наказ лише після початку підготовки до перевезення заявника до аеропорту з метою його видворення, за три дні до фактичного вислання до Афганістану, усі ці три дні він провів у дорозі (див. пункти 28 та 31). Оскільки у заявника не було захисника, це означало, що він не мав практичної можливості оскаржити цей наказ у національних судах. 127. Хоча питання потенційної загрози в країні походження було розглянуто національним судом, який ухвалив рішення про видворення заявника, вбачається, що суд посилався на застаріле джерело інформації про країну походження і дійшов невмотивованого висновку про те, що жодних злочинів проти цієї особи в Афганістані не вчинялось (див.
пункт 19). Хоча ця оцінка передувала розгляду заяви заявника про надання йому статусу біженця, як вбачається, це була єдина спроба проаналізувати по суті існування загрози, про яку він стверджував. 128. Ці недоліки мали процесуальний характер. Якби українські органи влади здійснили належну оцінку заяви заявника про надання статусу біженця, вони цілком могли дійти висновку, що його версія про загрозу жорстокого поводження з ним в Афганістані була непереконливою, наприклад, у зв’язку з тим, що заявник не стверджував про відсутність у нього можливості знайти альтернативний притулок всередині країни, що він зрештою успішно зробив (див. пункт 32), або через те, що його версія подій не викликала у них довіри.
Згодом такий висновок підтвердився б тим, що фактично заявник досі не зазнавав жодного жорстокого поводження в Афганістані (див. рішення у справі «Круз Варас та інші проти Швеції» (Cruz Varas and Others v. Sweden) , від 20 березня 1991 року, пункти 76 і 79, серія A № 201; ухвала щодо прийнятності у справі «Аль-Мояд проти Німеччини» (Al-Moayad v. Germany) , заява № 35865/03, пункт 67, від 20 лютого 2007 року та рішення у справі «А.С. проти Франції» (A.S. v. France) , заява № 46240/15, пункти 62 – 64, від 19 квітня 2018 року). 129. Проте саме національні органи влади мали перевірити обґрунтованість тверджень заявника (див. рішення заявника «Джабарі проти Туреччини» (Jabari v. Turkey) , заява № 40035/98, пункт 40, ЄСПЛ 2000 ‑ VIII).
130. Отже, Україна порушила процесуальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що перед поверненням заявника українські органи влади не розглянули у спосіб, сумісний з вимогами практики Суду, твердження заявника про страх стати в Афганістані жертвою переслідування. 131. Враховуючи міркування, які призвели до висновку про порушення у цій справі статті 3 Конвенції, Суд не вбачає нічого, що б обґрунтувало окремий розгляд тих самих фактів з точки зору статті 13 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «M.Д. та M.A. проти Бельгії» (M.D. and M.A. v. Belgium) , заява № 58689/12, пункт 70, від 19 січня 2016 року та «Амерханов проти Росії» (Amerkhanov v. Russia) , заява № 16026/12, пункт 59, від 05 червня 2018 року).
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ УКРАЇНОЮ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
132. Заявник скаржився, що тримання його під вартою в Україні було порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції, відповідна частина якої передбачає: «1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: ... (f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.» 133. Заявник стверджував, що органи державної влади не розглянули альтернатив триманню його під вартою і не провели процедуру його депортації з належною ретельністю: його ідентифікація Посольством Афганістану не здійснювалася до 20 лютого 2011 року, протягом місяців після взяття його під варту (див.
пункти 12 – 22). 134. Уряд України не надав жодних зауважень. 135. Суд не переконаний аргументами заявника. Перед ухваленням постанови про затримання заявника національний суд розглянув фактори, характерні для його справи, і дійшов висновку про необхідність його затримання (див. пункт 18). Аналогічно, ніщо не свідчить про наявність таких затримок у провадженні, які б довели, що органи державної влади не проводили процедуру видворення заявника з належною ретельністю. 136. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ УКРАЇНОЮ ПУНКТІВ 2 ТА 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
137. Заявник також скаржився, що в Україні у порушення пункту 2 статті 5 Конвенції його не поінформували про підстави його затримання, а провадження щодо його затримання здійснювалося з порушенням пункту 4 статті 5 Конвенції. Останнє положення передбачає: «4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.» Доводи сторін 138. Заявник повторив версію подій, наведену у пункті 20. Він стверджував, що не був поінформований про підстави затримання в Україні зрозумілою для нього мовою. Оскільки жоден перекладач або захисник не був залучений до провадження у Закарпатському окружному адміністративному суді, який 13 жовтня 2010 року постановив затримати його (див.
пункт 18), і заявника не було поінформовано про постанову суду зрозумілою для нього мовою, він не мав можливості її оскаржити. 139. Уряд України не надав жодних зауважень. Оцінка Суду Прийнятність 140. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною. Суть 141. Уряд України не подав до Суду жодних документів національних органів влади, які б спростовали версію події заявника (див. пункт 20) та довели, що насправді його було поінформовано зрозумілою для нього мовою про законні підстави його затримання в Україні та стосовно провадження щодо його затримання.
Він також не надав жодних документів, які б свідчали про роз’яснення йому пов’язаних з цим прав і про його фактичну відмову від них. Отже, Суд не має підстав відхиляти твердження заявника. 142. До того ж єдиний наявний у Суду документ національних органів влади – постанова суду від 13 жовтня 2010 року про видворення та затримання заявника (див. пункти 18) – підтверджує ці твердження. Суд вказав, що заявник відмовився від свого права бути присутнім особисто, та ухвалив постанову про його видворення і затримання, але ця постанова не містить інформації про участь у провадженні перекладача чи захисника. Також у ній ніщо не свідчить про роз’яснення заявнику його прав зрозумілою для нього мовою. 143. Крім того, важливим є те, що твердження заявника підтверджуються доповіддю КЗК стосовно обмеженого доступу до правової допомоги та перекладу у пунктах тимчасового тримання Державної прикордонної служби України, де на той момент перебував заявник (див.
пункт 39). 144. Отже, Україною було порушено пункти 2 та 4 статті 5 Конвенції. СТВЕРДЖЕНе втручання УКРАЇНИ у право заявника
НА ПОДАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ЗАЯВИ
145. Заявник скаржився, що українські органи влади відмовили представнику НУО в отриманні доступу до заявника, таким чином перешкодивши заявнику в поданні до Суду заяви про застосування тимчасового заходу (див. пункт 29). Він посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає: «Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.» 146. Суд зазначає, що твердження заявника у зв’язку з цим не підтверджуються жодними доказами і викладені у доволі нечітких формулюваннях.
147. Отже, Суд вважає, що Україна виконала свої зобов’язання за статтею 34 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
148. Стаття 41 Конвенції передбачає: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.» Шкода 149. Заявник вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. 150. Уряд Словаччини зазначив, що заявник не уточнив, до якої держави він висунув свої вимоги. У будь-якому випадку Уряд Словаччини вважав вимогу необґрунтованою та явно завищеною. Уряд України не подав жодних коментарів. 151. З огляду на те, що встановлене у цій справі порушення статті 3 Конвенції має процесуальний характер, Суд присуджує заявнику 2 300 євро в якості відшкодування моральної шкоди, які повинна сплатити Україна.
Пеня 152. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
за цих підстав суд одноголосно Оголошує неприйнятними скарги проти Словаччини; Оголошує прийнятними скарги проти України за статтями 3 та 13 Конвенції у зв’язку з поверненням заявника до Афганістану, а також за пунктами 2 та 4 статті 5 Конвенції, а решту скарг у заяві проти України – неприйнятними; Постановляє , що Україною було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з неналежним розглядом українськими органами влади тверджень заявника про страх стати жертвою переслідування в Афганістані перед його повернення туди; Постановляє , що немає необхідності розглядати окремо скаргу заявника проти України за статтею 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції; Постановляє , що Україною було порушено пункти 2 та 4 статті 5 Конвенції; Постановляє , що Україна виконала свої зобов’язання за статтею 34 Конвенції; Постановляє , що: (a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, Україна повинна сплатити заявнику 2 300 (дві тисячі триста) євро та додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; (b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати,
до якої має бути додано три відсоткові пункти; Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції. Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 червня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду. Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek) Секретар Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary) Голова