Cererile din acest caz sunt în curs de desfășurare, fost sau demisionat, ofițeri ai forțelor armate care au contestat procesul de judecată al Ministerului Apărării privind plata salariilor lor la nivel național. Cazul a vizat procedurile judiciare privind o dispută privind salariile militarilor care au fost, în special, susținute de lipsa de imparțialitate din partea Curții Supreme. La 10 septembrie 2002, reclamanții au depus o cerere la Ministerul Finanțelor, deoarece au considerat că două cereri de despăgubiri din partea Ministerului Apărării au fost calculate incorect. În 2005, Curtea Supremă a recunoscut că acțiunile administrative sunt un mijloc mai potrivit de protecție a drepturilor la salarii și a mărimii lor.
În cele din urmă, dosarele reclamantelor au fost transferate în favoarea Curții Supreme, în care instanțele de primă instanță au confirmat deciziile în favoarea reclamantelor în cazuri similare. Curțile de primă instanță au apelat la Curtea Supremă cu cereri de a furniza concluzii și recomandări cu privire la chestiunea jurisdicției pentru a armoniza practica judiciară națională. În 2005, Curtea Supremă a recunoscut că acțiunile administrative sunt un mijloc mai potrivit de protecție legală a drepturilor la salarii și a mărimii lor. În cele din urmă, dosarele reclamantelor au fost transferate în favoarea instanțelor Supreme, în care instanța a indicat dacă acuzații ar trebui să fie judecați în favoarea reclamantelor în această procedură administrativă.
Curtea Constituțională a respins cererile de judecată cu privire la aceste cereri și a adoptat o decizie constituțională. În data de 2 martie 2004, Curtea Supremă a emis o hotărâre în favoarea instanțelor naționale în favoarea instanțelor civile.
În acest scop, Curtea a trimis în instanță o cerere de judecată cu privire la o cauză care nu a putut fi soluționată, în cazul în care a fost prezentată, în care nu a fost înțată o cerere de către instanță și în care nu a fost înțulcători și în cauză, în cazul în care au fost în cauză, în cauză, în cauză, în care au fost în cauză, în cauză, în cauză, în cauză și în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în cauză, în Deși punctul de vedere al reclamantelor a fost important, un factor cheie a fost existența unor fapte stabilite care ar putea provoca îndoieli cu privire la imparțialitatea Curții Supreme din punctul de vedere al unui observator extern.
Dacă cauzele din instanțele naționale au fost examinate cu participarea unor părți, în special a reclamantelor, la nivelul instanței de judecată împotriva autorității executive (Ministerul Apărării), acestea au vizat o problemă de fapt complexă și nesemnificativă, fără a avea un impact semnificativ asupra relațiilor militare. În contextul unei astfel de instanțe de judecată, orice instanță de judecată poate să stabilească dacă o astfel de procedură este adecvată, dacă există o necesitate de a stabili dacă o parte interesată are acces la informații necesare sau nu, dacă există o necesitate de a obține informații relevante sau dacă există o necesitate de a stabili dacă o altă parte are acces la informații relevante sau nu.
În cazul în care o cauză se afla în fața Curții Supreme, atunci întâlnirea cu doar o parte pentru a discuta problemele, în aceste circumstanțe specifice, ar putea provoca și o problemă. Cu toate acestea, la acea vreme nici cazurile reclamantelor, nici alte cazuri similare nu au fost examinate de către Curtea Supremă; majoritatea cererilor de soluționare ale reclamantelor nu au fost încă depuse nici măcar la instanța de primă instanță. Mai mult, plângerile au fost adresate instanței de ultimă instanță a procedurii judiciare obișnuite din Serbia, care, din punctul de vedere al proceselor profesionale, ar fi fost exclusiv subordonată procesului de soluționare a acestora. În acest caz, nu există nici o îndoială cu privire la necesitatea de a stabili o decizie printr-o decizie de schimbare a standardului de judecată.
În ceea ce privește influența asupra luării deciziilor de către instanțele de instanțe inferioare, acestea din urmă nu au avut nici un indiciu că Curtea Supremă și-a schimbat interpretarea legislației în urma întâlnirii. În plus, Curtea Constituțională a susținut în cele din urmă dreptul de interpretare al Curții Supreme în legătură cu o practică evident incoerentă / neconciliată a chestiunii atacate. În urma unei declarații de încetare a procedurii, a fost suficient să se evidențieze în mod obiectiv în întregime contextul procesului, în vederea introducerii în mod complet a acestora. Curtea a considerat că nu există nicio posibilitate de a stabili dacă o astfel de decizie a fost luată în temeiul articolului 44 din Convenție.
© Traducerea și prelucrarea acestei hotărâri au fost efectuate de Curtea Supremă.
SVILENGAĆANIN AND OTHERS v. Serbia (№№ 50104/10 та 9 інших – див. додаток) Обставини справи Заявники в цій справі є чинними, колишніми чи тими, хто пішов у відставку, офіцерами збройних сил, які оскаржували розрахунок Міністерством оборони їхніх заробітних плат на національном у рівні. Справа стосувалася судового провадження щодо спору про заробітну плату заявників – військовослужбовців, які, зокрема, вказували на відсутність неупередженості з боку Верховного суду. 10 вересня 2002 року заявники звернулися до Міністерства фінансів, оскільки вважали, що Міністерство оборони неправильно розрахувало їхні заробітні плати. Відповідно до службової інформації Міністерства оборони від 7 лютого 2003 року та 20 березня 2006 року заробітні плати військовослужбовцям за 2001 та 2002 роки не були обраховані згідно з нормами відповідного законодавства.
У семи справах заявники звернулись із цими вимогами до військових частин, проте останні відмовилися їх розглядати з підстави відсутності юрисдикції. За твердженнями заявників, багато військовослужбовців подали апеляції, проте без успіху, а двоє подали клопотання про судовий перегляд цих рішень. Верховний військовий суд відмовив у розгляді цих двох справ із підстави того, що вони мають підлягати перегляду в порядку цивільної юрисдикції. У зв’язку із цим заявники не по давали своїх адміністративних позовів. Між 2003 та 2007 роками заявники подали до суду свої цивільні позови, вимагаючи компенсації (вони вказували, що більше ніж 20 000 військовослужбовців звернулися з такими позовами). Між 2005 та 2009 роками позови заявників були задоволені в рамках їхнього розгляду цивільними судами.
Заявники зазначали, що в 910 справах суди першої інстанції ухвалили рішення на користь позивачів у подібних справах. Суди першої інстанції звернулися до Верховного суду з проханням надати висновок та рекомендації стосовно питання юрисдикції для гармонізації національної судової практики. У 2005 році Верховний суд визнав адміністративні позови більш підходящим засобом правового захисту прав на заробітну плату та її розмірів. Зрештою, справи заявників були передані на розгляд Верховного суду, у яких суд вказав, що ці справи мають розглядатись у порядку адміністративного судочинства. Конституційний суд відхилив конституційні скарги заявник ів.
У невстановлену дату березня 2004 року відбулася зустріч між представником Міністерства оборони, далі – відповідачем у справах заявників, та суддями вищого суду з метою обговорення питання того, яким чином впоратися з таким обсягом судових справ та шкоди, що ймовірно мало наслідком зміну цивільними судами свого підходу у справах, схожих до обставин заявників та справ самих заявників. © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом. 2 Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявники скаржилися, що Верховний суд не був неупередженим судом з огляду на зустріч із посадовцем Міністерства оборони і що національні суди непослідовно застосовували судову практику.
Оцінка Суду Ключовим питанням у цій справі було те, чи могла за обставин цієї справи зустріч із представником Міністерства оборони, яке в подальшому було стороною провадження, викликати сумнів у неупередженості Верховного суду тією мірою, щоб поставити під сумнів безсторонність палат, які розглядали касаційні скарги заявників на останньому етапі. ЄСПЛ також мав розглянути, чи сам Верховний суд та його палати надали достатні гарантії для виключення будь - якого законного сумніву у своїй упередж еності. Хоча точка зору заявників була важливою, ключовим фактором була наявність установлених фактів, які могли б викликати сумніви в неупередженості з точки зору зовнішнього наглядача. Ці справи в національних судах розглядалися за участю низки сторін, зокрема і заявників, проти виконавчого органу влади (Міністерства оборони) і стосувалися складного фактичного і правового питання, яке також мало значний вплив на військовий бюджет.
У такому контексті Верховний суд вправі шукати методи ефективного вирішення значного притоку кількості справ на національному рівні, зокрема, якщо у зв’язку із цим виникають попередні питання юрисдикції, що належать до його компетенції, або якщо результат може призвести до досудового врегулювання. У зв’язку із цим суди вправі вступати в інституційні відносини тією мірою, якою це відповідає вимозі безсторонності суддів. Окрім того, вони мають установити належний баланс між необхідністю збереження безсторонності та її вигляду з одного боку та зацікавленістю судів в отриманні необхідної інформації для ефективного вирішення значного притоку справ з іншого. Зустрічі з будь - якою зацікавленою стороною, навіть із державним органом, із питань, що є предметом триваючого чи майбутнього судового розгляду, мають проводитись у спосіб, який не підриває процесу прийняття рішень та довіри суспільства до судів.
Зустріч була не приватною щодо триваючої справи, а публічною, яка проводилася поза рамками будь - якого провадження в самому Верховному суді. Якби ці справи перебували на розгляді Верховного суду, то проведення зустрічі лише з однією зі сторін для обговорення питань, за цих конкретних обставин, могло викликат и проблему. Однак на той час ані справи заявників, ані інші подібні справи не розглядалися Верховним судом; більшість позовів заявників ще навіть не були подані до суду першої інстанції. Більше того, скарги стосувалися суду останньої інстанції звичайного судового провадження в Сербії, яка складалася з виключно професійних суддів із гарантією їх незмінюваності. У цій справі не було жодних достатніх причин сумніватись у здатності суддів ігнорувати сторонні міркування.
Від них у принципі очікували дотримання закону, © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом. 3 допоки не буде встановлено фактів, які можуть викликати сумніви у їх неупередженості з точки зору зовнішнього наглядача. Вилучення однієї справи як провідної для всіх інших жодним чином не поставило під загрозу безсторонній процес прийняття рішення, оскільки в разі необхідності це було стандартним процесуальним заходом, який міг зменшити кількість справ, що перебувають на розгляді шляхом їх досудового врегулювання або їх вирішення судами нижчих інстанцій. Що стосується впливу на прийняття судами нижчих інстанцій рішення, останні скористалися своїм законодавчо встановленим правом звернення за правовим висновком до суду вищої інстанції у зв’язку з явно непослідовною / неузгодженою практикою з оскаржуваного питання.
Верховний суд надав комплексне тлумачення відповідного законодавства, яке викликало двозначність, надав вказівку судам нижчих інстанцій щодо цього питання та був обмежений своєю судовою роллю у визначенні того, хто і якими повноваженнями наділений. Також не було жодних ознак того, що Верховний суд змінив своє тлумачення законодавства в результаті зустрічі. Окрім того, Конституційний суд зрештою підтримав правове тлумачення Верховного суду. У підсумку, підкреслюючи важливість зовнішнього вигляду усього процесу в цьому контексті, з урахуванням усіх обставин справи та вищенаведених міркувань, проведення зустрічі не ставило під сумнів об’єктивну неупередженість Верховного суду в прийнятті ним рішень по касаційним скаргам заявників на рішення судів нижчих інстанцій.
Залишилося питання того, що заявники, можливо, не вважали Верховний суд повністю вільним від упередженості після зустрічі. Однак наявність таких відчуттів та побоювань із їхнього боку не була достатньою для встановлення того, щоб вони були об’єктивно виправданими в розумінні усталеної практики Суду. Виснов ок Відсутність порушення статті 6 Конвенції (право на справедливий суд). Рішення в цій справі ухвалене Палатою 12 січня 2021 року й набуло статусу остаточного 12 квітня 2021 року відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. © Переклад й опрацювання цього рішення здійснено Верховним Судом.