Decizia Curții Europene a Drepturilor Omului (ECHR) CREDIT EUROPE LEASING IFN S.A. v. Romania din 21 iulie 2020 (Declarație nr. 38072/11) Textul traducerii neoficiale a hotărârii: Cauzele cauzei Compania - reclamantă, situat în București (România), a reclamat încălcarea dreptului său de acces la instanță și prelungirea excesivă a arestării bunurilor sale, care a fost recunoscută drept pedepse; încălcarea dreptului său de utilizare pașnică a bunurilor în absența unui mijloc de apărare național eficient. În timpul anilor 2005-2007 reclamantă a efectuat operațiuni de închiriere a camioanelor, a investigat infracțiunile de violare a microbuzelor și a violat deciziile privind violarea drepturilor de proprietate în cadrul unei anchete cu o companie numită S.K.K.
Comor, pe care o reprezenta în 2010 Compania - reclamantă a fost implicată în investigații cu privire la infracțiuniile de violare a drepturilor înregistrate în 2009 Compania - a declarat în instanță că a fost acuzată pentru infracțiuni de violare și alte infracțiuni în 2010 Compania - a fost acuzată de către un procuror, în cauză în care a fost înregistrată în justiție (în cazul lui K.S.K.K.K.C.C.C.
Comor, în legătură cu infracțiuni de protecție în legătură cu proprietățile sale, cu alte acțiuni de proprietate, precum și alte infracțiuni de proprietate, precum și alte infracțiuni de proprietate în legătură cu drept, precum și alte infracțiuni de protecție, precum și alte infracțiuni de drept de protecție, precum și alte infracțiuni de natură, precum și alte infracțiuni de natură, precum și alte infracțiuni de natură, precum infracțiuni de natură, precum infracțiuni de natură, precum infracțiuni, precum și alte infracțiuni de natură, precum acestea, precum și alte infracțiuni de natură, precum În februarie 2011, Curtea de Districte din București a respins plângerea companiei - reclamantă împotriva deciziei Administrării ca fiind inadmisibilă.
În perioada 2011 - 2016, compania - reclamantă a depus o serie de cereri la Oficiul pentru anularea ordinelor de arestare, dar nu a primit răspunsuri. În martie 2019, Oficiul a anulat arestările impuse asupra proprietății companiei - reclamantă, protestând că activitatea respectivă nu era în posesia sa, nu a fost stabilită și că actele de arestare nu au fost returnate în prezența autorităților de stat. În legătură cu plângerea sa, procurorul Directorului de Proces a declarat că nu există suficiente garanții, iar în mai 2019 a fost prezentată o plângere în fața Tribunalului Național pentru a determina dacă activistul - participantul la procesul de recunoaștere a vinovării - este vinovat. În plus, Curtea a susținut că nu există nicio probă pentru a fi vinovat, deoarece nu există nicio procedură legală și că nu există nicio garanție.
Curtea a constatat că art. 1 din primul protocol la Convenție conține trei reguli clar definite: primul, că notificarea de către societatea - reclamantă, a procurorului, a confiscării bunurilor și a desființării contractelor, observând că arestarea la care societatea - reclamantă, a contestat, poate fi considerată o intervenție în exercitarea de către societate și de către reclamant a dreptului său de utilizare pacifică a bunurilor (șapte mijloace de transport, precum și 779 de chioșcuri) (punctul 68 din hotărârea Curții).Curtea a constatat că art. 1 din primul protocol la Convenție conține trei reguli clar definite: primul, că notificarea de către societatea - reclamantă, a confiscării bunurilor și a desființării contractelor, are un caracter general și acoperă principiul utilizării lor în mod liniștit; al doilea, că arestarea în sensul primului paragraf al regulii - în sensul al doilea al regulii - în ceea ce privește utilizarea în mod concret a bunurilor (șapte mijloace de transport, precum și 779 chioșcuri) (punctul 68 din hotărârea Curții).Curătoarea a constatat că art. 1 din primul protocol la Convenție conține trei reguli clar definite: primul, prevăzut în primul paragraf din primul paragraf din primul paragraf din 24 octombrie, este de natură generală și acoperă principiul utilizării în mod liniștit; al treilea,
că decizia de în sensul al articolului 48 din primul paragraf din Tratatul privind reglementul privind reglementul privind reglementarea drepturilor de viabilității între statelor și reglementelor (AGOS nr. Această argumentație a dus la faptul că Curtea consideră arestarea drept măsură de control al utilizării bunurilor (vezi, cu modificările corespunzătoare, hotărârea menționată mai sus, punctul 38433/09, Forminster Enterprises Limited împotriva Cehiei), cererea nr. 38238/04, hotărârea din 9 octombrie 2008, punctul 63, și cererea de reînnoire a posibilității de a utiliza bunurile în timpul procedurilor penale este, în principiu, o măsură care constituie o restricție temporară a utilizării lor și nu presupune transferul dreptului de proprietate.
Această argumentație a dus la faptul că Curtea consideră arestarea ca o măsură de control al utilizării bunurilor (vezi, cu modificările corespunzătoare, hotărârea menționată anterior, punctul 162 Forminster Enterprises Limited împotriva Cehiei (Forminster Enterprises Limited împotriva Cehiei), cererea nr. 38238/04, hotărârea din 30 ianuarie 2008, punctul 63, și cererea de reînnoire a posibilității de a utiliza bunurile în timpul procedurilor penale Iordaches Spunctistică împotriva Rusiei (Iordachescu) este o cerere de abilitate de a fi răspundă a statelor fără a fi permanentă a fostă hotărârea din Hotărârea din Romania nr. 329/Kirk Taski Slavonoski v. De aici rezultă că necesitatea de a stabili dacă a fost atins un echilibru echitabil între cerințele de interes general al societății și cerințele de protecție a drepturilor fundamentale ale individului, devine relevantă numai după ce se stabilește că intervenția contestată a satisfăcut această cerință de legalitate și nu a fost arbitrară (vezi Beler împotriva Italiei (SC No. Beyeler împotriva S.A.
Ltd), 33202/96, EC No. 108, 2000), iar în acest caz, decizia Iordach a fost respinsă în decizia de mai sus, iar în cazul respectiv, a fost aplicată în decizia Curții Naționale de Justiție (Case nr. 32), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 32), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 15), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție Națională (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție Națională (Case nr. 52), Curtea Națională de Justiție Națională (Case nr. 52), Curtea Națională) și alte alte alte alte instanțe, precum și Curți au fost interpretate în mod necesitate prin hotărînd, în scopul de a stabilirea să se asigure respectarea obligației naționale a respectării obligației naționale a respectării, precum și a respectării drept În ceea ce privește urmăritul unui scop legitim, care a fost urmărit de arestarea acuzată,
Curtea a observat că această măsură a fost aplicată în conformitate cu baza legislativă națională, care vizează să intensifice lupta împotriva spălării banilor (a se vedea punctul 3738 din prezenta hotărâre).
Confiscarea a sute de active care au fost considerate necesare de autoritățile publice pentru recuperarea veniturilor obținute prin infracționalitate și pentru a asigura confiscarea lor ulterioară (a se vedea deja punctele 15, 16 și 30 din hotărârea Arifonda din 2015). Astfel, o astfel de măsură a fost menționată în cererea de încetare a acțiunii în această cauză pentru a garanta rolul corespunzător al unei cereri de beneficii publice, în cazul în care utilizarea unor elemente de probitate nu este proporțională, cum ar fi Hotărârea Franța/Franța/Italia (Federația Franței/Italia, 28 septembrie 2001), Hotărârea nr. 429/132 (Federația Franței/Franța, 28 septembrie 2001) și Hotărârea nr. 429/132 (Federația Franței/Italia, 28 septembrie 2001) (Horria/Italia, 28 septembrie 2001); Hotărârea nr. Astfel, intervențiile în drepturile prevăzute la art. 1 din Primul Protocol la Convenție nu pot avea nicio legitimitate pentru absența unor proceduri de litigiu care să respecte principiul egalității procedurale a părților, care să permită discuția despre particularitățile procesului.
Pentru a asigura satisfacerea acestei condiții, procedurile de litigiu aplicate trebuie să fie analizate din punct de vedere general (punctul G.I.E.M. S.R.L.
de mai sus, punctul 61 din această dispoziție, nu arată posibilitatea de a contesta o decizie a instanței italiene privind prejudiciul prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului
prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudiciului prejudi În plus, Guvernul a ignorat faptul că, de la momentul arestării, fără a cere despăgubiri după ce au fost depistate victimele, către autoritățile naționale, compania - reclamantul a pierdut statutul de victimă (a se vedea punctul 12 din hotărârea din 17 ianuarie 2017), punctul 38 din hotărârea din 17 ianuarie 2017, cu referințe ulterioare).
În acest context, Curtea a remarcat că decizia privind arestarea a fost luată pentru prima dată la 22 iunie 2010 (a se vedea punctul 16 din această hotărâre), iar decizia privind activarea acesteia a fost luată în mod oficial la 16 mai 2010 (a se vedea punctul 8 din această hotărâre). În consecință, în urma considerațiilor de mai sus și având în vedere, în special, durata confiscării activelor aparținând societății reclamante și valoarea semnificativă a acestor active, precum și lipsa posibilității de a contesta o măsură impusă în cadrul unei proceduri penale la care societatea reclamantă nu a fost parte, Curtea a recunoscut importanța investigării suspecților de infracțiuni economice grave, ca în această cauză, cu o atenție corespunzătoare, pentru a asigura o evaluare adecvată a infractorilor și o soluționare adecvată a procedurilor.
Cu toate acestea, pe baza raționamentelor menționate mai sus și având în vedere, în special, durata confiscării activelor aparținând societății reclamante și valoarea semnificativă a acestor active, precum și lipsa posibilității de a contesta o măsură impusă în cadrul unei proceduri penale la care societatea reclamantă nu a fost parte, Curtea a arătat că în această cauză nu a fost atinsă un echilibru echitabil între interesele societății și interesele individuale, iar în cazul în care este necesar să se asigure o protecție a intereselor societății în cauză, Curtea a menționat în art. 77, §1 din Convenție (Art. 77, §6), că, §1 din Convenție (Art. 77, §6), că în cazul în care se face trimitere la art. 77, §1 din Convenție, Curtea a afirmat că această decizie nu a fost pronunțată în mod efectivă, Curtea a decis că nu a fost înlocuvenită în cazul în care a fost pusă în aplicare o decizie în care să se stabilească o decizie în care să se stabilească orice fel de protecție a societății în interesele individuale sau în cauză.
Cu toate acestea, în această privință pot fi luați în considerare și alți factori, și anume natura și scopul acțiunii în cauză; caracterizarea acesteia în conformitate cu legislația națională; procedurile legate de adoptarea și realizarea acțiunii; gradul de severitate a acesteia (vezi hotărârea menționată mai sus în cauza G.I.E.M. S.R.L. și alții, punctele 210 și 211, și Welch v. Regatul Unit (ideach v. the United Kingdom om), hotărârea din 9 februarie 1995, punctele 27 și 28, și decizia din 9 iulie 2009, punctele 307 - A) (punctul 91).
Рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) « CREDIT EUROPE LEASING IFN S. A. v. Romania » від 21 липня 2020 року ( Заява № 38072/ 11) Текст неофіційного перекладу рішення: Обставини справи Компан ія - заявник, розташована у м. Бухаресті (Румунія), скаржилася на порушення її права доступу до суду та надмірну тривалість арешту її майна, що було призначеним покаранням; на порушення її права на мирне користування майном за відсутності ефективного національного засобу правового захисту. Упродовж 2005–2007 років компанія - заявник здійснювала операції з оренди вантажівки, мікроавтобусів та металевих кіосків у компанії під назвою «С. К.», яку представляв Х. А. У 2009 році компанія - заявник розірвала договори оренди, оскільки компанія «С. К.» не виконала своїх договірних зобов’язань, та звернулася з вимогою повернути її майно.
У червні 2010 року до розпочатого кримінального розслідування, здійснюваного Управлінням розслідування справ, пов’язаних із організованою злочинністю та тероризмом (далі – Управління) у складі прокуратури, приєднаної до Вищого касаційного суду та правосуддя, і за участю багатьох інших осіб та компаній, було приєднано провадження і проти Х. А. (керівника компанії «С. К.»). Згодом прокуратура ухвалила рішення про вилучення активів, що належать компаніям, пов’язаним із Х. А., серед яких були транспортні засоби компанії - заявника та металеві кіоски. Компан ія - заявник оскаржила до прокурора вищого рівня рішення про вилучення, проте її скаргу було відхилено у грудні 2010 року. Прокуратурою вищого рівня встановлено, що положеннями закону, відповідно до якого проводиться розслідування злочину, дозволено вилучити майно у будь - яких третіх осіб із метою подальшої спеціальної конфіскації.
В лютому 2011 року Бухарестський окружний суд відхилив скаргу компанії - заявника на рішення Управління як неприйнятну. У період з 2011 по 2016 рік компанія - заявник подала низку запитів до Управління про скасування наказів про арешт, але відповіді не отримала. У березні 2019 року Управління скасувало накладені арешти на майно компанії - заявника, проте остання подала скаргу, що відповідні активи не були у її володінні, не були встановлені та не були повернуті в присутності органів державної влади. Цю скаргу Головний прокурор Управління відхилив у травні 2019 року без урахування клопотання компанії - заявника про визначення, оцінку та відновлення вилучених активів. Компан ія - заявник стверджувала, що вона не була учасником кримінального провадження, порушеного проти третіх осіб, а також на відсутність пред’явленої підозри та/або доказів того, що вилучені активи були отримані злочинним шляхом.
Тому вилучення її майна було незаконним і невиправданим. З огляду на надмірну тривалість арешту вилучення майна було також непропорційним. Крім того, компанія - заявник заявила, що не мала достатніх процедурних гарантій щодо вилучення її майна, оскільки за змістом положень національного законодавства не передбачено можливості оскарження рішень прокурора у судовому порядку. Оцінка Суду Відповідно до матеріалів справи Суд зазначив, що «майно», про яке йде мова у цій справі, – це рухомі активи, вилучені на підставі рішення Управління у червні та жовтні 2010 року (див. пункти 15 та 16 рішення).
Тому Суд з урахуванням встановлення факту повідомлення компанією - заявником прокурора про вилучення майна та розірвання договорів зауважив, що арешт, на який скаржилася компанія - заявник, може розглядатися як втручання у здійснення компан ією - заявником свого права на мирне користування майном (семи транспортних засобів, а також 779 кіосків) (пункт 68 рішення ). Суд констатував, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три чітко визначених правила: перше правило, викладене у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і охоплює принцип мирного користування майном; друге правило, яке міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності й підпорядковує його певним умовам; третє правило, зазначене в другому пункті, визнає, що Договірні Держави мають право контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечити сплату податків або інших внесків чи пені.
Ці три правила, однак, не є «чіткими» в розумінні того, що вони не є пов’язаними між собою. Друге та третє правила стосуються конкретно визначених випадків втручання у право мирного володіння майном, і тому їх слід тлумачити з огляду на загальний принцип, викладений у першому правилі (див., серед іншого, «AGOSI проти Сполученого Королівства» ( AGOSI v. the United Kingdom ), рішення від 24 жовтня 1986 року, пункт 48, Серія А № 108, та «Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano проти Італії» ( Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano v. Italy ) [ВП], заява № 38433/09, пункт 185, ECHR 2012) (пункт 69 рішення ). Суд зауважив, що арешт активів під час кримінального провадження – це, в принципі, захід, який є тимчасовим обмеженням їх використання та не передбачає передачі права власності.
Ця аргументація призвела до того, що Суд розглядає арешт як міру контролю за використанням майна (див., із відповідними змінами, вищезазначене рішення «Forminster Enterprises Limited проти Чехії» ( Forminster Enterprises Limited v. the Czech Republic ), заява № 38238/04, рішення від 9 жовтня 2008 року, пункт 63, та «Iordachescu проти Румунії» ( Iordachescu v. Romania ) (ухв.) заява № 32889/09, пункти 37 та 38, рішення від 23 травня 2017 року; див. також, і навпаки, «Andonoski проти колишньої Югославської Республіки Македонія» ( Andonoski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia , заява № 16225/08, пункт 30, рішення від 17 вересня 2015 року, та «B.K.M.
Lojistik Tasimacilik Ticaret Limited Sirketi проти Словенії» ( B.K.M . Lojistik Tasimacilik Ticaret Limited Sirketi v. Slovenia ), заява № 42079/12, пункт 38, рішення від 17 січня 2017 року, де конфіскація вважалася позбавленням майна з причини її постійного характеру, що тягнуло за собою передачу права власності без можливості відшкодування) (пункт 70 рішення). Суд повторив, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції насамперед вимагає, щоб будь - яке втручання державного органу в користування майном відповідало національному законодавству: друге речення першого абзацу дозволяє лише позбавлення майна «за умов передбачених законом»; другий пункт дає право державам контролювати використання майна, застосовуючи «закони».
Крім того, верховенство права, яке є одним з основних принципів демократичного суспільства, притаманне усім статтям Конвенції. Звідси випливає, що необхідність з’ясувати, чи був досягнутий справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав індивіда, стає актуальним лише після того, як буде встановлено, що оскаржене втручання задовольнило цю вимогу законності та не було свавільним (див. «Beyeler проти Італії» ( Beyeler v. Italy ) [ВП], № 33202/96, пункт 108, ECHR 2000 –I, і рішення у справі Iordach escu , вищезазначена ухвала, пункт 39, із подальшими посиланнями) (пункт 72 рішення ). Із урахуванням положень національного законодавства Суд зауважив, що арешт був виправданий необхідністю забезпечити подальшу спеціальну конфіскацію з метою стягнення доходів, одержаних злочинним шляхом, та гарантування сплати застосованого штрафу (див.
пункти 15 та 16 цього рішення). Також Суд установив, як це було неодноразово констатовано, що завдання Суду не зводиться до виконання ролі місцевих національних судів, а тлумачити та застосовувати національне законодавство належить передусім національним органам, зокрема судам (див. серед іншого, «Pine Valley Developments Ltd та інші проти Ірландії» ( Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland ), рішення від 29 листопада 1991 року, пункт 52, серія А № 222, й «SC Antares Transport SA та SC Transroby SRL проти Румунії» ( S.C. Antares Transport S.A. and S.C. Transroby S.R.L. ), заява № 27227/08, пункт 42, рішення від 15 грудня 2015 року) (пункт 73 рішення ). Щодо переслідування законної мети Що стосується легітимності мети, яку переслідував оскаржуваний арешт, Суд зауважив, що цей захід був вжитий відповідно до національної законодавчої бази, що спрямовано на активізацію боротьби із відмиванням грошей (див.
пункти 37–38 цього рішення). Вилучення стосувалося активів, які органи державної влади вважають необхідними для відшкодування доходів, одержаних злочинним шляхом, і для забезпечення їх подальшої конфіскації (див. пункти 15, 16 та 19 цього рішення). Тому такий захід у цій справі був вжитий у загальних інтересах, щоб гарантувати, що використання відповідного об’єкта власності не принесло користі відповідачам на шкоду громаді (див., із відповідними змінами, «Phillips проти Сполученого Королівства» ( Phillips v. United Kingdom ), заява № 41087/98, пункт 52, ЄСПЛ 2001 VII).
Отже, цей захід мав загальний інтерес, про роль і значення якого вже було наголошено в кількох рішеннях Суду (див., наприклад, «Раймондо проти Італії» ( Raimondo v. Italy ), рішення від 22 лютого 1994 року, пункт 30, серія A № 281 -A; «Riela проти Італії» ( Riela v. Italy ), заява № 52439/99, рішення від 4 вересня 2001 року; «Grifhorst проти Франції» ( Grifhorst v. Franc e ), заява № 28336/02, пункти 92–93, рішення від 26 лютого 2009 року та «Michaud проти Франції» ( Michaud v. France ), заява № 12323/11, пункт 123, ЄСПЛ 2012) (пункт 75 рішення ). Щодо пропорційності втручання Суд неодноразово зазначав, що, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не містить чітких процедурних вимог, судове провадження щодо права на мирне користування власним майном також має надавати особі розумну можливість звернутися до компетентних органів з метою ефективного оскарження заходів, що перешкоджають правам, гарантованим цим положенням.
Таким чином, втручання у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, не може мати жодної легітимності за відсутності змагальних процедур, які відповідають принципу процесуальної рівності сторін, що дозволяє обговорювати особливості розгляду справи. Щоб забезпечити задоволення цієї умови, застосовувані процедури слід розглядати із загальної точки зору (див. «G.I.E.M. S.R.L. та інші проти Італії» ( G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy ) [ВП], заяви № 1828/06 та 2 інші, пункт 302, рішення від 28 червня 2018 року) (пункт 78 рішення ). У цій справі Уряд стверджував, що арешт супроводжувався процесуальними гарантіями, оскільки компанія - заявник мала різні можливості передати свою справу до незалежного органу, але не змогла ними скористатися (див.
пункти 60 та 61 цього рішення) (пункт 79 рішення ). Суд нагадав, що в ситуаціях, пов’язаних із конфіскацією, він зазначав, що вимога про відшкодування збитків винній особі тягне за собою додаткову невизначеність для добросовісного власника, оскільки злочинець може бути визнаний неплатоспроможним. Позов про відшкодування збитків не був поданий, щоб надати добросовісним власникам достатню можливість звернутися зі своїми вимогами до компетентних національних органів державної влади (див. «B.K.M. Lojistik Tasimacilik Ticaret Limited Sirketi проти Словенії» ( B.K.M. Lojistik Tasimacilik Ticaret Limited Sirketi v. Slovenia ), заява № 42079/12, пункт 38, рішення від 17 січня 2017 року, із подальшим посиланням).
Загальний характер аргументу, викладений Урядом у цій справі, не забезпечував достатньої підстави для відступу Суду від вищезазначених висновків (пункт 84 рішен ня ). Уряд також заперечував, що з моменту зняття арешту, не пред’явивши вимог про відшкодування збитків до національних органів, компанія - заявник втратила статус жертви (див. пункт 62 цього рішення). З цього приводу Суд зазначив, що рішення про арешт вперше було прийнято 22 червня 2010 року (див. пункт 16 цього рішення) і офіційно знято стосовно всіх кіосків 6 березня 2019 року (див. пункт 28 цього рішення). Таким чином, це тривало більше восьми років та восьми місяців. Більше того, за даними компанії - заявника (див. пункти 30 та 67 цього рішення), навіть після скасування заходу влада не змогла визначити ці активи та повернути їх законному власнику.
Також не було прийнято рішення стосовно вантажівки, яку також не повернули компанії - заявнику. Протягом усього цього періоду компанія - заявник була позбавлена можливості використовувати свої активи та/або оскаржити їх вилучення перед судом, і жодне конкретне правове положення чи приклад судової практики не дозволяє зробити висновок, що вона могла б отримати компенсацію за втручання в свої майнові права (див. пункт 85 цього рішення). Отже, Суд не міг дійти висновку, що компа нія - заявник втратила статус жертви. Звідси випливало, що заперечення Уряду з цього приводу (див. пункт 56 цього рішення) також слід відхилити (пункт 86 рішен ня ). Суд визнав важливість проведення розслідування підозрюваних у серйозних економічних злочинах, як у цій справі, з належною ретельністю, щоб забезпечити належну оцінку злочинів та належне припинення провадження.
Проте, виходячи з вищезазначених міркувань та враховуючи, зокрема, тривалість вилучення активів, що належать компанії - заявнику, і значну вартість цих активів, а також відсутність можливості оскаржити захід, накладений у рамках кримінального провадження, стороною якого компанія - заявник не була, Суд підсумував, що у цій справі не було досягнуто справедливого балансу між загальним інтересом суспільства та інтересами компанії - заявника, оскільки на останню було покладено надмірний тягар (див., із відповідними змінами, справа Forminster Enterprises Limited , пункт 77; справа Денисова та Моісє єва , пункт 64; справа BKM Lojistik Tasimacilik Ticaret Limited Sirketi , пункт 52, усі справи цитовані в цьому рішенні) (пункт 87 рішення ). Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
Щодо стверджуваного порушення статті 7 Конвенції Суд повторив, що поняття «покарання» у статті 7 Конвенції має автономне значення. Щоб забезпечити ефективний захист, запропонований цією статтею, Суд має залишитися вільним у перегляді та оцінюванні, чи певний захід є по суті «покаранням» за змістом цього положення. Формулювання другого речення пункту 1 статті 7 Конвенції вказує на те, що відправною точкою в будь - яком у оцінюванні існування «покарання» є те, чи застосовується відповідний захід після рішення, яким особу визнано винною у вчиненні кримінального злочину. Однак у цьому зв’язку можуть бути враховані й інші чинники, а саме природа та мета відповідного заходу; його характеристика відповідно до національного законодавства; процедури, пов’язані з прийняттям та реалізацією заходу; його ступінь суворості (див.
вищезазначене рішення у справі G.I.E.M. S.R.L. та ін. , пункти 210 та 211, та «Welch проти Сполученого Королівства» ( Welch v. the United Kingd om ), рішення від 9 лютого 1995 року, пункти 27 та 28, серія A № 307 -A) (пункт 91 рішення ). У цій справі національні суди ніколи не звинувачували та не визнавали винною компан ію - заявника у вчиненні кримінального злочину. Відповідно, немає підстав для висновку, що арешт, про який іде мова в цій справі, передбачав встановлення вини особи після притягнення до кримінальної відповідальності; а отже, це не було по суті «покаранням» у значенні статті 7 Конвенції (див., із відповідними змінами, «AEI Investment Industry S.R.L. та інші проти Румунії» , пункт 38, та рішення у справі Yildi rim , процитовані в цьому рішенні).
Таким чином, це положення Конвенції не є застосовним у цій справі (пункт 93 рішення ). Висно вок Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності). Рішення в цій справі ухвалене Палатою 21 липня 2020 року і набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.